Від Хрещення до Томосу: Україна в цивілізаційній системі координат

Щорічно 28 липня український народ відзначає державну пам’ятну дату — День Хрещення Київської Русі-України. Як і попередні роки 2019-й не став виключенням. Однак цьогоріч ця видатна дата стала бути наповненою ще більшим змістом ніж це було раніше, адже Православна церква України 6 січня отримала від Вселенського Патріарха Варфоломія I Томос про автокефалію, що у церковному канонічному розумінні є фактом визнання існування ПЦУ на рівні з іншими помісними православними церквами.

Те, чого так довго добивався український народ, нарешті втілилося у життя. З огляду на це виникають наступні питання. Яке позиціювання, починаючи від прийняття християнства і до надання Константинополем документу про автокефалію, отримав Київ на світовій арені у цивілізаційному контексті? Що процес «легалізації» української православної церкви означає для України зараз? Які майбутні перспективи нашої держави, з огляду на зростаючі глобалізаційні тенденції? Спроба відповісти на них міститься далі у матеріалі.

Русь-Україна у політико-культурних реаліях молодої Європи

Якщо заглибитись у минуле приблизно на тисячу років та подивитись на перебіг політичних та культурних процесів середньовічної Європи, то у вічі кидається нерівномірність розвитку тогочасного суспільства в межах одного континенту. Це стосується як процесу виникнення перших державних утворень, так і процесу християнізації народів. Причини цієї нерівномірності можуть критися ще в стародавній та античній епохах, адже Римська держава, з притаманними їй високим рівнем розвитком усіх сфер суспільного життя, включаючи політичну та культурну складові, розповсюджувала свій вплив (в першу чергу шляхом завойовницької експансії) здебільшого на південну (середземноморську) та західну (атлантичну) частини Європи, привносячи, таким чином, місцевим племенам і народам свій звичний для метрополії (Риму) уклад життя.

Після падіння Західної Римської імперії у 476 р., яка вже понад півтора століття сповідувала християнство в якості панівної релігії, більшість народів, які знаходились у складі під владою Риму, не скотилися до рівня варварського укладу життя й не повернулися до поклоніння давнім язичницьким ідолам, як це було до захоплення їхніх земель римською воєнною машиною. А навпаки, такі регіони як Британія, Галлія, Іспанія, Італія та ін. продовжили свій розвиток, однак вже не в якості залежних римських провінцій, а будучи самостійними геополітичними суб’єктами, які згодом перетворилися на такі ранньосередньовічні держави як: Королівство Англія, Королівство вестготів, Королівство остготів (Королівство Італія), Франкське королівство тощо. Тобто ті країни, які знаходилися на території Західної Європи. Лише східна частина колись єдиної Римської імперії, Візантія, успадкувала значну частину традицій останньої та продовжила, поступово трансформуючись (а згодом і занепадаючи), політичну і культурну (включно з процесом розповсюдження християнства) експансію, однак, переважно, не у бік Західної Європи, а в сторону східного ареалу континенту та на простір азійсько-африканського Близького Сходу.

Тогочасна Київська держава, яка, у порівнянні з країнами Заходу, виникла дещо пізніше (не виключено, що давалося взнаки не потрапляння слов’янських земель, окрім Північного Причорномор’я, під політико-культурний вплив Риму), вимушена була, як і деякі сусідні країни, розвиватися у власному ключі. Так, будучи сформованою дещо пізніше від країн Західної Європи, Київська Русь, через політико-економічний розквіт Константинополя та через географічну близькість Візантії до своїх кордонів, почала багато в чому орієнтуватись саме на Царгород. Це торкнулося, перш за все, таких важливих сфер людської діяльності як торгівля та війська справа, співпраця в галузі яких була надзвичайно вигідною обом державам. Починаючи з X ст., середньовічний Київ, через зрілість питання та через бажання долучитись до європейського політичного і культурного життя, пов’язав себе з Константинополем ще й релігійними узами, що було одним з основних факторів, які вплинули на розвиток як Русі, так і всієї Східної Європи.

Тому й не дивно, що  християнська релігія у 988 р. прийшла до Києва саме з Константинополя, який, через вже фактично існуючий поділ церкви, почав вважати Русь-Україну саме своєю канонічною територією. Однак, на зламі тисячоліть дезінтеграція європейського політико-культурного простору ще не була такою помітною. Тому Київська Русь, в особі своїх правителів, найбільш відомими з яких можна назвати князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, активно почала рекомендувати себе в якості нової політичної та культурної потуги, з володарями якої проявляли бажання породичатися найвпливовіші монархи середньовічної Європи.

