Quo Vadis, Росіє? Або «велика шахівниця» Кремля

Останнім часом в Російській Федерації можна спостерігати доволі помітні трансформації. Мається на увазі передусім зміна на початку 2020 року уряду та його голови (Михайло Мішустін замінив на посту Дмитра Медведєва), що було доволі незвично для такої держави як Росія, враховуючи, що владна вертикаль у цій країні має доволі закостенілий характер. Другий фактор — заміна Владислава Суркова на посаді куратора політики щодо України на Дмитра Козака, що було вперше за всю тривалість російської агресії проти нашої держави. Третій важливий елемент переформатування внутрішньополітичного середовища в Росії – підписання 14 березня 2020 року президентом Володимиром  Путіним закону про поправки до Конституції — «Про вдосконалення регулювання окремих питань організації та функціонування публічної влади» (мовою оригіналу: «О совершенствовании регулирования отдельных вопросов организации и функционирования публичной власти»), ухвалений обома палатами Федеральних зборів РФ за три дні до підписання, і дуже оперативне винесення Конституційним судом позитивного рішення про відповідність поправок положенням Основного закону.

Останнє є особливо важливим, адже у разі підтримки запропонованих поправок громадянами на всеросійському плебісциті (заплановано на 22 квітня 2020 року) це призведе до серйозних змін у державно-правовій моделі Росії. Що, зі свого боку, з великою ймовірністю вплине на її зовнішньополітичну діяльність.

Чого ж насправді прагне російська влада і чому саме зараз почали відбуватися трансформації у РФ? Про це та інше мова піде далі.

«Третій Рейх» замість «Третього Риму»?

Для початку варто зрозуміти, якої трансформації набуде сама Росія. Як відомо, сучасна російська влада в особі Путіна дуже полюбляє символізм, особливо з приводу того, що стосується «державної величі». І ця практика не нова. Адже практично усю свою історію ті чи ті форми російської державності (князівство, царство, імперія тощо) прагнули підкреслити свій «особливий» статус, на допомогу чому приходили різноманітні ідеологеми. Однією з таких протягом багатьох століть слугувала концепція «Третього Риму», яка була своєрідним месіанським уявленням Москви про себе як центр християнського світу. Адже попередні два «Рими» впали під натиском загарбників, і лише російській столиці судилося, як того бажали адепти концепції, посісти їхнє місце.

Досить цікавим і водночас важливим є те, що зазначена концепція від початку мала більше теологічний, аніж політичний характер. Причиною цього може бути те, що на момент виникнення ідеології «Третього Риму», що припало приблизно на звільнення Московщини з-під золотоординського панування (XV–XVI ст.), інші православні народи впали під натиском народів-іновірців. Центр східних християн й Візантійської імперії – Константинополь, або «Другий Рим» — також не став винятком, потрапивши під владу Османської Порти.

Та все ж Константинополь, хоч і став частиною імперії, де переважала ісламська релігія, зберіг себе як центр світового православ’я, а Вселенський Патріарх титул предстоятеля Константинопольської православної церкви, яка є «першою за честю» серед інших автокефальних церков. Тому у Кремлі давно прагнули «визволити» давній Візантій з-під «бусурманського» владарювання, щоб остаточно утвердитися як правонаступник Римської імперії. Та втілити задуми ні московські царі, ні російські імператори, ні радянські генсеки не змогли.

Останні події, пов’язані з наданням Вселенським Патріархом Варфоломієм I Православній церкві України Томосу про автокефалію, розлютили російське світське і духовне керівництво. Адже ще донедавна Москва фактично вдихнула у концепцію «Третього Риму» нове життя, особливо після окупації у 2014 році Кримського півострову, з огляду на сакральність (на думку російської влади) цієї території для практичного підкріплення своєї великодержавної парадигми (уявлення про хрещення київського князя Володимира Великого у Херсонесі Таврійському, підконтрольному Візантії). До того ж, після зазначених подій, припинення існування України як такої взагалі вважалось питанням часу, не кажучи про заснування окремої помісної церкви. Тобто, як і колись, Київ мав би зійти з геополітичного поля Східної Європи, поступившись місцю Москві. У розрізі цього, цілком логічним стало відкриття неподалік Кремля пам’ятника Володимиру Великому. Щоправда, князь-хреститель Русі навряд чи за життя мав уявлення про те, де саме це місце.

Та вдалий супротив нашого народу на усіх можливих фронтах (від польових окопів до міжнародних судових інстанцій) і початок процесу автокефалізації українського православ’я похитнув «скрепи», на яких Москва стверджувалася ще учора. Навіть нещодавня спроба в Аммані розколоти світове православ’я та поставити під сумнів першість Вселенського Патріарха Варфоломія — не принесла бажаного результату, через що «третьоримська» ідеологема вірогідно перестала бути сприятливою для лідерів Росії у тій мірі, в якій була раніше. З’явилась потреба у пошуках нової, а точніше добре забутої старої, хоч і запозиченої, ідеології.

