У чому був секрет людей, які 2013 року вийшли на Майдан

Це тепер назавжди будуть наші особливі зимові дати

Щороку упереміш зі святковою метушнею, з дитячими подарунками відразу до двох Миколаїв (католицького й православного), з двома ж святвечорами, новорічною ніччю і навіть на День закоханих, на лютневого Валентина, ми, й святкуючи, пам’ятатимемо про Майдан, а хтось ковтатиме сльози в пам’ять тих днів. Що залишилося з нами в нашому сьогодні від тих листопада-грудня-січня-лютого? Що не викликає сумніву?

30 листопада 2013-го, перший подих стихії, неочікуваної і водночас довгожданої — ніхто з киян, тих, хто йшли тим ранком на Михайлівський майдан не знав, що там буде. Мітинг? Чи просто треба допомогти? Чи Янукович проб’є танками ворота Михайлівського монастиря, який прихистив побитих і поранених уночі студентів? Не знали, не прораховували, але підходили й підходили. Так минув день. І ось вони стоять разом, мов диво молодої зими, що взялося нізвідки — реальні десятки тисяч людей, сигналять — ми з вами! — машини, проїжджаючі мимо, гудуть дзвони Михайлівського собору, а навпроти, за дзвіницею Софії сідає криваво-червоне сонце. Утім, народу не до символів і не до пророцтв.
…Потім, тижнів за два. Ніч. Парадна зала Київради. На інкрустованому паркеті сплять покотом бійці майданівських сотень і просто народ з усієї України. Але рух по залі не припиняється ні на мить. Люди йдуть кудись, щось переносять, пересуваються, тихо перемовляються. І все це, весь цей броунівський рух революції дивним чином зшиває музика. Білий рояль на сцені. Шопен.

У другого Майдану все-таки було жіноче обличчя. Може, і в цьому теж була особливість революції — музика, пророцтво і гарантія природної, материнської незаперечності того, що відбувається. Чоловіки — ходили строєм з фанерними щитами і дерев’яними списами напереваги, стояли на блок-постах, тримали оборону. Київ? Так, місто-герой з живою стіною під мостом над Інститутською в ніч на 11 грудня, з вогненним гребенем барикади на Грушевського.

«Горіла шина пала-ла, Там барикада стоя-ла». Чоловіки й хлопчаки Небесної сотні…
Але душа, дух, підсвідомість Революції гідності — це все ж таки замерзлі дівочі пальчики на клавіатурі вуличних «піанін», дівчатка-волонтери зі своїми «канапками з чаєм». Потім ці самі наманікюрені пальчики розбиратимуть бруковані тротуари Хрещатика на зброю Майдану. І взагалі, революція — це тоді, коли коктейль Молотова в підворітті на Грушевського розливають по пляшках немолоді кандидатки мистецтвознавства. А коли ні, то як ще накажете таке назвати?

Незбагненна висота. Це були дні, коли люди показують, які вони є насправді. А виходило так, що разом з кожним з них говорив про себе весь український народ: я такий, Господи. Таке не минає, від цього не втомлюються, в цьому не розчаровуються — це код і вектор, обраний на всі важкі роки, які ще попереду: там, у майбутньому ми уже тоді бачили себе, і те, що ще не відбулося, теж уже визначилося там, на Майдані.

Майдан — це як кохання, неможливий Майдан з розрахунку — дуже точно сказав мій молодий колега Сашко Охрімович-Вербицький. Це з приводу смішних цих спроб сконструювати собі якийсь «майданчик» під кон’юнктуру — «тарифний» чи «податковий». «Третій майдан» — з ідеєю якого від 2015-го носилася Москва, аби таки розвалити Україну — туди ж.

В українців є чудовий «граматичний» привілей ставити не крапку над «і», а крапки над «ї». Тобто не одразу, швидко, похапцем, а дещо розважливіше, бо остаточно. У нас не було двох Майданів. То був один Майдан, так само, як дві Світові війни ХХ сторіччя — це, насправді, одна війна. Основні вузли протиріч і міфів не були розв’язанні: людство перепочило — і знову взялося за своє. Так і Майдан-2004. Українці не хотіли Януковича, як символу й гаранта «підмосковської» України. Саме проти такої перспективи, а не через «дві відсидки» претендента повстали українці. Але, як випробування для всіх і всього на справжність, Янукович повернувся. А Україна перепочила і таки пройшла цей тест — у 2013-му знову взялася за своє. Багато чого можуть перетерпіти українці, але одного не потерплять точно: це коли їх намагаються позбавити мрії. Надію й не думайте в нас забрати!

