Сьогодні день дипломатичної служби України

Українська дипломатія пройшла довгий період свого становлення. За більш ніж тисячолітню історію вітчизняного державотворення, дипломатія відігравала й продовжує відігравати одну з головних ролей на цьому шляху. Адже людство з метою запобігання або розв’язання конфліктів, задля цивілізованого співіснування між народами, які населяли планету, з давніх-давен розробило найдієвіший засіб здійснення зовнішньої політики — дипломатію, яка робила все можливе для того, щоб, як і в наші дні, не лише уберегти ту чи іншу країну від силового знищення, а й надати можливість зі встановлення якомога більшої кількості контактів із зовнішнім світом, що сприяло як національному розквіту, так і безпековій ситуації загалом.

Звичайно, чи не кожна держава серед тих, які існують сьогодні на міжнародній арені, має за плечима власний шлях розвитку дипломатичної служби, з притаманними характерними особливостями і традиціями, що лише підкреслює унікальність. Не лишилась осторонь й Україна, народ якої протягом віків пройшов доволі звивистий, проте неповторний шлях як відносно побудови держави як такої, так і щодо відстоювання національних інтересів на тому чи іншому історичному етапі. Й таких періодів було кілька, які були досить відмінними за своєю суттю, з огляду на різні реалії як в середині державного утворення, так й з урахуванням навколишнього політичного середовища. Серед головних етапів слід виділити наступні: давньоруську (київську) дипломатію, дипломатію Галицько-Волинської держави, козацько-гетьманську дипломатію, українську дипломатію доби визвольних змагань, повоєнну українську дипломатію, дипломатію сучасної (незалежної) України. Кожний з нижченаведених етапів (поділ є умовним, який характеризує найбільш ключові віхи вітчизняної дипломатії за більш ніж тисячолітній період державотворчих процесів) має своє особливе місце в українській історії й кожний відіграв власну, з характерними лише йому особливостями, немаловагому роль у формуванні вітчизняної дипломатії.

Давньоруська (київська) дипломатія

Період характеризується тим, що ще в епоху раннього середньовіччя, український (руський) народ, заснувавши перше державне утворення у самому серці Європи — Київську Русь — швидко почав долучатися до тогочасної європейської і світової дипломатії. Першим приміром цього може служити ціла плеяда укладених руськими монархами (князями) двосторонніх договорів з однією з найвпливовіших імперій середньовічного світу — Візантією, що неабияк сприяло налагодженню контактів між Києвом та Константинополем, особливо у таких сферах суспільного життя як торгівля і військова допомога.

Другою характерною ознакою доби можна назвати ще один інструмент реалізації зовнішньої політики тогочасної Київської держави — шлюбну дипломатію, яка набула небувалого розквіту після прийняття у 988 р. Руссю хрещення, адже нашу державу європейські монархи почали сприймати в якості рівної їм по статусу, що давало повне право останнім встановлювали з київськими правителями шлюбні союзи, подібно до того, як це було заведено серед правлячих домів Західної Європи.

Найбільш яскравими зразками династичних угод між представниками руської княжої династії Рюриковичів та іншими християнськими правлячими домами можуть служити укладення шлюбів в епоху посідання київського престолу Володимиром Великим та його сином Ярославом Мудрим (X – XI ст.), за що останнього навіть справедливо прозвали «тестем Європи». Саме за правління цих князів, через їхню зважену та далекоглядну внутрішню і зовнішню політику, Русь-Україна досягла небувалого розквіту, що й досі вважається українським суспільством еталоном вітчизняного державотворення.

Дипломатія Галицько-Волинської держави

Хоча нащадки князя Ярослава Мудрого й продовжували дипломатичні традиції, які були закладені в добу Київської Русі, однак головний правонаступник останньої на українських землях — Галицько-Волинське князівство/королівство (ГВК) — розвивалося у доволі несприятливих внутрішньополітичних й зовнішньополітичних умовах.

Перш за все негативний вплив вітчизняна дипломатія отримала внаслідок послаблення Русі, причиною чого служили міжусобні чвари, які здійснювали як ті ж таки нащадки перших київських правителів, так і представники привілейованого прошарку населення — боярство. Другим фактором було затиснення ГВК між країнами Заходу (Польща, Угорщина, духовно-лицарські ордени тощо), які почали здійснювати експансіоністську політику по-відношенню до сусідів, й кочовиками зі Сходу (половці, монголо-татари та ін.), які також мали на меті поглинути європейські князівства і королівства, як це вони у переважній більшості робили з народами євразійського ареалу.

Задля того, щоб держава встояла, необхідно було мати неабиякі управлінські та дипломатичні здібності. Й головна місія щодо захисту національних інтересів зазвичай належала правителям. Серед таких найбільш видатних і значимих у ГВК слід зазначити князя Романа Великого та його сина Данила Галицького, які у XII – XIII ст. змогли не лише розширити державні кордони, а й налагодити тісні контакти із західними сусідами.

