Ідліб як помста за Амман?

Останній тиждень лютого-місяця 2020 року був доволі насиченим на різного року події міжнародного політичного життя, дві з яких варті особливої уваги, а саме: зустріч предстоятелів православних церков в йорданській столиці Аммані (26 лютого) та атака авіаційних сил Сирії і Росії у сирійській провінції Ідліб (27 лютого). На перший погляд між ними мало чого могло бути спільного. Проте, це може бути не зовсім так.

Ініційована минуло року Єрусалимським патріархом Феофілом зустріч предстоятелів православних церков в Аммані (за якою насправді доволі чітко простежувалися «вуха» РПЦ та її очільника Кирила), що мала стати чи не новим «Всепровославним собором» (на кшталт того, який відбувся під головуванням Вселенського Патріарха Варфоломія I на Криті у 2016 році), з запланованими серед інших головними питаннями — засудження Томосу про автокефалію для ПЦУ, створення коаліції проти Константинополя (з яким РПЦ розірвала євхаристійне спілкування ще у 2018 році) й втягнення інших православних церков в орбіту так званого «Третього Риму» — мала стати справжнім викликом Primus inter pares («Першому серед рівних»), яким є очільник Константинопольської православної церкви. Певний період часу існувало припущення, що хоча б половина з 14 ієрархів (представників від ПЦУ звісно запрошено не було) таки прибуде на амманський з’їзд, що могло потягнути за собою реальну кризу для усього православ’я, яка мала б своє вираження в імовірному розколі і поляризації східнохристиянського світу.

Однак, на противагу очікуванням, на амманську зустріч прибуло лише чотири предстоятеля: єрусалимський патріарх Феофіл (на правах організатора де-юре), російський Кирило (на правах організатора де-факто), сербський Іриней (в якості швидше маріонетки РПЦ, ніж самостійного владики), а також митрополит Чеських земель і Словаччини Ростислав. Зазначений факт не лише вказав на факт провальності «собору», а й підтвердив ставлення більшості православних церков до гіпотетичної першості Росії як у політичному, так і сакральному значенні.

Зазначене точно не сподобалось Кремлю й останній, для якого і світська і духовна влада є чи не єдиним цілим, так просто не залишив це без уваги. Адже на провали у зовнішньій політиці (в якій РПЦ відіграє одну з головних скрипок) російська влада застосовує єдиний можливий для неї аргумент — військову силу. Останнє неодноразово було продемонстровано Москвою. Реакція на революційні події в Україні у 2014 році — яскравий тому приклад.

Тому відповідь з боку РФ, у відповідь на невдалу спробу здобути першість серед православних держав, не забарилася і наступного дня було здійснено потужні авіаційні удари сирійськими і російськими літаками у провінції Ідліб, внаслідок яких загинуло 33 турецьких військовослужбовці. Фактично це можна розцінювати як напад на Турецьку Республіку через наявні в сирійському регіоні війська цієї країни.

Турецька влада неодноразово наголошувала на важливості наявності стабільності в Ідлібі, через сусідство регіону з південно-східною ділянкою державного кордону. І лише армійські підрозділи Туреччини могли більш-менш гарантувати цю стабільність. У вересні 2018 року офіційні Анкара та Москва навіть домовилися перетворити Ідліб у зону деескалації й навряд чи можна було очікувати такого зухвалого порушення домовленостей з боку Кремля (хоча у випадку з Росією це не є таким дивним явищем), особливо після відносної нормалізації російсько-турецьких відносин за останні роки.

З огляду на те, що факт знаходження резиденції Вселенського Патріарха — Фанару — має місце саме під юрисдикцією Турецької Республіки, влада якої зазвичай не втручається у справи православної церкви, через що остання нормально функціонує на своїй історичній території,  Росія, після повного фіаско в Аммані, вірогідно вирішила хоч якось розплатитися за збереження Константинопольським Патріархатом свої першості у православному світі. А можливо своїми діями Москва мала на меті заставити Анкару замислитися над лояльною політикою по відношенню до Фанару.

Цікаво, що до усього зазначеного підвернулася й інша унікальна нагода — день народження Патріарха Варфоломія I (29 лютого, так би мовити раз на чотири роки), який у цьому році був до того ж ювіляром (80 років). А які ще подарунки звик дарувати Кремль своїм супротивникам як не біль та страждання? А тут ще і питання геополітичного та цивілізаційного значення, що має в своїй основі давню (тисячолітню) історію. Ось, в результаті, Туреччина й отримала більше трьох десятків жертв серед своїх військовослужбовців рівно через добу після амманського провалу Москви.

Таким чином, підсумовуючи зазначене, можна припустити, що обидві здавалося б не пов’язані між собою події на територіях двох суміжних держав — в Аммані (Йорданія) та Ідлібі (Сирія) — могли мати між собою певний взаємозв’язок. Адже Росія не раз показувала, яким способом у випадках болісних для її політичного впливу і престижу невдач, вона здатна реагувати. Силові дії здавна стали тим засобом, який залюбки застосовується російською владою й понині — щоб взяти хоч якийсь «реванш» за свої зовнішньополітичні провали, що зазвичай можна охарактеризувати як банальну помсту. І події лютого 2020 року на Близькому Сході могли бути прикладом однієї з таких вендет.