В Україні українофобія введена в ранг офіційної політики

Може українська необхідна щоб займатися бізнесом? Ні. Бізнес всуціль окупаційномовний.

Може у сфері культури без неї не обійтися? Навпаки. Папса «нє понимаєт украіскава».

Може у владу не потрапиш без знання – державної. Теж ні. Уряд у нас двомовний. Інколи шпрехають по агліцьки, а переважно «па масковськи».

Може в армії окупаційномовним перекрито шлях до кар’єрного зростання? Якраз навпаки. Досі бал правлять ті, що їх «дєди ваєвалі».

Визнаймо чесно. Вони ніколи не вивчать добровільно української і не перейдуть на неї.

Українська їм непотрібна.

25 років Незалежності наша мова була для них складним непереборним екзаменом і психологічним текстом.

Не вивчили і не перейшли за 25 років, вже добровільно не перейдуть ніколи. Не тішмо себе ілюзіями.

Не перейдуть, бо і досі українців вважають нікчемним фактором у цій державі.

А себе і досі хазяями.

Не дарма століттями вони перли на цю землю. Колонізували. Знищували звичаї і мову. Чинили репресії і Геноцид, щоб зараз рахуватися з українцями.

Для них, окупаційномовних, ми - вишеватні відсталі раби з резервацій.

Вони ще інколи, але все рідше і рідше бавляться в політику коренізації – вдягають вишиванки, з страшним російським акцентом вимовляють українські «слава», на кшталт «кааліція», але щойно вимикається мікрофон і камера, як вони говорять па-расєйськи, як хазяї завойовники.

«Язик» - індикатор їхньої вищості.

Тому вони ніколи добровільно не перейдуть на українську.
Ніколи.

У них буде тисячі аргументів. Мільйон замовних статей і коментів ботів і півтора сотні штатних відмазок.

Та причиною є лиш одне. Вони нас зневажають і ненавидять. І ніколи добровільно не зречуться свого панівного статусу, і мовного теж. Вербальної приналежності до колонізаторів -завойовників, до тих хто прийшов знищити нас на цій землі і тих, «синів хохлуш», хто пішов до них на службу.

Пригадую багато випадків, коли виключно за мову тягали київськими відділками міліції, запитання в аспірантурі «а впрям ти думаєш па-украінскі», вимогу при спробі працевлаштуватися в одну з провідних газет «гаваріть па рускі»...

Печерна українофобія і безнаказанність за неї не зупиняться самі по собі.

Її навіть не зупинила війна з Росією.

Ми можемо лише заставити їх нас поважати.

В цій війні ідентичностей, хтось мусить пасти жертвою.

Не тому, що ми такі кровожерні, а тому що і путін і «молоді й нові політики» зневажають, ненавидять, і всіма способами хочуть знищити, нас українців.

Поки що нам в односторонньому порядку влаштували новий етап лінгвоциду, і мовних чисток.

Мову вже вичистили з коридорів влади – там всуціль панують язики, з інформпростору. Що далі?

Пора чинити опір.

Хоча б в жодному випадку не переходити на мову окупанта. І заставляти їх на нашій землі говорити з нами нашою мовою.

Тарас Бульба в настанові своїм синам казав, що козак в трьох випадках виймає шаблю не задумуючись. Коли зневажають нашу віру, наш звичай і коли польський урядник не знімає шапку перед козаком (тоді козак знімає її шаблею разом з головою).

Рано чи пізно мовна Реконкіста повинна початися.

Бо буде як на Волині у 1943 році.

Спочатку нас вбивали на своїй землі, а коли ми почали чинити опір – окупанти ще й звинуватили в геноциді…

П.С. Пост навіяло сьогоднішнє інтерв’ю про події 31 серпня. Окупаційномовна редакторка, а згодом і ведуча одного з провідник каналів, попросили дати інтерв’ю з москальським прононсом.

Відмовився відповідати. Одразу ж перейшла на українську…

Тож не треба чекати, доки рак свисне…