Так, для боротьби із Золотою Ордою, князь Данило Романович заручився підтримкою Апостольського Престолу. І хоча задумка не змогла належним чином втілися у життя, втім галицько-волинський монарх отримав у 1253 р. від Папи Римського Іннокентія IV королівську корону, ставши, таким чином, королем всієї Русі. А трохи пізніше син Данила, Шварно, навіть зміг посісти литовський престол. Й хоча володарював в Литві недовго, проте все ж кілька років правив сусідньою європейською державою, яка тільки-но почала виходити на міжнародну арену. Зазначене, без перебільшення, можна вважати першими актами визначення зовнішньополітичного курсу нашої країни, який і сьогодні спрямований на європейську та євроатлантичну інтеграцію, яка своїми корінням сягає ще епохи Високого Середньовіччя.

Козацько-гетьманська дипломатія

Навіть у новий час, періоді, що супроводжувався як відсутністю національного суверенітету, так і водночас боротьбою за власну свободу, український народ находив можливості з налагодження дипломатичних зв’язків із багатьма іноземними країнами. Запорозька Січ, маючи добру славу осередку перебування одних з найкращих воїнів — українського козацтва, часто перебувала у вирі тогочасних європейських подій. Так, запорозькі козаки не раз були залученими як до захисту держав, в складі яких Україна перебувала, таких як Річ Посполита, так і, на прохання провідних західних країн, приймали участь у конфліктах загальноєвропейського розмаху, таких як Тридцятилітня війна. Не виключено, що саме перебування «у курсі всіх справ» тогочасної Європи дало можливість козацьким провідникам відточити не лише військові, а й дипломатичні навички, заодно посіявши державотворче зерно на волелюбний український ґрунт.

Після утворення у 1648 р. Гетьманщини, що виникла внаслідок визвольної боротьби гетьмана Богдана Хмельницького, нова козацька республіка мала набагато більше ознак державності ніж Запорозька Січ, доказом чого, окрім наявності території з чітко визначеним адміністративним поділом та сформованих збройних сил, було існування розвинутого, як для молодої країни, управлінського апарату, включно із зовнішньополітичною службою. Наявність останньої, примноженої дипломатичними талантами таких відомих козацьких очільників як вищезгаданий Б. Хмельницький і таких його наступників як І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа та інших, дало можливість Гетьманській Україні налагодити дипломатичні відносини з багатьма впливовими іноземними державами, а заодно й укладати двосторонні договори з деякими з них.

Окремо слід виділи й таку вагому особистість як Пилип Орлик. Цей відомий український політичний, державний і військовий діяч козацької минувшини, якому після смерті І. Мазепи судилося отримати гетьманську булаву, очолив першу національну політичну еміграцію (спочатку емігрував до Османської імперії, а потім до Швеції, Австрії, Чехії тощо). Однак не лише цим він був відомий. Найбільшої популярності постать П. Орлика отримала через укладення останнім зі старшиною та козацтвом у 1710 р. «Пактів і Конституції прав та вольностей Війська Запорозького» — договору, який визначав, як уже можна зрозуміти з назви документу, права й обов’язки членів Війська Запорозького і який прийнято вважати першим вітчизняним конституційним актом.

Однак, слід визнати, що наявність одних лише дипломатичного та військового хисту за тих умов, які склалися для українського народу в XVII – XVIII ст., було не достатньо для здобуття та втримання повноцінної незалежної Української держави. Перманентні війни із зовнішніми ворогами та постійні чвари й міжусобиці серед козацької старшини відкотили український державотворчий процес назад у своєму розвитку, аж допоки чергова глобальна конфронтація між могутніми європейськими та світовими гравцями у XX ст. не надала нового шансу українцям знову заявити про своє існування.

Українська дипломатія доби визвольних змагань

Буремні події Першої світової війни та революційні події, що їх супроводжували, надали унікальну можливість українському народу скористатися ситуацією і проголосити про власну самостійність. Саме у період Перших визвольних змагань (1917 – 1922 рр.) українське національне державне будівництво, а заразом й українська дипломатична діяльність набувають якісно нового вигляду.

Так, через місяць після проголошення у листопаді 1917 р. Української Народної Республіки, 22 грудня 1917 р. Головою уряду УНР Володимиром Винниченком було підписано розпорядження про створення Генерального секретарства з міжнародних справ, започаткувавши тим самим дипломатичну службу сучасного зразка. Саме ця дата лягла в основу професійного свята, яке щорічно відзначається в Україні — Дня працівників дипломатичної служби.

Створення більше століття тому вітчизняної зовнішньополітичної служби надало можливість молодій Українській державі активно долучитися до міжнародних політичних процесів останніх років Великої війни. Так, завдячуючи українській миролюбності та зусиллям таких тогочасних дипломатів як О. Шульгин, М. Любинський, О. Севрюк, М. Левитський та ін. Українська Народна Республіка, після підписання 9 лютого 1918 р. у Бересті мирного договору з Центральними державами, змогла першою серед інших вийти з Першої світової війни та бути визнаною незалежною і рівноправною державою.

