Вільнюс за місяць до творення історії

Пощастило побувати в Вільнюсі за місяць до саміту «Східного партнерства». Литва живе в передчутті великої події. Литовці щойно дізнаються, що я з Києва – починають цікавитися: Україна нарешті теж вирішила піти до Євросоюзу? І одразу ж починають давати напутні слова: хтось радить подалі вириватися від Росії; хтось, щоправда, бажав «бути жорсткішими» на переговорах із європейцями. Але все зводиться до одного – Литва в передчутті великої події. Литовці розуміють, що в їхній країні невдовзі творитиметься історія. Розуміють, можливо, навіть більше, ніж самі українці, яких безпосередньо ця історія і стосується.

Це якщо говорити про публічний вимір. На рівні експертів, політиків, дипломатів – ентузіазм ще більший, але присутнє і певне нервування. Перша і найзначніша причина: а чи не зазнає краху саміт у Вільнюсі? До події лишилося не так багато часу; до прийняття рішення про підписання Угоди про асоціацію ще менше, а український президент продовжує зволікати… Алгоритм прийняття рішення давно відомий: Юля – на волі (на лікуванні), Угода – підписана. «Відмазатися», що у всьому, мовляв, винувата опозиція, юридична база, Путін чи ще хтось-щось не вдасться. Друга причина стурбованості Вільнюса: литовці розуміють, чому стільки уваги зосереджено навколо справи Тимошенко і навколо проблеми підписання, але їх непокоїть не менше, а що буде після саміту. І тут навіть не йдеться про так званий «план Б» (коли угоду не підпишуть), а про «план А» - підпишуть і що далі; чи готова Україна виконувати свої зобов’язання; чи не розслабиться наступного ж дня після підписання?

У Вільнюсі пильно стежать за перипетіями всередині України. Їм, звісно, не може не лестити те, що українці сприймають Литву ледве не як центр європейського політичного всесвіту. Але для литовців Угода про асоціацію – не самоціль. Вони звертають увагу на те, що в Україні взагалі ніхто не говорить про післявільнюський період. Не оприлюднено жодних програм дій, жодних планів, вряди-годи лунають загальні слова про реформи, але чи не стануть українські обіцянки такою порожньою риторикою, якою вони вже ставали, коли українська влада обіцяла проводити демократичні вибори, а, натомість, вишукувала нові способи обману своїх громадян; коли влада щиросердно клялася боротися з корупцією, а потім заплющувала очі на хабарництво на всіх рівнях.

Чому в Литві (і, певно, не тільки) бояться, що Україна лінуватиметься виконувати взяті зобов’язання в рамках Угоди про асоціацію? Перше: українська влада звикла обіцяти і нічого робити. Так, український уряд в останній рік справді рахувався з порадами, які лунали з ЄС. Але ж усе це відбувалося переважно тому, що існувала зв’язка – якщо Україна виконуватиме умови, то буде підписано Угоду. За відсутності такої зв’язки, обумовленості (conditionality) – Україні нічого не заважатиме забути про свою відданість європеїзації. Друге: українська влада не відважиться рубати гілку, на якій сама сидить. Чи буде можновладець боротися з корупцією, якщо сам завдяки ній процвітає? Чи зацікавлена влада у незалежності судів, якщо можновладці ризикують вмить опинитися на лаві підсудних? Третє: гостра боротьба в період президентської виборчої кампанії. Чи захоче влада концентруватися на нудних реформах, які дадуть плоди зовсім не наступного дня? Брудна кампанія, у свою чергу, може відкинути Україну знову з орбіти інтересу ЄС. Четверте: російський чинник. Ніхто не скаже, як вестиме Кремль себе після Вільнюса; очевидно одне – на політику невтручання розраховувати не слід. І це може створювати додаткові проблеми для провадження угоди.

Чи означає все це, що на Україні поставили хрест? Зовсім ні. Навпаки, всі сьогодні зацікавлені в тому, аби Україна не втратила свій шанс. Литовські політики вже готуються створювати так звану «групу друзів» для подальшої ратифікації Угоди про асоціацію в країнах-членах ЄС. Очевидно, що першими її ратифікують – поляки і литовці. Хто наступний? Литовські політики готові лобіювати український інтерес на переговорах з французькими, данськими чи іспанськими колегами. Литовський сейм готовий до інтенсивної політичної дипломатії. Єдине, чого очікують литовці від України – «дайте нам аргументи, якими ми б переконували своїх колег із інших країн ЄС».

Лишається поки сподіватися на одне, що українська верхівка справді усвідомлює, як висловлюються зараз у Вільнюсі, «історичність моменту». А також на те, що гіпотеза про те, що Янукович як ніхто інший зацікавлений у тому, аби показати переваги євроінтеграції, не позбавлена здорового глузду. Як висловився один литовський політолог: у Вільнюсі велика гра не закінчується, вона лише починається.