Чому провалилися іноземці-реформатори

Масове включення у другий уряд Яценюка іноземців під соусом реформаторів зазнало повного фіаско. Протягом 2016-го практично всі вони подали у відставку. І це абсолютно закономірно.

По-перше тому, що брали їх всіх не для того, щоб реформувати країну, а для того, щоб під їх ширмою і почасти їхніми руками грабувати країну.

По-друге, їхня участь в українській владі не могла закінчитися інакше.

Поділюся деякими думками з приводу цього невдалого досвіду.

Перше – масова присутність іноземців у владі свідчить переважно про колоніальний статус країни та її корінної нації. Нації не для того б'ються за незалежність, щоб віддавати владу чужинцям.

Друге – ключовим процесом в Україні є національно-визвольні змагання як проти режиму внутрішньої окупації так і проти зовнішніх агресорів. В Україну варто їхати битися за неї, а не заробляти на ній.

Третє. Це не означає, що іноземці не можуть бути включені в процес національно-визвольних змагань. Але вони мусять бути вкорінені в Україну і українство. Хоча б так як вкорінені були Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний), Максим Кривоніс чи знаменитий козак Мамай, що мав татарське походження. І таких прикладів було і є багато.

Так звані грузини-реформатори з тріском вилетіли з уряду, бо були безособовими інструментами денаціоналізації та неоколоніалізму. В той самий час грузини-воїни продовжують брати участь у Священній війні з московськими наїздниками, бо стали частиною України.

Укоріненість надзвичайно важлива, щоб бути ефективним в країні в умовах коли вирішується її Бути чи не Бути.

Це дуже добре описала Сімона Вейль у праці «Укорінення»: «Укорінення – це, мабуть, найважливіша і найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього».

Тим більше укорінення надзвичайно важливе нації і державі, а також тим, хто вирішив підтримати її в умовах політичної і геополітичної турбулентності. Глибина коріння і укоріненнності надзвичайно важливі в цю епоху глобальних політичних бурь і смерчів.

І навпаки, відсутність вкоріненості в іноземців свідчить лише про їх хижацьким завойовницький, а отже антинаціональний характер.

Ось що про це пише вищеназвана Сімона Вейль: «Позбавлення коріння відбувається щоразу за воєнних завоювань...Позбавлення коріння мінімальне, коли завойовниками є переселенці, які облаштовуються у завойованій країні, змішуються з населенням і самі пускають коріння... Але якщо завойовник залишається чужинцем на території країни, володарем якої він став, тоді позбавлення коріння стає майже смертельною хворобою для поневолених народів...

Навіть без збройного завоювання влада грошей і економічне панування можуть нав'язувати чужорідний вплив і викликати хворобу позбавлення коріння».

Гроші, медіа, накидання чужих цінностей є не меншим інструментом окупації і колоніалізму, ніж російські танки і гради.

Тому процес неприживання іноземців при владі як формалізації зовнішнього управління свідчить не лише про внутріолігархічну боротьбу кланів, де ширми-реформатори стали звичайними розміними монетами, але й про здорові інстинкти нації.

Тому я більше вірю і сподіваюся на Уляну Супрун, ніж на сотні напомаджених Балчунів-Абрамовичусів-Деканоїдз.

А те, як знавісніло ведеться боротьба проти неї, зрештою як два роки тому велася проти міністрів-свободівців, свідчить про те, що фронт боротьби проти внутрішньої окупації є не менш жорстоким, ніж фронт війни на сході...