А наші сусіди, не тільки зі Сходу, а й із Заходу? Це не лише Росія, раптом, побачила своє майбутнє в минулому, це і Європа, яка ніяк не збагне, не наважується збагнути, що нічого вічного, крім самої вічності немає, що навіть таке досконале творіння живої природи, як дерево баобаб, проживе свої дві-три тисячі років, блисне у всій своїй могутній і раціональної красі і — все одно — приречене на смерть. Європейці побудували навколо себе простір зразкового порядку й комфорту, але тепер їм би придумати, як зберегти його від розпаду, що наближається, мов потяг за розкладом. Вони зупинилися і все відкладають момент вибору — куди йти далі. Їх тепер прийнято за це критикувати: мовляв, боягузи, обивателі, не здатні захистити навіть свою ситість. Але уявіть собі 1939-й, напередодні… Ветеранам Світової (тоді вона була без номеру, ще одна-єдина) війни по 40–50 років. Їм жити хочеться і вони знають, що таке війна. Не страшно? Ну, от — їм і тепер теж страшно, хоча й не воювали вони уже майже 75 літ. Вони не хочуть виходити зі свого комфорту так, як це двічі доводилося робити в ХХ столітті. Вони не знають і не хочуть знати, як це буває в Європі в ХХІ-му.

Україні випало дізнатися — як. У цьому виявилася наша місія. Ми теж іноді ніби зупиняємося, ніби не бачимо перед собою шляху, ми втомилися під обвалом новин, нам інколи хочеться їх більше не бачити і не чути, але — прислухаємося до себе — треба йти далі. Ми маємо придумати, розчути згори, як це зробити, мусимо побачити свій шлях крізь темряву зневіри не тому, що ми розумніші або богообрані: ми просто опинилися з усім цим своїм — минулим, нинішнім, проблемами, пристрастями — в цей час і в цьому місці. Тільки в тому, може, і полягає наша богообраність. 

Як іти? Макіавеллі — учитель політиків, казав, що дипломатія — це мистецтво можливого. Закулісний шепіт, сплановані для тестування реакції «зливи» інформації, кулуари, де все насправді вирішується, язик, даний дипломату (політику), щоб нічого не сказати. А народу приписано сприймати все це як обов’язкову умову і — терпіти, терпіти, скільки треба? Так от. В українців і України немає ані найменшого шансу вижити, якщо ми будемо покладати всі свої надії лише на цей арсенал усього старого — прийомів, практики, авторитетів, понять, розхожих цитат. Ми самим своїм існуванням задаємо новий сенс і стандарт у відносинах між державами і цивілізаціями, і він називається — «відкритість, публічність і неприхованість чітко сформульованих реальних цілей». Не буде цього — людську спільноту просто знесе потік дешевої попси з Мережі. А відтак, у тому, що ми говоримо, не треба шукати другого дна й прихованого сенсу — нам дійсно треба те, про що ми просимо, ми попереджаємо, що ми насправді дуже наївні люди, говоримо те, що думаємо. І є передчуття, що у новому тисячолітті це стане законом для багатьох — немає сильних і слабких, є чесні і безчесні, щирі і ті, що носять камінь за пазухою, зрозумілі і каламутні.

Що про нас іще сказати? Ми — Міст між Росією і Заходом? А кому потрібен міст, якщо по ньому нікому і нікуди йти. Заходу — до Росії? Але по що? По досвід і сенс життя? Але Росія не тільки дивиться в минуле, вона ще й форсовано туди суне. Може, Заходу по російські ресурси йти треба? Теж ні до чого, ХХІ століття надворі. Гроші — так, це серйозний аргумент. Через гроші, коли вони йдуть до рук, важко щось прогнозувати. Моляться на Північний Потік-2 і вкотре хочуть «зрозуміти Росію»? Але хіба розуміння буйного психа може бути стратегією? Агресивного божевільного треба ізолювати й лікувати.

Ну, тоді, може, ми — Стіна? Взагалі-то у нас такі розмови чути. Мовляв, Захід нам усім зобов’язаний, ми його захищаємо від нової Орди. Але і це не більше, ніж ілюзія. У наш час Стіна може бути лише Китайською, тобто, відразу як би туристичним об’єктом, щоб за гроші її показувати. Ні, з тактичних міркувань оборонні споруди на нашому східному кордоні, може, й потрібні. Але який стратегічний сенс у Стіні нині, коли агресія можлива звідусіль, з будь-якого напрямку, хоч з космосу, хоч з оптико-волоконних ліній, хоч з інформаційних мереж.

