Дві України. Поле бою — Конституція

Основний Закон у певному сенсі є «дитиною» суспільства і держави. Актом, який свідчить про самостійність і незалежність країни, гарантує дотримання прав, свобод і безпеку кожному. 

Свій 20-річний ювілей Конституція України зустрічає не в найкращій формі. Мало того — в умовах зовнішньої агресії їй загрожує небезпека «вдосконалень», яких прагне нинішня влада, що діє в конституційному процесі як на догоду своїм інтересам, так і під впливом ззовні. 

Конституція в такий важкий час є об'єктом політичних ігрищ. Саме тому Основний Закон в його нинішньому стані (через втрату легітимності новітнього конституційного процесу і як наслідок — цінності для кожної людини і народу в цілому) більше не може бути демократичною основою для розвитку суспільства і держави.

Світоглядний конфлікт

Попри 25 років незалежності, досі не припиняється боротьба двох світоглядних систем, які уособлюють минуле і майбутнє.

Перша — пострадянський вектор, який, на жаль, нікуди не зник за ці роки. 

Друга — Україна модерна: сучасна інноваційна модель ефективного розвитку, що забезпечує не лише виживання, а й сталі перспективи не тільки для «еліт», а й для народу.

Нині ця боротьба між минулим і майбутнім загострилася як ніколи. І в українських умовах вона має свою особливість. У більшості країн, що мали подібні світоглядні конфлікти, місію просування прогресивних сучасних моделей розвитку суспільства і держави, як правило, виконувала політична еліта. В Україні ж цю функцію взяв на себе народ. Уже не вперше доводиться констатувати: українське суспільство у баченні пріоритетів і в суспільних практиках значно випередило політикум.

В оточенні всіх президентів України були люди, які усвідомлювали необхідність модерного руху, але критичної маси таких людей ніколи не набиралося. Хоча це дивно. Бо з моменту здобуття незалежності українці жили ілюзорним уявленням про те, що в Україні перехід до ліберальної моделі відбудеться на території колишнього СРСР раніше за всіх. Натомість пострадянська модель уже понад 20 років просто трансформується у своїх межах. 

На сторінках Open Democracy free thinking for the world доцент Ексетерського університету Д.Льюїс у матеріалі про автократію в пострадянській Євразії дає перелік ознак авторитарних режимів, який вражає своєю точністю щодо сучасної України. Ось деякі з них: «…помітний і часто популістський лідер, контроль медіа та інформації, ставка на розвідувальні служби. Більш інноваційні — активне використання технологій і PR для вироблення своєї легітимізованої ідеологічної концепції (пропаганди), управління і побудова громадянського суспільства способами, які підтримують політичний статус-кво, злиття бізнесу з політичною владою і використання міжнародного простору й механізмів — офшорних зон, судів, Інтерполу — для підтримки своїх режимів при владі».

При цьому Україна вирізняється тим, що як тільки з'являється надія на оновлення країни — народ миттєво долучається до цих процесів і відіграє в них ключову роль. Так було з Помаранчевою революцією, з Революцією Гідності. Незалежно від результатів, це — маркери світоглядної моделі України майбутнього, носієм якої є український народ.

Надзвичайна ситуація

Цей світоглядний конфлікт — між модерними поглядами громадянського суспільства й авторитарними звичками влади — яскраво проявляється насамперед у конституційному процесі. 

Але перш ніж поміркувати над тим, що робити далі, є сенс визначитись: у якій точці світоглядного конфлікту ми перебуваємо, якщо «полем бою» умовно вважати Конституцію України? 

Коли зважити на те, що конституційний процес є віддзеркаленням процесу правозастосовного, то в Україні сьогодні можна сміливо оголошувати надзвичайну ситуацію. Нинішня влада у своїй неповазі до Конституції та показовому небажанні її виконувати значно випередила попередні. Ознаки вільного поводження з Основним Законом демонструвались і раніше, але формування уряду з тотальним порушенням конституційних вимог — сумний рекорд цього політичного керівництва. Далі — так само сумнівна процедура призначення генпрокурора, ситуація с КСУ і ЦВК.

Та значно страшніші суспільні наслідки цього владного правового нігілізму в умовах забезпечення елементарного виживання людей. Правляча еліта поступово насаджує звичку до знівельованих цінностей верховенства права, підмінюючи їх «політичною доцільністю». Демонстративними безкарними ритуальними танцями на Основному Законі, своїм власним прикладом можновладці привчають народ до того, що Конституція не є тим бастіоном права й безпеки для кожного і всіх разом, якою вона сприймається в розвинених країнах світу. 

Окрім Конституції, в країні знецінено й дуже багато інших суспільних зв'язків: під контролем влади все — медіа, фінансово-економічні та бюджетні ресурси. Знівельовано парламентаризм. Виконавча влада фактично зосереджена у президентських руках. У результаті кількох хвиль недолугої «судової реформи» забезпечено керованість судової системи. 

