Битва за Білорусь. Тривожні сигнали для Східної Європи
Безпекове значення Майдану у Білорусі для східноєвропейського регіону
Східноєвропейський регіон тривалий час існування людської цивілізації виступав своєрідним бар’єром між західним і східним політико-культурними ареалами. Саме він перший часто ставав жертвою наступу незліченної кількості чужинців: гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголи, московити — далеко не повний перелік народів Євразії, які прагнули прорватися углиб континенту і нав’язати свій світогляд та традиції.
Східноєвропейський ареал — регіон між Балтійським і Чорним морями — перманентно (більш або менш успішно) стримував кочові народи, захищав Захід від поневолення та асиміляції. Тому дуже важливо було, щоб державні утворення, що існували у Міжмор’ї в ту чи іншу добу, могли виступати єдиним фронтом задля захисту свого звичного життя і побуту.
Героїчних сторінок було чимало, що завдячувало передовсім порозумінню і компромісам між націями, які у скрутні моменти подавали один одному руку й щитом до щита ставали на захист своєї і всієї Європи. Навіть в часи буремного XX століття, нерідко ворогуючі уряди, перед загрозою поневолення третіми, більш могутніми акторами світової політики, знаходили мудрість для примирення та об’єднання. Як, приміром, укладення польсько-українського союзу, що не дав можливості більшовицьким окупантам просунутися далі річки Вісли, будучи невдовзі відкинутими за Збруч і Мороч.
Не втратив регіон свого вагомого значення й після падіння комунізму. Тим державам, що доволі швидко почали інтегруватися до НАТО та ЄС (країни «Вишеграду», Балтії, Балкан), — пощастило більше. Хоча вони повсякчас у тій чи іншій мірі потерпають від агресивної політики головного порушника спокою – авторитарної путінської Росії — вони все ж таки є інтегрованими у західний цивілізаційний простір, виступаючи, як і колись, його східним форпостом.
На жаль, таким державам, як Україна, Грузія, Молдова й деяким іншим пострадянським республікам пощастило дещо менше ніж їхнім західним сусідкам, з огляду на відсутність чітких перспектив потрапити під євроатлантичну безпекову «парасольку», так і через слабку політичну, економічну та військову ситуацію, у значній мірі поступаючись перед все міццю РФ. І остання, через реінкарнацію старої експансіоністської політики, не втратила шансу для реалізації своїх неоімперських авантюр.
Тим не менш, демократичні Грузія і Україна, після вторгнення російських окупаційних військ на їхню суверенну територію, встояли. Більше того, надалі продовжили свій шлях до західних союзів, здобувши певні успіхи у цьому поступі.
Так, Грузія і Україна вже є країнами-партнерами з розширеними можливостями НАТО і прагнуть в майбутньому стати повноправними членами Альянсу. До того ж, у 2014 році Україна разом з Польщею та Литвою, в рамках тристороннього співробітництва у сфері оборони, створила Литовсько-польсько-українську бригаду. А вже через шість років трьома державами було засновано так званий «Люблінський трикутник» – тристоронню платформу для політичного, економічного, культурного й соціального співробітництва між ними, з підтримкою подальшої інтеграції України до Західного світу.
У сукупності з утворенням у 2016 році Ініціативи трьох морів, «підмурок» оборонного периметру Європи на її східній, найбільш вразливій ділянці, було закладено і почалося активне зведення захисних «мурів». Таким чином, регіон між морями почав знову набувати ваги, захищаючи, як і століття тому, континент від агресивної тиранії, що нині уособлює постєльцинська Росія.
На превеликий жаль, не змогла долучитися до спільних регіональних проєктів Республіка Білорусь – важлива з точки зору геополітичного розташування країна у регіоні між Балтикою та Чорним морем. Фактично Білорусь, з часу здобуття у 1991 році незалежності, а особливо після приходу до влади трьома роками пізніше Олександра Лукашенка, не спромоглася відірватися від колишнього політичного центру – Москви.
