Brexit-Геловін. Куди пливе Сполучене Королівство?

У ніч проти 1 листопада Європа, Північна Америка та велика частина решти світу традиційно відзначають Геловін або Відьомську ніч – свято напередодні Дня усіх святих. Маючи в своїй основі давньокельтське коріння (свято Самайн, що знаменувало собою закінчення сільськогосподарського року і початок наступного), в силу обставин сучасності (серед яких такі явища як глобалізація та комерціалізація), Геловін почав швидкий поступ планетою, ставши, таким чином, чи не найвпізнанішою складовою кельтської (британської) культури у загальносвітовому масштабі.

Однак цьогорічна Відьомська ніч мала усі шанси стати особливою, адже батьківщина цього свята, Британські острови, вперше за історію Європейського Союзу випробовують процедуру виходу з цього об’єднання. Процес виходу Великої Британії з ЄС (так званий Brexit) був започаткований 23 червня 2016 року, коли на загальнонаціональний плебісцит було винесене питання щодо доцільності членства Сполученого Королівства у Євросоюзі. Тоді більшість британських громадян (51,89%) підтримали вихід із об’єднання.

Цим голосуванням британці нагадали про існування однієї національної риси — ізоляціонізм, який багато століть поспіль був причиною відмежовування офіційного Лондона від справ Європейського континенту. Та й власне до проведення референдуму Британія у повній мірі не стала повноцінною складовою ЄС, не приєднавшись ані до європейського валютного союзу (Єврозони), ані до Шенгенської зони. Проте, навряд чи хтось стовідсотково міг спрогнозувати факт того, що Євросоюз постане перед серйозним викликом свого цілісного існування саме через Велику Британію.

Сказати, що британське народне волевиявлення похитнуло свідомість багатьох європейських політиків та мешканців ЄС — це не сказати нічого. Співдружність, яка розвивалася більш ніж півстоліття, поставивши на п’єдестал економічне благополуччя країн-членів та поклавши кінець перманентним воєнним конфліктам на континенті, — дала тріщину. А сподівання на те, що давні британські звички відійшли у минуле, — випарувались.

Тим не менш, через більш ніж трирічний період роздумів, перемовин і дискусій, який супроводжувався у Великій Британії зміною урядів та законодавчими ініціативами щодо юридичного оформлення «розлучення» Лондону з Брюсселем, питання Brexit наблизилось до необхідності свого практичного втілення. Наприкінці 2018 року сторони підписали угоду щодо, згідно з якою остаточний вихід Британії з ЄС, у разі підтримки її британським парламентом, мав би відбутись 29 березня 2019 р. Однак 15 січня парламент Сполученого Королівства не підтримав цей документ, не зробив він цього і 12 березня (дату виходу з ЄС було перенесено на кінець жовтня 2019 р.), поставивши під удар уряд Терези Мей, яка невдовзі покинула посаду прем’єр-міністра, поступившись місцем Борису Джонсону (одному з лідерів кампанії з виходу Британії з ЄС).

Попри складний переговорний процес між офіційними Лондоном і Брюсселем, керівники країн Євросоюзу 17 жовтня одноголосно підтримали новий варіант угоди з британським урядом. Як і раніше, договір потребує ратифікації на парламентському рівні обох сторін (британського та європейського). Однак і цього разу британські законодавці провалили розгляд законопроєкту щодо угоди про вихід з унії, через що обіцянки прем’єр-міністра Джонсона щодо Brexit саме 31 жовтня зазнали краху. Тому очільник британського уряду надіслав до Брюсселя лист (щоправда без власного підпису) із проханням про чергове відтермінування. Решта країн Євросоюзу погодилася, й Сполучене Королівство отримало право виходу зі співдружності до 31 січня 2020 року. Отже, цьогорічний європейський Геловін не затьмарить така нерадісна подія, як втрата одного з найвпливовіших й найбільш розвинутих своїх членів.

