Межа російської пропаганди

Початок інформаційної війни Росії проти України застав нас розгубленими і зніяковілими. Якщо амплуа бандерівської хунти мало кого ображало, то фейки про розіп’ятих дітей обурювали. Щоправда, не довго. Після того, як українські школярі дізналися, що вони вбивають снігурів, бо ті асоціюються з радянським минулим, вони сміялися. Коли в Україні відмінили Новий рік через російського Діда Мороза, сміявся і сам Дід Мороз. Потім, з-поміж неосяжного розмаїття кремлівської «правди», ми не могли натішитися від малолітньої коханки-транссексуала Михеїла Саакашвілі, нетверезого бешкетника Порошенка, кровожерливого моджахеда Арсенія, союзу України з ІДІЛ та багатьох інших відкриттів, які надривали українцям животи, а в більшості росіян гартували ненависть і презирство.

Ми обґрунтовано доводили собі, що подібні фейки через їх цілковиту недолугість та абсурдність можна використати лише раз, та й то між іншим, для розігріву емоцій. Ніхто з нас не вірив всерйоз, що такі сміхотворні речі хтось може сприймати за правду. Тому ми сміялися і спонукали до реготу всіх здравомислячих росіян.

Однак путінська пропаганда не просто не забула про деякі хворобливі плоди власної фантазії. Вона почала доводити, що говорить правду. З’явилися офіційні маревні документи, які підтверджують маячню новою маячнею. Пропаганда не може обманювати, навіть якщо віщає обман. Так, наприклад, у Слідкому РФ з’явилися задокументовані «факти» участі українського прем’єра в чеченській війні. І це після того, як весь світ гучно висміяв заяву Слідчого комітету про чеченського бойовика Арсенія. Відтак стало зрозуміло, що межа, до якої можна культивувати абсурд, відсутня.

Ясна річ, ніщо подібне б не спрацьовувало в разі відсутності запиту з боку суспільства. Завзятість, з якою пропагандисти відстоюють свій товар, свідчить лише про те, що і творці, і споживачі російських новин щиро вірять тому, що придумують і сприймають. А це вже не смішно. Це викликає глибоке співчуття.