Тому ми не Міст і не Стіна. Ми — Зерно. Дещиця нового сенсу і виток нового світового порядку, зернина, затиснена між двома старими жорнами Історії, що зупинилися. Ми — зона багатьох цивілізаційних розламів — між Сходом і Заходом, християнством та ісламом, православ’ям і католицизмом, лісом і степом, Європою, Азією, Євразією, по нашій землі проходить лінія, до якої доповз з півночі Великий Льодовик… Тепер до цього переліку додався ще один розлам — між віджилим і новим уявленням про новий Світоустрій. Ні, яким він має бути, толком ще ніхто не знає. Але з нашого боку — є розуміння нагальної потреби в цій новизні, а з їхнього — навпаки — спроби пошуку рятівної моделі в минулому. Це Україна поставила сучасний світ перед викликом: біда не в тому, що Світ якось не так управляється. Світ уже зачекався нових принципів і шляхів, що їх сформулює наступна генерації політичних геніїв. Нинішні таке не потягнуть.

Здається, що тут ще вигадаєш: сильне громадянське суспільство контролює ефективну державу. Біля підніжжя материка цивілізації, що височіє над океаном хаосу, — зелені баранчики хвиль неминучої, але не надто нахабної корупції, злочинності «в рамках» і дрібних особистих негараздів в усіх їхніх проявах. Здавалося, це — назавжди. Кінець історії — помилився Френсіс Фукуяма, але ж як це формулювання усім сподобалося, бо ж виявилося, що все так просто і не треба більше напружуватись!

…І тут Майдан сказав — ні, заходьте, панове, на черговий виток.
Повертаюся до розмови з Олею Мусафіровою.

С.Т. Скажи, а чому не вдалося створити «Партію Майдану»?
О.М. Мені здається, що «партія Майдану» — це абсолютно утопічний проект. Якщо пригадати, на Майдан не йшли політики.
С.Т. А хіба партія складається з самих політиків? А внески членські хто платитиме?
М.Т. Не хотіли, люди одномоментно вийшли тоді і все…
С. Т. Ну, в інших було ж не так. Народна хвиля полякам Валенсу винесла. А чехам — Вацлава Гавела. А у нас Яценюк з Тягнибоком і Кличком...
М.Т. Все правильно. Там політичні були процеси, а у нас — історичний процес… І це набагато вище, ніж у всіх інших. Те, що було в Україні 12-го і 13 року, це не можливо порівняти. Ми тоді зробили неймовірне, космічну відстань подолали.

…Люди на Майдані. Їх підштовхували туди маніпуляціями? Хтось розраховував скористатися енергією їхнього протесту заради досягнення власних цілей? Це брехня, але припустимо, навіть, що це так. Але тоді «ляльководи» не врахували того, хто ж насправді були ці люди, що підсвідомо штовхало їх на площу? А секрет в тому, що вони були абсолютно щирі, і ця відкритість зламала в результаті і хитромудрий план, якщо він був, і імперську машину. Ви безнадійно відстали від технологій, панове! Смішно удавати з себе Макіавеллі в цифрову епоху, коли досить одного кліка комп’ютерної мишки, щоб таємне зробити явним для усього світу. Це Майдан просурмив закінчення епохи закулісних маневрів. Це Україна проголосила початок епохи відкритості намірів — епохи «насправді». І навіть, м’яко кажучи, дещо дивакуватий Дональд Трамп з його «глобальною політикою в Твіттері» — це ніщо інше, як американська спроба вловити український тренд. На зміну принципу ядерного стримування прийшла епоха морального наступу: ми все про вас знаємо, Путін, скільки б ви не брехали своєму народу і Федеральним зборам. Політику десакралізовано. Хай живе епоха ЩИРОСТІ.

У хитромудрих побудовах народу України відводилася певна роль? Тоді її писали, виходячи з тих уявлень, які про українців мали «драматурги». А народ, як від нього вимагалося, на геополітичну сцену вийшов, але зіграв самого таким, яким він є насправді. З героями, громадянами, обивателями, боягузами, зрадниками, тітушками, подвижниками… Дивіться, мовляв, це ми. Саме ця щирість зламала всі гіпотетичні плани і поточні розрахунки тоді, взимку 2013–2014-го. Це, схоже, залишається в наших руках єдиною зброєю, яка здатна перемогти тепер, через 5 років, і перемагатиме ще, скільки треба буде…