У цьому сенсі нинішня українська влада — цілком у «тренді». Бо така тенденція є прикметою всього пострадянського простору. Звіти Freedom Hоuse свідчать: протягом останніх 12 років спостерігається щорічне звуження політичних і громадянських свобод. У більшості пострадянських країн авторитаризм став дефолтною політичною системою.

Як зазначає вже згадуваний Д.Льюїс, новітній авторитаризм «…імітує деякі формальні атрибути ліберальної держави — громадянське суспільство, ринкову економіку і численні засобі масової інформації — і поєднує їх з високорозвиненою системою контролю, політичною та економічною владою».

Інструкція з використання політичного дефолту

Попри всі описані вище ознаки войовничого бажання влади підпорядкувати собі все, що тільки можливо, у тому числі підлаштувати під власні потреби — як апогей абсолютної влади — Конституцію, у громадянського суспільства немає іншого виходу, як повернути державну владу до розуміння того, що Основний Закон — це аж ніяк не інструмент для задоволення тактичних цілей та потреб «еліти». Бо, зрештою, таке свавільне нехтування Конституцією заганяє у безвихідь саму владу. Яскравий приклад цього процесу — глухий кут Мінських домовленостей.

У конституційному праві заведено вважати, що Конституція функціонує в трьох іпостасях: як суспільно-правовий договір, як основа правової системи і, нарешті, як акт прямої дії. Це не набір теоретичних постулатів, у чому намагаються нині переконати суспільство, а живий правовий механізм, на основі якого, власне, повинна функціонувати передусім сама влада. Якщо ж вона вважає за можливе й потрібне функціонувати поза межами Конституції, тобто сама виходить з системи координат існування держави, то фактично стає непотрібною ані суспільству, ані державі! Це і є той політичний дефолт, про який щороку пише Freedom House…

І в таких умовах суспільство має завдання-мінімум: вимагати і контролювати дієвість та дотримання вимог Конституції. Але й завдання-максимум: формування принципово нової Конституції, яка б забезпечила сталий розвиток. 

Дочекатися зміни еліт

Є кілька варіантів здійснення конституційного процесу, які нині можливі.

Перший. Це, власне, той шлях, яким пішла влада, — внесення змін порядком, що передбачений у розділі ХІІІ Конституції. І Європа, яку переконують дієвістю «мирних планів» та «реформ», звичайно ж, розуміючи, що в Україні йде фактично війна (в умовах якої змінювати Конституцію заборонено), заплющує на це очі. Але наявність воєнних дій однозначно привносить у ситуацію присмак втрати легітимності конституційного процесу.

При цьому не тільки правова хиткість обраної моделі конституційного процесу в зазначених умовах відіграє негативну роль. Однією з системних помилок влади стало порушення суверенності конституційних змін. Україна в Мінських перемовинах взяла на себе зобов'язання щодо певних змін Основного Закону на вимогу агресора.

Ще одна серйозна вада — влада нехтує вимогами про відкритість та інклюзивність процесу. Парламент перестав бути майданчиком для напрацювання й узгодження конституційних змін — він просто «тупий виконавець», підпорядкований виключно президентському баченню. 

Волюнтаристський підхід проступає і в ставленні влади до Конституційного суду, який вимушений підтверджувати владні конституційні імпровізації.

Все це — на тлі маніпулювання думкою і позицією міжнародних експертів, зокрема Венеційської комісії. 

Результатом цього «шляху помилок» стала відповідна «якість» конституційних змін. Яку легко проілюструвати на прикладі вже реалізованої конституційно-судової реформи. Яка справді була потрібна. Але що на виході?

Попри те що нинішнім конституційним реформаторам не було потреби докладати великих інтелектуальних зусиль для реформування судової влади, бо вони значною мірою використали попередні, спрямовані на створення незалежної судової системи в Україні, напрацювання, нещодавно ухвалені зміни до Конституції і законодавство про судоустрій та статус суддів мають усе ж таки дуже суб'єктивний характер. Попри низку прогресивних новацій у напрямку до стандартів доступного для громадян, професійного, ефективного, публічного правосуддя, навряд чи можна розраховувати на реальне забезпечення перетворень у судовій владі в найближчій перспективі. Адже підходи, що мають бути спрямовані саме на забезпечення незалежності та позбавлення або обмеження надмірного втручання президента, законодавчої та виконавчої влади на судову систему, — відкладено на кілька років. Недостатньо прописано механізми реорганізації судоустрою в країні. При цьому конституційні зміни в частині реформування прокуратури — це очевидна ознака обмеження та звуження міжнародного стандарту. Явний конституційний протекціонізм недержавної корпоративної організації — адвокатури — на надання послуг не лише громадянам, а й навіть державі та органам місцевого самоврядування — це обмеження навіть власного конституційного обсягу права на вільний вибір захисника. 