Ставши учасником усіх можливих, ініційованих Кремлем, організацій на території колишнього СРСР (СНД, ОДКБ, ЄАЕС тощо), в сукупності з диктаторським стилем правління «бацьки», білоруська держава, що перебуває на порубіжжі між Заходом і Сходом, обрала саме останній, східний (проросійський) вектор розвитку.
Пройшло вже більше ніж чверть століття. І ситуація як у внутрішній, так і зовнішній політичній площині Білорусі майже не змінилася. Ба більше, останнім часом з боку російського керівництва почали робитися спроби зі ще більшого втягнення Мінську в свою орбіту.
Реалізацію намірів не можна поки назвати успішною. Навпаки, між обома диктаторами, Путіним і Лукашенком, навіть почала виникати відкрита неприязнь, перш за все, через небажання останнім поступатися своїми владними повноваженнями й перетворення на такого собі губернатора нової Союзної держави.
Почали виникати певні надії на зближення Білорусі із Заходом. А офіційний візит на початку 2020 року державного секретаря США Майка Помпео до Мінська й спрощення у травні-місяці з боку ЄС процедури оформлення віз для білоруських громадян стали сприйматися своєрідними передвісниками змін до кращого. Не виключено, що саме з подібних міркувань глава МЗС України Дмитро Кулеба запросив свого білоруського колегу Володимира Макея як почесного гостя на зустріч міністрів закордонних справ країн «Люблінського трикутника».
Однак всі добрі починання у Республіці Білорусь зруйнували президентські вибори (відбулися 9 серпня 2020 року), на яких, шляхом явних фальсифікацій, переміг незмінний керманич Лукашенко, залишивши опозиційних кандидатів далеко позаду. Відповідно, найбільш активні представники білоруського суспільства, які самі почали вірити у початок змін у ліпший бік, вийшли на масові вуличні протести по всій країні.
Реакція білоруської влади не заставила себе довго чекати. Правоохоронні органи залізним наступом почали подавляти акції народної непокори, часом навіть відкриваючи вогонь на ураження. Як наслідок, багатьох активістів було затримано, а Світлана Тихановська, головний опозиційний кандидат на виборах, вимушена була виїхати до сусідньої Литви.
Міжнародне співтовариство різко засудило дії білоруської влади. До прикладу, глава європейської дипломатії Жозеп Боррель оприлюднив заяву від імені 27 держав-членів ЄС щодо подій у Білорусі, з погрозами санкцій за насильство та фальсифікацію виборів. Висловили стурбованість й країни «Люблінського трикутника», з закликами до білоруської влади утриматися від застосування сили та звільнити всіх затриманих.
«Медовий місяць» між вільним світом та лукашенківською Білоруссю закінчився, так і не перерісши у більш-менш стабільний діалог. Надія на швидкі зміни й демократизацію білоруського суспільного життя почали танути як сніг на сонці. Оборонний вал східноєвропейського фронтиру не отримав важливої цеглини для побудови міцної «стіни» між ліберальним Заходом та деспотичним Сходом.
Хоча народний опір все ще триває, проте картинка вимальовується не надто оптимістичною для білоруського народу. Скоріш за все, авторитаризм «бацьки» й цього разу візьме гору, що напевно потішить його російського колегу. Status quo відновиться. Також не виключено, що найближчим часом матимуть місце нові спроби з побудови Союзної держави Росії та Білорусі, з обопільною для двох політиків-ізгоїв вигодою. Такий собі «СРСР 2.0», ізольований від «зовнішнього управління».
Зазначене є тривожним сигналом для регіону, включаючи «Люблінський трикутник», адже Білорусь, що межує з усіма його країнами, у разі втрати останніх ознак державності, ризикує повністю перетворитися на відкритий коридор для російських збройних сил. Однак, якщо Польща і Литва є повноправними складовими елементами євроатлантичної колективної безпеки, а отже є відносно захищеними, то Україна такої розкоші поки що немає.
Тут офіційному Києву варто бути готовим до будь-якого розвитку сценарію. І, варто наголосити, не лише зі східного чи південного напрямів. А й з боку північного кордону – поки що українсько-білоруського. Адже невідомо, яку назву він в оглядному майбутньому матиме і хто саме стане наступною мішенню Кремля.