І тут, вочевидь, у Кремлі вирішили зробити ставку більше на світський, ніж на релігійний аспект. На допомогу прийшла германська модель великодержавної спадковості, яка, до речі, виникла на дещо схожих з «Третім Римом» постулатах, та все ж належала західній державотворчій традиції, конкурентній для православного світу.

Та Росія не була б Росією, щоб не чіплятися хоч за якусь примарну можливість возвеличити себе перед Заходом і іншими світовими домінантами. А тут ніхто ще й не претендує бути черговим «рейхом» (імперією). Остання держава, яка мала таку неофіційну назву (мається на увазі «Третій Рейх»), з «тисячолітньою історією» та амбіціями на подальше «тисячолітнє панування», — націонал-соціалістична Німеччина — давно залишилась на сторінках підручників з історії. А сучасна ФРН усіма можливими засобами відмежовує себе від свого нацистського минулого.

Та німецько-імперські лаври з «тисячолітнім підґрунтям» явно не дають спокійно жити й розвиватися сучасній РФ. Так, у згаданих поправках до російської Конституції, міститься таке положення (мовою оригіналу): «Российская Федерация, объединенная тысячелетней историей, сохраняя память предков, передавших нам идеалы и веру в Бога, а также преемственность в развитии Российского государства, признает исторически сложившееся государственное единство». Також визнається, що РФ є правонаступником СРСР.

Дуже чітко прослідковується аналогія з тою ж таки німецькою історичною концепцією. Так, якщо для Німеччини «Першим Рейхом» була Священна Римська імперія Габсбургів, «Другим Рейхом» — Німецька імперія Гогенцоллернів, «Третім Рейхом» — Німецька імперія на чолі з Адольфом Гітлером, то для сучасної Росії маються власні «славетні» сторінки.

Тут усе доволі просто: «Перший Рейх» — Російська імперія Романових, «Другий Рейх» — радянська імперія, яку американський президент Рональд Рейган влучно назвав «імперією зла», і, відповідно, «нова імперія» — сучасна Росія, яка, у випадку набуття чинності прийнятих конституційних поправок, схоже має бути тим самим «Третім Рейхом», з яким свого часу ототожнювала себе нацистська Німеччина. А вже яким шляхом піде Білокам’яна після цього — не важко здогадатися.

Імперія є, а хто ж імператор?

Відповідь на запитання, хто ж саме очолить «нову» російську державу не є секретом. Як і раніше особою, яка водрузить собі на голову «великоімперську корону» буде ніхто інший, як президент Володимир Путін. Адже останній, зрозумівши, що авантюра зі створення Союзної держави не знайшла поки що реального втілення, а час невблаганно йде, вирішив «рубанути з плеча» й не гратися більше у «кішки-мишки». Зміни до Конституції здалися для Путіна найбільш оптимальним рішенням для продовження свого правління.

Якщо донедавна Путін мав право обіймати посаду до 2024 року через завершення другої шестирічної каденції, то нові поправки, які передбачають, що одна і те ж особа не може обіймати посаду президента РФ більше двох термінів, «обнуляють» попередні терміни, адже на момент вступу в силу цих поправок попередні строки (передбачені старою редакцією Основного закону) не враховуються.

Отже, за простим підрахунком, Путін має очолювати «третю імперію» протягом щонайменше шістнадцяти років після 2020-го, тобто до 2036 року (у разі підтримки його на чергових президентських виборах, у чому сумнівів немає). А далі вже видно буде з огляду на ситуацію. Та імовірний факт пожиттєвого правління Путіна уже зараз видно неозброєним оком, що ще більше уподібнює сучасну РФ з імперіями-попередницями.

Що буде далі?

 Після завершення усіх необхідних процедур на шляху до втілення нових конституційних поправок в життя, руки Путіна будуть повністю розв’язані. Тепер майже не потрібно переживати за рейтинги чи політичну кон’юнктуру, адже вибори так чи інакше стануть банальною формальністю. Всеросійський референдум — це і будуть останні вибори в РФ, де підтримка змін до Основного закону буде остаточною легітимізацією Путіна в якості довічного керманича «великой и необъятной».

Після цього погляди Путіна вірогідно будуть більш прикутими до зовнішнього світу. І тут не важко зрозуміти, хто саме стане жертвою або продовжуватиме нею бути. З огляду на те, що на думку Путіна розпад СРСР («другої імперії») був «найбільшою геополітичною катастрофою століття», то, відповідно, суб’єкти (республіки), які отримали суверенітет у 1991 році, будуть головною метою для російської зовнішньої експансії. А це Україна, Молдова, Грузія (які й без того мають конфлікт з РФ), Білорусь та інші пострадянські країни.

Щодо нашої держави, то на додаток до зазначеного, на думку спадає твердження американського політолога, соціолога і державного діяча Збіґнєва Бжезінського, який у своїй праці «Велика шахівниця: панування Америки і її геостратегічні імперативи» (мовою оригіналу: «The Grand Chessboard: American Primacy and Its Geostrategic Imperatives») писав: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона стала б в основному азійською імперською державою».