Відтермінування ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду закриває для України й можливість повноцінної участі в міжнародному правосудді

Неважко передбачити, що такою ж хибною є і буде методологія запровадження конституційних змін щодо децентралізації — про це я разом з іншими авторами неодноразово писала в DT.UA.

Тому побачити подальші перспективи на тому шляху конституційних змін, яким пішла влада, дуже проблематично. Цей варіант неефективний з погляду легітимності в умовах фактичної воєнної агресії. Він не забезпечує якості конституційних змін, не відповідає принципам і стандартам європейських конституціональних традицій.

Другий варіант. Унаслідок серйозного погіршення соціально-економічного стану наших громадян через насамперед непродуману енергетичну, тарифну й бюджетну політику на тлі війни неминуче ускладниться політико-правова ситуація в країні. Впевнена, об'єктивно, та й через неминучість нової кризи, Україна стоїть на порозі укладення нового Суспільного Договору, підготовки нової Конституції України як його основи. 

Зрозуміло, що реалізація ідеї нового Суспільного Договору актуалізується тоді, коли відбудеться реальна зміна політичних еліт у країні. Це неминуче станеться.

Нині ж така ідея — поки що лише мрія певної частини еліт. Про це свідчать дискурси «Михайлівського клубу», ГО «Конституційний Конвент», документи «Несторівської групи», зокрема «Договір гідності заради сталого розвитку»; позиції Віктора Шишкіна, Володимира Шаповала, власне, мої доробки в цій царині, а також численні напрацювання окремих науковців і цілих наукових шкіл Києва, Харкова, Львова…

Правда, у березні 2016 р. у парламенті зареєстровано проект Закону України «Про процедуру підготовки проекту нової Конституції України», що значною мірою реанімує пропонований іще в 2008–2009 рр. інститут Конституційних Зборів як форму реалізації установчої влади українського народу й інституює — через всеукраїнський референдум за народною ініціативою — схвалення нової Конституції України народом. Однак зауважу: навіть не беручи до уваги ті обставини, що КСУ ще не завершив розгляду справи про конституційність як окремих положень, так і в цілому Закону України «Про всеукраїнський референдум» (і за нинішніх умов, скоріш за все, можна очікувати потрібного владі рішення), механізм, що запропонований цим проектом закону, явно хибує надмірним впливом президента, ЦВК і створює можливості для блокування теперішньою владою цієї ідеї на самому початку або для перехоплення ініціативи. Тоді годі й сподіватися на те, що проект «Новий Суспільний Договір» — нова Конституція матиме розвиток. 

А тим часом Україні сьогодні потрібна принципово нова Конституція.

Якою має бути нова Конституція

Вирішення проблеми ідеології нової Конституції перебуває у площині трикутника «Людина—Суспільство—Держава». З огляду на це є необхідність переосмислити природу суспільного і державного устрою на користь людиноцентризму.

Маємо виходити з того, що головною метою суспільного, а відтак і державного ладу майбутнього є створення і розвиток умов для духовно-культурної та професійної самореалізації людини через самоорганізацію, самофінансування і саморозвиток територіальних, професійних і динамічних громад. Державна влада формує і реалізує державну політику з метою забезпечення насамперед національної безпеки і оборони, правопорядку, ефективної судової влади, управління комунікаціями державного значення тощо. 

В основу нової Конституції мають бути покладені системи ціннісних категорій, які розроблені під егідою ООН та інших міжнародних інституцій.

Головними функціями держави мають стати абсолютно нові пріоритети. Як-от: створення освітньої системи виявлення й розвитку талантів людини; збільшення тривалості життя; поліпшення екологічних умов життя людини; розвиток соціального капіталу держави; розвиток інститутів зворотних зв'язків і норм прямої дії; підтримання балансу розвитку громад; планування розвитку економіки та інтеграція в глобальну торгову систему; стандартизація життєдіяльності за ключовими сферами — санітарною, пожежною, екологічною; фактичне планомірне постійне підвищення соціальних стандартів та купівельної спроможності; забезпечення точного і повного виконання законів усіма громадянами без винятку; гармонізація інтересів людини, громади та державної служби; формування, підтримка, пропаганда й укріплення ідеології держави на основі загальнолюдських цінностей через розвиток філософії, культури, освіти і громадянських публічних медіа.

Так, нині такий перелік державних конституціональних пріоритетів виглядає дивно. Але за цим — майбутнє.

Якщо цього не зробимо, то буде досягнута мета гібридної війни щодо України: фрагментація території, вимивання інституційно-спроможної держави, заміна її корпоративною слабкою державою, що перебуває під протекторатом інших країн.

Країні сьогодні, на етапі 20-річчя Основного Закону, потрібна Стратегічна конституційна сесія заради майбутнього.

Джерело: Дзеркало тижня