Однак через «Велику схизму» 1054 р., руські (українські) землі поступово почали перетворюватися на арену боїв за геополітичний вплив двох основних християнських центрів — західного (католицького) «першого» Риму та східного (православного) «другого» — Константинополя. Київ, який тільки но почав долучатися до Європейської цивілізації, що мала в своїй основі греко-римське коріння, опинився на роздоріжжі світової історії. Натиск кочових народів зі сходу, посилення ролі західного Риму (переважно через католицьку церкву та західноєвропейських монархів) та ослаблення Царгорода — сильно вплинуло на долю Київської держави та її мешканців. Наслідки не заставили себе довго чекати: Руська держава сильно ослабла, а сусідні з нею народи, скориставшись нагодою, почали процес інкорпорації її територій до своїх сфер впливу з майбутнім повним поглинанням останніх.

Заключним чинником у занепаді середньовічної Русі-України стало захоплення у 1453 р. Константинополя та знищення Візантійської імперії турками-османами. Славетний «другий Рим», як прямий спадкоємець «першого» та центр світового православ’я, стиснувся до одного лише району Константинополя — Фанару (Фенеру). Держава, яка своєю величчю, військовою могутністю та культурою протягом тисячі років вселяла страх та повагу народів світу, зникла з політичної мапи.

Після падіння Константинополя на той час майже не залишилось тих, хто міг би успадкувати його політичне та сакральне значення. Такі православні народи як греки, болгари, серби, русини та ін. також позбулися своїх національних суверенітетів. Одні підпали під вплив мусульманського світу, інші —  католицького. Лише одна держава, яка у той час (XV – XVI ст.) почала виходити з-під влади Золотої Орди, змогла скористатися станом справ тогочасної Європи — Московське князівство. Розуміючи, що «свято место пусто не бывает» та вважаючи, що лише їй судилося стати (як тоді московській владній і церковній верхівці здавалося) центром усього східнохристиянського світу, навіть якщо переважна його частина перебувала під впливом народів з іншими пануючими релігійними обрядами, Москва проголосила себе «Третім Римом». Формулювання цієї ідеологічної доктрини, а також відсутність достойних конкурентів на всьому православному ареалі, дали хибну підставу пізньосередньовічній Московській державі взяти на себе, так би мовити, «місіонерську» роль з «визволення» інших православних країн з-під гніту іновірців.

Наслідком посилення Москви та її повільного, але впевненого поступу на сусідні землі та народи, стало запущення ланцюгу подій, які неодноразово були причиною глобальних криз, які перманентно відбувалися в Європі та світі. Кремль, не нехтуючи будь-якими засобами для досягнення своєї мети, добився перетворення Московського князівства на однойменне царство, а згодом і на Російську імперію.

Підступними методами російська православна церква самопроголосила церковну автокефалію, а пізніше добилася й визнання титулу московського патріарха від Константинополя, який, вочевидь, не мав можливості нічого їй протиставити з огляду на перебування останнього під владою Османської імперії. У 1686 р. Київську митрополію, яка від часів Хрещення Русі-України була під юрисдикцією Вселенського Патріархату, з порушенням церковних канонів також було підпорядковано Московській патріархії, таким чином на кілька століть відібравши в українців їхню церковну самоідентичність.

Все б так і могло тривати незліченну кількість років, якби геополітичні тектонічні плити XIX – XX ст. не почали процес різкого зміщення (світові війни, революції, падіння імперій тощо) й часто не на користь російськоцентричної політичної моделі світогляду. Отримання незалежності від Оттоманської Порти такими православними державами як Болгарія, Греція, Румунія, Сербія, а також припинення у 1923 р. існування самої Османської імперії, з перетворенням останньої на відносно демократичну Турецьку Республіку — надало Вселенському Патріархату можливість дещо покращити своє становище. А зникнення  Російської імперії та процеси, які надалі за цим слідували, сильно підірвали міф про спадкоємність Росії від Римської держави.