Його думку поділяє і інший американський політолог, засновник та головний виконавчий директор недержавної розвідувально-аналітичної організації Stratfor Джордж Фрідман, який у своїй книзі «Гарячі точки. Криза, що виникає в Європі» (мовою оригіналу: «Flashpoints: The Emerging Crisis in Europe») зазначав: «Для Росії проглядаються дві можливі стратегії. Одна передбачає спробу просунутися на захід по Європейській рівнині так далеко, як це буде можливо. При цьому досягається стратегічна оборонна глибина, на свій бік залучаються промислові та технологічні ресурси. Інша стратегія — досягти Карпатських гір і зміцнитися там як на природному бар’єрі. Обидві зараз здаються нереальними. Припускаючи, що Білорусь залишається на російській орбіті, слід визнати, що країни Балтії та Польща є серйозні перешкодами на шляху експансії. Якщо ж щось трапиться в Білорусі, то лінія протистояння зрушиться на схід».

Виходячи з вище зазначеного, ми можемо бачити наступнику картину: Путін продовжуватиме розширяти плив Росії далі у західному напрямку, і перш за все за рахунок сусідніх країн. Не виключена й спроба вторгнення Москви у простір Європейського Союзу та НАТО, та все ж головні бойові дії будуть вестись: за Білорусь — щоб залишити в своїй орбіті, і за Україну — щоб повернути назад під свій контроль. Обидві держави є елементами безпосереднього наближення РФ до кордонів країн Центральної Європи, що знаходяться у сфері впливу США.

У випадку втілення подібних задумів, поглинання України та Білорусі буде значною перемогою Кремля в його власній «великій шахівниці». Тоді і лише тоді можна буде з впевненістю говорити про утвердження «нової Російської імперії», яка контролюватиме половину Європейського континенту, що стане підґрунтям для нових вторгнень, зокрема на балтійському, кавказькому та балканському напрямках.

Якою буде реакція Заходу на дії Кремля?

Найбільш дієва реакція на експансіоністську політику Російської Федерації слідуватиме від Сполучених Штатів Америки, ядра Західного світу. Адже у Вашингтоні добре розуміють усі загрози, які несе з собою у навколишній світ путінський режим. Якщо НАТО надалі продовжуватиме існувати у тому форматі, яким він є зараз, втримання країн колишнього Варшавського пакту буде реальною задачею.

Вразливим елементом західного супротиву можуть слугувати країни «старої» Європи, а саме ті, території яких, до речі, були колись (повністю або частково) складовими Священної Римської імперії. Такі з них, як Німеччина, Австрія, Франція, Італія можуть доволі тісно зблизитись з Росією, особливо після проблем, які мають місце зараз.

Внесення змін до російського Основного закону хоча напевно і буде піддано певній критиці, та все ж у ліберально-демократичній парадигмі європейських лідерів волевиявлення російських громадян буде прийнято більш стримано. А рахуватись з Путіним так чи інакше, на їхню думки, прийдеться, адже ресурсна база і величезний ринок збуту нікуди не подінуться, особливо якщо світ поглине нова економічна криза чи спіткають інші серйозні проблеми. А помножене усе це на воєнну міць РФ (включно з ядерним арсеналом) відбиватиме бажання європейців розпочати зіткнення з росіянами у силовому вимірі.

 Тому Україні не слід очікувати на те, що, у разі повномасштабного російського наступу, Західна Європа почне здійснювати реальні заходи зі стримування Москви. Навіть санкційний режим імовірно не буде задіяним, як це було на початку російської агресії в Криму і на Донбасі, а послідують лише декларативні запевнення у «глибокому занепокоєнні» щодо виниклої ситуації.

Із зазначеного найгіршим є те, що вірогідно усе це розуміють та прораховують у кремлівських кабінетах, і тут вимальовується відповідь на питання, чому саме зараз, а не пізніше, почали відбуватися трансформації в РФ. Поправки до Конституції мають вірогідність стати початковою точкою відліку у побудові Москвою «нової імперії», а кадрові зміни, про які йшлося на самому початку, також імовірно є елементами цієї «гри у шахи», після чого слідуватиме підбір кандидатури наступника Путіна.

Висновок

Підсумовуючи усе зазначене вище, можна констатувати, що ті трансформаційні процеси, які мають місце в Росії, є доволі закономірними. Найголовніша їх мета – посилення самого статусу РФ на міжнародній арені. Інша, не менш важлива, – втілення експансіоністських задумів Путіна в реальність, щоб виправити «геополітичну катастрофу», про яку він не раз заявляв протягом своєї політичної кар’єри.

Важливо, щоб наша держава в особі політикуму та решти громадян розуміла ці загрози і продовжувала чинити опір, яким би шалений не був тиск. Лише тоді Україна зможе встояти й не дозволить собі стати головним «діамантом» у короні «нової Російської імперії».