Важливим з точки зору утвердження України в якості самостійного гравця можна вважати й факт підписання у ризькому палаці Булдур делегаціями УНР, Фінляндії, Польщі та країн Балтії політичної конвенції (31 серпня 1920 р.). Зазначений документ констатував готовність держав-підписантів до взаємного юридичного визнання, зобов’язував їх до мирного урегулювання територіальних конфліктів, містив намір сторонами невідкладно розробити оборонну військову конвенцію, зобов’язував країни-учасниці надавати гарантії прав і свобод національним меншинам тощо.

Україну на конференції п’яти держав у Ризі представляли В. Кедровський і О. Саліковський — видатні державні, політичні, культурні діячі та дипломати доби Української революції, які до останніх днів свого життя воліли бачити нашу землю вільною та заможною. Доказом останнього може слугувати не лише їхня помітна активна участь в суспільно-політичному житті країни в роки існування УНР, а й у період, що слідував після її окупації іноземними урядами. Адже вони, навіть будучи на кшталт П. Орлика в екзилі, продовжували здійснювати громадсько-політичну діяльність на благо українського народу в умовах бездержавності.

Повоєнна українська дипломатія

Хоча, з огляду на складні обставини міжвоєнної доби, Україна не змогла уберегти свого національного суверенітету та знову потрапила у залежність від сусідніх держав (Радянський Союз, Польща, Чехословаччина, Румунія), однак вона не була, як це, на жаль, не раз траплялося в історії, безвісно зниклою з політичної мапи світу, ба більше, продовжила, хоч і в досить урізаному вигляді, надалі провадити зовнішньополітичну діяльність.

Найбільш чітко виражених рис відносної самостійності українська дипломатія набула після можливості Україною, по завершенні Другої світової війни, стати однією з країн-засновників Організації Об’єднаних Націй (функціонує з 24 жовтня 1945 р.), дозволивши тим самим Україні з-поміж решти 51 держав опинитися в епіцентрі будівництва найбільш значущої в історії світової дипломатії системи міжнародних відносин — Ялтинсько-Потсдамської.

Саме факт отримання такого хоч і урізаного, проте все ж суверенітету, був тим тонким ланцюгом, який протягом кількох десятиліть з’єднував державотворчі процеси на початку і, відповідно, наприкінці XX ст. Й саме ООН, яка в роки свого засування була втіленням на практиці багатосотрічного світового політико-дипломатичного поступу, стала тим майданчиком, на якому українські дипломати виступали окремо від Української республіки, а не від цілого СРСР, як це було на міжнародній арені раніше.

Дипломатія сучасної (незалежної) України

Зовнішньополітична активність Києва у XX ст. надала, без перебільшення, неабиякої ваги Україні в її державобудічничому поступі, адже завдяки створенню модерної дипломатичної служби та активній діяльності вітчизняних дипломатів, Україна не сходила з порядку денного світової міжнаціональної діяльності. Це також зіграло свою роль й після остаточного здобуття у 1991 р. Україною незалежності, дозволивши Києву прискореними темпами налагоджувати дипломатичні контакти з більшістю країн земної кулі. Такі сучасні українські дипломати як А. Зленко, Г. Удовенко, В. Огризко та ін. зробили неабиякий внесок для розбудови головного вітчизняного органу у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зовнішніх відносин — Міністерства закордонних справ України.

Неабияку роль вітчизняна дипломатія, в особі представників влади, дипломатичного корпусу та громадянського суспільства, відіграла й після російської збройної агресії проти України у 2014 р. Єднання цивілізованого світу (США, Канада, Японія, країни-члени ЄС, НАТО тощо) навколо боротьби нашого народу за своє політичне існування, що має чітке вираження у санкційній політиці щодо Москви, матеріальній, військовій і гуманітарній допомозі Києву, а також подальше продовження Українською державою свого європейського та євроатлантичного поступу, — без перебільшення є заслугою активних зовнішньополітичних зусиль як української дипломатичної служби, так і світової дипломатії загалом.

Висновок

Підсумовуючи усе вище викладене, можна впевнено констатувати, що дипломатія, як інструмент зовнішньої політики, має колосальне значення для усього людства. Неабияку роль дипломатія відіграла протягом більш ніж тисячолітнього періоду й для українського державотворення, від появи перших державних утворень на території України, до, власне, сучасної доби, коли Україна постала повністю сформованою та незалежною країною.

Звичайно, еволюція вітчизняної дипломатичної служби була доволі непростою, не раз її діяльність зменшувалась до мінімуму, виною чого часто слугувала різке послаблення країни або відсутність державності взагалі, однак у потрібні моменти, особливо в періоди національного відродження, дипломатія була на передових позиціях боротьби за національні інтереси. І навіть у випадках, коли потуги не увінчувалися помітним успіхом, вклад української дипломатії того чи іншого історичного періоду важко переоцінити.

Є обґрунтовані сподівання, що сучасна дипломатія України продовжить тисячолітню традицію, тільки з тією поправкою, що державність вже не буде втраченою. Ба більше, Україна буде й надалі розвиватися як вільна, демократична, миролюбна та європейська країна. А дипломатія як і завжди залишатиметься форпостом захисту національних інтересів.