У той буремний період, під час Перших визвольних змагань в Україні (1917 – 1921 рр.), тогочасною національною елітою актуалізувалися прагнення до утворення самостійної української церкви. 1 січня 1919 р. Директорія Української Народної Республіки навіть проголосила декрет про автокефалію православної церкви в Україні, відрядивши до Константинополя офіційну делегацію для реалізації цієї мети. Однак, через складне політичне становище та більшовицький наступ, реалізувати наміри не було змоги.

Україна на довгі сім десятиліть знову опинилася в орбіті Москви (реалізація церковного питання взагалі зайняла ціле століття), ставши складовою вже нової імперії, радянської, яка, здавалося, буде існувати вічно і незламно (про що, зокрема, співалося у державному гімні). А досягнення, після завершення Другої світової війни, по політичному впливу та військовій потузі рівня Заходу, очолюваного Сполученими Штатами Америки, стало своєрідним тріумфом для Кремля, надавши останньому можливість перетворитися на один із геополітичних центрів сили й вступити у міжблокове протистояння з Вашингтоном.

Тож не дивно, що найбільшого удару по російському великодержавному самолюбству завдав розпад у 1991 р. Радянського Союзу, який, без перебільшення, наніс значно більшої шкоди російській національній ідеології як «центру» всього слов’янського та східноєвропейського простору ніж політична смерть його попередниці — Російської імперії. І якщо радянська держава на поч. XX ст. втратила свої переважно західні, не православні території (Фінляндія, Польща та, на певний час, країни Балтії), вона все ж змогла зберегти у своєму складі українські, білоруські та інші землі, які завжди були невід’ємною частиною російської доктрини «Третього Риму» (в якій би обгортці вона не була, хоч би й під соусом комуністично-атеїстичної ідеології). Крах СРСР завдав найболючішого удару її носіям.

Значення Томосу у добу сучасного українського державотворення

Здобуття Україною 24 серпня 1991 р. незалежності та отримання її громадянам шансу навіки порвати політичні і культурні зв’язки з колишньою метрополією, Москвою, посіяло у Кремлі страх знову бути відірваними від європейських та світових геополітичних процесів, які в своїй основі завдячують все тій же приналежності до римської глобалістичої традиції. Саме тому ряд революційних подій в Україні, прокладення нашим народом, зокрема на конституційному рівні, вектору на європейську та євроатлантичну інтеграцію, нарівні з церковно-релігійними процесами з отримання автокефалії Православної церкви України, породило негативну реакцію російської панівної і церковної верхівки, яку можна спостерігати неозброєним оком.

Після того, як стало відомо про хід процесу щодо можливого визнання Вселенським Патріархатом права Україні мати свою автокефальну (незалежну) релігійну структуру, російська влада, як церковна, так і мирська, почали майже не щодня, особливо починаючи з середини 2018 р., погрожувати силовими зіткненнями в Україні, розколом у православному світі і навіть накладенням анафем на причетних до цього процесу осіб (включаючи Вселенського Патріарха). Варто зазначити, що частину погроз Росія таки втілила у життя — 15 жовтня 2018 р. на засіданні Синоду Російської православної церкви у м. Мінську було ухвалено рішення про повний розрив євхаристійного спілкування (відносин) із Константинопольським Патріархатом через рішення останнього про надання церковної автокефалії для України.

Попри негативну реакцію з боку Москви, процес надання автокефалії українській православній церкві все ж вдалося продовжити. Так, у листопаді 2018 р. у м. Стамбулі Вселенський Патріархат провів засідання Священного Синоду, за результатами якого було видано комюніке, у якому було зазначено про створення проекту статуту помісної православної церкви в Україні. А вже менше ніж через місяць у м. Києві відбувся Об’єднавчий собор українських православних церков, під час якого, власне, було утворено помісну автокефальну Православну церкву України та обрано її предстоятеля — митрополита Київського і всієї України Епіфанія.

Саме новообраному очільнику ПЦУ 6 січня 2019 р. судилося з рук Вселенського Патріарха Варфоломія отримати Томос про автокефалію, завершивши таким чином процес створення єдиної православної церкви України як самокерованої, незалежної частини Вселенської Православної Церкви. Тисячолітнє коло, подолавши численні перешкоди і випробування, замкнулося, ознаменувавши закріплення того цивілізаційного вибору, який було здійсненого ще київським князем Володимиром Хрестителем.