Зрозуміло, що за останні роки, коли ейфорія після референдуму давно пройшла і втілення ідеї Brexit із популістської площини перейшло до практичної, від ентузіазму, який був на початку, не лишилося й сліду. Сторони воліють поставити остаточну крапку у цій тривалій епопеї. Однак варто зазначити, що сумніви щодо правильності в «розлученні» Лондона з Брюсселем гризуть багатьох британських громадян, зокрема й тих, які віддали свій голос за Brexit. І тут не лише питання виплати Королівством Євросоюзу фінансових зобов’язань чи імовірне виникнення проблеми сухопутного кордону між Британією та ЄС, який буде простягатися між Північною Ірландією і Республікою Ірландія. Проблема і в тому, на яких умовах після виходу відбуватиметься взаємне переміщення та працевлаштування громадян Європейського Союзу і Великої Британії. Адже за тривалий період перебування в єдиному союзі різного роду бар’єри (окрім природної протоки Ла-Манш) вже давно відійшли у минуле, а молоде покоління європейців узагалі не уявляє іншого порядку речей. Тож не дивно, що 19 жовтня під час засідання британського парламенту у Лондоні відбувались масові акції, учасники яких вимагали залишитися в Євросоюзі.

Як би там не було, питання напрошуються самі по собі. Хто виграє від Brexit? І чи виграє взагалі? Якщо брати вільний світ, то можна майже з впевненістю сказати — ніхто. Європейському Союзу з одного боку та Великій Британії з другого остаточне «розлучення» навряд чи піде на користь. І питання стосується не лише економічної сфери, а й, перш за все, геополітичної чи навіть цивілізаційної.

Наслідками виходу Британії з ЄС можуть стати: по-перше, поділ Європи на сфери впливу, коли офіційний Лондон все більше тяжітиме до свого історичного партнера і союзника — Сполучених Штатів Америки та інших держав англо-саксонського світу. Країни, які залишаться у складі ЄС, навпаки, гуртуватимуться навколо Німеччини та Франції (ядро Євросоюзу), які, не виключено, зможуть почати рух у протилежному від США напрямку й, з великою вірогідністю, їхня увага може бути повернута у бік Москви, особливо у разі посилення економічних та енергетичних зв’язків з останньою (певні тенденції спостерігаються вже зараз). По-друге, Brexit породить дуже негативний прецедент в плані дезінтеграції. І це може стосуватися не лише Європейського Союзу, а й інших наднаціональних об’єднань, таких як НАТО. Тоді питання цілісності усього демократичного світу може зависнути у повітрі, що з часом може породити свого роду апатію як до нових об’єднавчих процесів, так і до захисту вже існуючих. Третій вірогідний наслідок буде пов’язаний із другим: початок дезінтеграційних процесів торкнеться не лише наднаціональних об’єднань – руйнуватися можуть самі європейські країни, зокрема через хвилі сепаратистських тенденцій жителів, незгодних з політикою державного центру (красномовний приклад — Шотландія, населення якої незгодне з рішенням британського уряду щодо виходу зі складу ЄС). За таких обставин Захід буде неспроможним диктувати геополітичний порядок денний, будучи розрізненим та зосередженим лише на власних внутрішньополітичних та внутрішньоекономічних інтересах й процесах, з мінімальними зовнішніми ініціативами.

Негативні наслідки матиме й Україна, адже від єдності та солідарності країн Заходу залежить підтримка Києва, захист територіальної цілісності та внутрішньодержавних перетворень. Перші дзвіночки можна спостерігати вже в наші дні. Одним з сумнозвісних прикладів може слугувати ухвалення в червні резолюції ПАРЄ щодо повернення права голосу Росії до Асамблеї, що вже спричинило певного роду розкол в Європі. Це ж може стосуватися і діаметрально протилежної позиції західних країн щодо будівництва російсько-німецького газопроводу «Північний потік», проти якого виступають США, Британія та країни Центральної і Східної Європи, тоді як офіційний Берлін та деякі країни Північної і Західної Європи підтримують.

Постає відповідь на питання, а хто ж тоді виграє? Перемогу здобудуть лише ті суб’єкти світової політики, які тільки й чекають на слабкість демократичного світу та неспроможність останнього дати відсіч намаганням переглянути існуючий світоустрій. І зацікавленими у такому розвитку подій будуть передусім такі країни, як Російська Федерація. Москва, без сумніву, виношує бажання розсварити західні країни між собою та не дати їм можливості коли-небудь виступити єдиним фронтом проти її зухвалих дій на міжнародній арені. Ось лише тоді Захід, вірогідно, зрозуміє, яке благо він утратив. Однак повернути все назад буде занадто складно. І тоді Кремль організує справжній «відьомський шабаш», святкуючи свою перемогу над вільним світом й над його колишнім домінуванням, включно з ідеалами свободи, прогресу, людиноцентричності і культури, до якої можна віднести й давньокельтські традиції, такі як свято Геловіну.

Станіслав Желіховський, для «Главкома»