Якщо й не посадять, так знеславлять. Чому президентська посада є незручною та небезпечною

Колишнього президента Південної Кореї Пак Кин Хе засудили до 24 років ув’язнення. Прокуратура вимагала 30 років для рівного рахунку, але судді «шістку» скинули. Може, суд вирішив, що 66-ти річна Пак Кин Хе вже й так чимало пережила: звинувачення в корупції, мільйонні демонстрації народної ненависті, відмова у підтримці з боку власної партії, імпічмент... А може, судді врахували важку юність злочинниці? Адже її батька, теж президента Республіки Корея Пак Чон Хі, застрелив 1979 році не хто небудь, а директор Національного агентства розвідки. Отже – то був заколот найвищого рівня. А перед тим, у 1974-му, убили її матір, Юк Ен Су, - цілили в президента, а загинула його дружина. Отож полювали співвітчизники на Пак Чон Хі, як на зайця, а при ньому, до речі, хоч він і диктатором був, і з корейцями не ліберальничав, економіка зростала по 20-30% на рік, і тепер демократична Корея – один з лідер людства, азійський «тигр», в першій десятці економік світу. Виходить, отака вона, народна «вдячність»...

Нагорі - незатишне місце, незручне, небезпечне, невдячне… І так по всьому світу. Якщо й не посадять і не знеславлять колишнього, то все одне різне пригадають, білизну перетрусять, по комісіях слідчих затягають, спокою не дадуть ані старому (старій), ані близьким - та ще й на могилі станцюють. Підтверджень цьому в людській історій – безліч. І не треба навіть згадувати про долю відвертих людожерів, на кшталт, Чаушеску чи Каддафі, ви візьміть тих, кого і за підсумком життя в рятівники і світочі нації записали - Черчіль, Рузвельт, Аденауер, Лі Куан Ю – там теж всяке було, подивіться, джерела відкриті, там всякого в житті вистачало.

Одразу перепрошую за вічне запитання, але тому воно й вічне, бо з якого боку не подивись – не пропустиш його: а от навіщо тоді деякі люди так хочуть, на що тільки не йдуть, так рвуться - в президенти, прем’єри, королі та імператори? Чотири фактори тут прийнято врахувати: хотіння найвищої влади, бажання абсолютної слави, любов до матеріального – грошей і розкошів, зокрема; ну, і покликання (будемо справедливі!), відчуття обов’язку – це теж є. Отже, на шкалі людських недоліків і чеснот, здавалося би, упевнено перемагає пекло: 3:1. Але в тім то й річ, що все це перемішується в людині в довільних пропорціях, так, що й не розбереш, - може, там того марнославства кіт наплакав, а залежність від обов’язку – навпаки, майже все.

От лише з нами – з мільйонами і мільярдами тих, хто прекрасно без всього цього обходиться і про корону не мріє –зрозуміло, ніби. Звісно, не все, але одне – точно: воно нам треба? - думаємо ми. А якщо ЇМ треба, то вони – не ми - і відповідатимуть. Може, то якесь проявляється природнє для людства явище? Ну, як фотосинтез для рослин і ради на те немає? 

От про таке подумалося сьогодні з приводу засудження Пак Кин Хе у далекій від нас у всіх смислах Південній Кореї, рівно за рік до чергових президентських виборів в Україні.