Неможливість чужоземний народам змусити український етнос забути власні геополітичні орієнтири (чи взагалі знищити український народ як такий), в основі яких лежить приналежність до європейської християнської родини народів, є надзвичайно важливою ознакою міцності духу українського суспільства протягом усієї його непростої історії. Й факт того, що давній Київ, з огляду на перманентну агресію, зміг через сотні років таки дочекатися повернення в лоно материнської церкви, метрополія якої знаходиться на Фанарі у Константинополі, укріплює стержень Української держави, який, зокрема, будується й на культурно-релігійному підґрунті, та не полишає Київ сам на сам перед лицем недругів.

Перспективи України у період зростання глобалізаційних тенденцій

Сучасний світ стоїть на порозі глобальних політичних трансформацій. Поляризація світу, змагання за сфери впливу та ресурси, збільшення прірви між різними верствами суспільства на планетарному рівні, що породжує локальні конфлікти, масову міграцію та соціальні заворушення, — далеко не повний перелік тих проблем, які спіткають людство у модерну постіндустріальну добу. Жорстка конкуренція суб’єктів міжнародної політики породила неабияку боротьбу й за історичну спадщину, володіння якою значно може вплинути на статус того чи іншого геополітичного центру, який претендує на отримання свого «шматка пирога», з метою посилення своєї домінуючої ролі та задля подолання і уникнення тих актуальних проблем, які перераховані вище.

У цьому контексті цікавим є питання приналежності до того або іншого цивілізаційного ареалу. Традиційно склалося, що обмеженість території та посилення політичної та економічної ролі новоутворених країн, дало європейським народам поштовх до конкурентної боротьби за той культурний спадок, який утворився на території Європи ще у давні часи. Одним із таких спадків, який беззаперечно вважається для Західного світу еталоном державотворчої ідеї, є антична римська спадщина. Адже ті нації, які хоча б опосередковано мають відношення до Риму та його цивілізаційних ідеалів, дає, на їхню думку, можливість претендувати їм на статус «вершителя доль» інших народів, які, за різних обставин, не мали можливості у минулому бути приналежними до античних соціокультурних процесів.

Українська держава, на зразок її сусідів, теж у певній мірі розпочала власну національну пропаганду своєї культурної винятковості та значущості. Український народ, який, хоча й маючи славетне минуле, однак з ряду причин, про що було сказано вище, потрапляв у залежність від інших претендентів на регіональне та світове панування, після здобуття довгоочікуваної незалежності також поволі почав відстоювати та пропагувати, хоч і зустрічаючи численні перешкоди на цьому шляху, власну національну ідентичність. І спадок давнього Риму є частиною сучасного українського державотворчого процесу.

За умови успішності задумів, які поставили перед собою український народ та його влада, може спричинити в майбутньому утворення (а по суті відновлення) нового геополітичного центру — Києва. Факт потрапляння Української держави у поле зору Вселенського Патріархату, носія давньоримської культури і традицій, та рішення російської влади порвати стосунки з останнім — ще більше вселяє впевненості у правильності обраного українцями державотворчого курсу.

Висновок

З огляду на вище викладене, можна стверджувати, що ті процеси, які відбуваються в Україні та поза її межами є досить закономірними. Український народ, який великий період своєї історії був лише одним з каменів у коронах інших світових гравців, отримав можливість самому будувати свою державу і розвивати власну національну ідею.

Дуже важливо, що саме зараз, у добу національного державотворення, Україна не лише визначилася зі своїм зовнішньополітичним курсом, а й підтвердила свою приналежність до Європейської цивілізації. Український народ повинен пишатися цим і, саме головне, завжди пам’ятати про свою минувшину, як це роблять передові народи світу. І вислів видатного вітчизняного поета М. Рильського: «Хто не знає минулого, той не вартий майбутнього…», — влучний та актуальний саме для сучасного українського суспільства.

Володіння славетним корінням, пройдення багатостолітньої історії, в якій хоча є трагічні сторінки (і таких, нажаль, немало), однак присутні й досить величні події, такі як процес Хрещення Русі-України чи отримання Томосу про автокефалію, та, що досить важливо, вміле оперування тими потужностями, які має в своїй основі українська земля, надає українцям неабиякий шанс зайняти своє унікальне місце на світовій геополітичній шахівниці. А ті виклики і випробування, що мають місце в наші дні, які українці вимушені вирішувати та долати повсякчас, лише укріплюють Україну на цьому шляху.