Путінський геополітичний проєкт руйнується на очах

Якщо минулі роки Російська Федерація мала на меті повернення у велику геополітичну гру, то останнім часом, схоже, така перспектива поступово згасає. І це серйозний виклик для її керманича Володимира Путіна, який шляхом внесення змін до основного закону РФ «обнулив» свої повноваження, з можливістю правити щонайменше до 2036 року, ставши таким собі генеральним секретарем імовірного нового СРСР.

Втім, цьогорічні «чорні лебеді» сплутали карти російському диктатору. Розпал пандемії коронавірусної хвороби COVID-19, мітинги у Хабаровському краї, отруєння опозиціонера Олексія Навального, туманні перспективи добудови газопроводу «Північний Потік-2» — фактори, які не надто є сприятливими для російської влади.

Однак це лише дрібниці на тлі тих подій, які дійсно можуть мати фатальне значення для ревізіоністських задумів Кремля. І розгортаються вони під самим його носом.

Чого лише варті такі події останнього часу, як приєднання України до Програми розширених можливостей НАТО, створення Україною, Польщею та Литвою тристоронньої регіональної платформи, прийняття офіційним Києвом доволі непоганої Стратегії національної безпеки, проведення масштабних багатонаціональних військових навчань неподалік російського кордону, тощо. Усе це надто дратує Кремль, особливо коли питання стосується України, без якої відродження імперії неможливе апріорі.

Явно не цього бажав Володимир Володимирович коли у 2014 році створював Євразійський економічний союз і двома роками пізніше встановлював пам’ятник у російській столиці князю-тезці. Можна не сумніватися, що тоді все ще жевріла надія на повернення ситуації «на круги своя», як це не раз бувало в історії.

У цьому, а саме в короткозорості російської влади, й криється одна з головних причин, чому Росія програє велику геополітичну гру. Вона надто застрягла у минулому. Пам’ять про успіхи столітньої давнини, коли тоді ще червона Москва, будучи одним із елементів «трикутника смерті», доволі швидко впоралась з самостійницькими настроями молодої Української держави (подібно як і з деякими іншими країнами), — не дає їй мислити дійсно по-сучасному стратегічно.

Перемога Революції Гідності, розпал російсько-української війни, зниження до мінімуму політико-економічних зв’язків між країнами — розірвали трьохсотрічні пута між народами. Навіть остання надія Путіна, а саме вибори в Україні 2019 року, не принесли бажаних результатів. Ба більше, Київ й надалі продовжив слідувати визначеному європейському та євроатлантичному курсу, поглиблюючи співпрацю із Західним світом.

Україна отримала шанс самою стати одним з ключових елементів нового «трикутника смерті». Тільки цього разу — для Росії. А вірніше останнім цвяхом, що ввійде у труну неоімперського кремлівського проєкту.

Роль другого елементу «трикутника» може приміряти на себе Білорусь. Так, певним чином ситуація, що склалася у цій країні, може принести політичну вигоду для Москви, призвівши до повного підім’яття білоруської влади. Влади, але не народу!

Навіть за обставин, якщо Союзна держава за кремлівським планом все ж таки реалізується, навряд чи хтось з цивілізованих країн, враховуючи той факт, що Олександр Лукашенко повністю втратив для них свій легітимний статус (і для України також), буде сприймати це безповоротним явищем. Недарма під час надзвичайного саміту Європейського Союзу Польщею було представлено економічний план для Білорусі — стабілізаційний пакет, що включає фінансові стимули, економічну підтримку та інвестиції в інфраструктуру.

Однак, саме головне, що самі білоруси за останні тижні вже стали іншою нацією — більш хороброю, більш відкритою й більш незалежною. В їхніх очах Лукашенко вже кілька місяців як не є президентом. Як і, відповідно, усі його прийнятті рішення. Для них узурпація Лукашенком влади — це лише питання часу. І в Кремлі це добре розуміють.

Третім елементом може виступати ситуація на Кавказі. Як відомо, цей регіон, який є м’яким «підчерев’ям» Росії, завжди був болючою для неї темою. І останні події у Нагірному Карабаху — черговий привід для головного болю. Адже наразі невідомо, наскільки драматично ситуація буде розгортатися надалі і які регіональні й світові гравці можуть бути з часом залученими.

Втім, не лише вірмено-азербайджанський конфлікт є проблемою для російської влади, де остання хоча і отримує вигоду за рахунок постачання зброї обом його сторонам, все ж часто-густо не є зацікавленою в його ескалації.

Грузія — ось головна дилема для Кремля, який точно був причиною воєнних злочинів у цій державі і який однозначно зацікавлений в окупації її національної території. І все по ті й же причині, що й у випадку з Україною — не допустити зближення Грузії із Заходом.

Тому події останніх днів навряд чи до вподоби Білокам’яній. Мається на увазі вереснева зустріч генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга з прем’єр-міністром Грузії Георгієм Гахарією у Брюсселі, під час якої генсек вказав на прогрес Грузії в проведенні нею реформ й закликав її керівництво продовжувати зближення Тбілісі з Альянсом. І готуватися до членства в останньому!

Зазначене, без перебільшення, є серйозним викликом для Путіна. Адже майже увесь свій двадцятирічний період правління він те й робив, щоб не допустити розширення НАТО у східному напрямку, особливо за рахунок пострадянських республік. А тут ще й південно-кавказький регіон — вихід на Близький Схід, за контроль над яким, включно з «миттям чобіт» в Індійському океані, так ратує російська влада.

Безповоротна втрата Грузії, як і контроль над ситуацією навколо Карабаху, — це фактично втрата Південного Кавказу. Ну а далі не за горами (у прямому і переносному сенсі) вірогідність повторення рецидиву на Кавказі Північному. Ось тоді кремлівським вождям точно буде непереливки. «Гангрена» почне свій невблаганний руйнівний процес, тільки вже не на територіях сусідніх держав, де роль «гангрен» взяли на себе проросійські квазіреспубліки, а на тілі самої РФ. З невідомими для неї наслідками.

Зрозуміло, що зазначене не є питанням сьогодення. І, можливо, навіть не завтрашнього дня. Проте маховик потроху набирає обертів. Й з кожним разом ситуація для Кремля матиме все більш і більш непрогнозований характер.

Мрії про відновлення Росією колишнього імперського статусу, не кажучи вже про перетворення її на повноцінного геополітичного гравця, у путінського режиму руйнуватимуться на очах. А «трикутник смерті», одним з елементів якого є Україна, виконає свою надважливу місію.