Гібридний патріотизм

Йдеться про анонсування президентом законопроекту «Про реінтеграцію окупованих територій Донбасу», а також про законопроект «Про відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями Донецької і Луганської областей», концепцію якого представив секретар РНБО. Градус зацікавленості підживлюється певним ореолом таємничості навколо цих проектів. Політики навперебій діляться в соціальних мережах фотографіями із засідань робочих груп, на яких, втім, не розгледіти жодних документів, — тексти обох законопроектів так і не були оприлюднені. Проте аналізувати текст, яким би він не був, сенсу нема. Варто аналізувати наміри. На жаль, є всі ознаки того, що буде збережений status quo, а наміру знищити гібрид, який любовно ростили, поливали та прополювали з самого початку війни, — немає. 

«Гібридна війна» виявилася надто зручною для всіх, крім українських людей. Росії вона дала простір для маневру та сумнозвісне «їхтамнєт». Міжнародна спільнота отримала індульгенцію за невиконання своїх зобов'язань захищати територіальну цілісність України — бо ж якщо «їхтамнєт», то начебто й робити там нічого. 

Зручною гібридна війна виявилася і для української влади — як стабільне джерело доходу та виправдання у відповідь на невдоволення людей — «не розкачуйте човна, а то путін нападе». Щоб скористатися гібридною війною, слід було створити безліч гібридних понять, конструкцій та статусів — кінцева мета яких, знову ж таки, або отримання прибутку, або маніпулювання протестними настроями людей, яким «жити по-новому» стало складніше, ніж по-старому.

Гібрид започаткувала антитерористична операція, в яку перетворилася оборона України за останні три роки. Причому сумнівна гібридність АТО полягає в тому, що АТО дає підстави застосовувати збройні сили, але не дає підстав армії воювати. Для боротьби з терористами армія може перекривати дороги, ставити блокпости, контролювати переміщення людей тощо, але жодна антитерористична операція не передбачає ведення бойових дії. Режим антитерористичної операції — специфічний режим в умовах мирного часу. Тож до кожного, хто захищав нас від початку АТО, колись можуть прийти й запитати: «Хлопче, а що ти робив зі зброєю в руках на Донеччині та Луганщині у МИРНИЙ час?» 

Далі гібрид зростав завдяки мінським домовленостям, які невідомо чому замінили собою міжнародні договори і стали «безальтернативними». 

Надалі гібрид розвивався в багатьох напрямах — від узаконеної СБУ торгівлі з окупованими територіями до синдрому георгіївської стрічки. Ми так тішилися забороні георгіївської стрічки, але не сподобилися притягнути до відповідальності тих, хто з георгіївськими стрічками у 2014 р. закликав Кремль ввести війська на територію України.

По суті, ще одним гібридом є розмови про запровадження візового режиму з Росією. Бо з ворогом не встановлюються візових режимів. Якщо в нас є ворог —закривається кордон, тому що це лінія фронту, а в гості через лінію фронту не ходять. Торгівля з ворогом припиняється, бо фінансувати агресора — це те саме що безпосередньо купувати зброю для ворожої армії. Бізнес країни-агресора на території України націоналізується, тому що ворог не має жодних прав заробляти у країні, яку він має намір знищити.

У нас гібридний ворог, бо, з одного боку, ми з Росією воюємо, а з іншого — торгуємо. 

У нас гібридні способи ведення війни, бо, з одного боку, наших солдатів обстрілюють із важкого озброєння, а з нашого боку — представники ОБСЄ ватними тампонами перевіряють жерла наших танків, що стоять на відстані 40 км від передової, чи немає на броні слідів пороху. 

У нас гібридні поняття: удаване АТО замість війни, «атошники» — замість ветеранів, «лінія розмежування» — замість лінії фронту. 

Зрештою, «гібридизація» війни, крім того, що дала можливість заробляти на війні, розмила відповідальність за неї. Хто відповідає за оборону держави? Верховний головнокомандувач? Начебто мав би, але юридично — війни немає. Є «антитерористична операція». Очільник Генштабу? Теж ні, бо «антитерористичною операцією» керує антитерористичний центр СБУ. Тому й складається враження, що відповідальним за оборону країни є речник штабу АТО, бо інших відповідальних осіб, котрі були би здатні пояснити людям мету й стратегію ведення війни з Росією та ефективного захисту від агресора, ми не знаємо. 

Вже давно стало очевидно, що «АТО за лічені дні» не завершиться. Росія не дасть Україні спокій, бо успішна Україна знищить Росію самим фактом свого існування. Війна може тривати роками, коли не десятиліттями, і ми маємо навчитися з цим жити. 

Потрібно чесно визнати, з ким ми воюємо і звідки може прийти чергова загроза. Бо зараз ми воюємо з міфічними шахтарями та терористами, а лінія загрози становить 400 км так званої лінії розмежування. Якщо ж ми обороняємось від Росії, про що всі пафосно заявляють, то в нас виявиться 6000 км загрози.

Щоб ефективно вести війну — потрібно очолити процес. Причому неважливо, йдеться про оборону чи наступ. Але має бути людина, котра віддаватиме накази й відповідатиме за це. 

Щоб перемогти у війні або ефективно тримати оборону — війну потрібно спочатку визнати. Бо не можна перемогти в тому, чого немає. 

Стан війни не потребує визнання — він або є, або його немає. Коли по людях стріляють із важкого озброєння — це війна. Стан війни не потребує доведення — це просто констатація реальності. 

Оголошення ж стану війни перетворює війну на конвенційну, або визнану. Мода на конвенційну війну вже минула, — це раніше агресор благородно проголошував «іду на ви», а тепер у тренді використовувати зелених чоловічків без офіційних кольорів агресора. Проте конвенція, або визнання війни, не має жодного впливу на фактичний стан війни. Від того, що війна не є визнаною, вона нікуди не зникає, але невизнання факту війни дає змогу не приймати необхідних рішень. Визнання війни, відповідно до норм міжнародного права, може бути одностороннім. Україна могла б заявити про війну, розпочату Росією, і не мало б значення, що з цього приводу думає Росія. Тим більше що Державна Дума РФ офіційно дозволила використовувати армію Росії на території України. Проте Україна цього не зробила, чим істотно полегшила життя як Росії, так і міжнародній спільноті: ніхто війну не визнав, тож можна вдавати, що її немає. Трохи незручно, що люди гинуть, але для цього можна вигадати «конфлікт на Сході України» й намагатися його «деескалувати», а про Крим — уже годі й згадувати.

Запровадження воєнного стану жодним чином не впливає на факт війни чи на її визнання. Воєнний стан — це спеціальний правовий режим для спрощення прийняття рішень. Простий приклад: в умовах мирного часу армія не може просто так поставити танк у когось на подвір'ї. Армія має запропонувати компенсацію, укласти договір і тільки тоді поставити танк на городі. В умовах воєнного стану армія не повинна питати дозволу у власника землі, вона просто ставить танк там, де це потрібно й коли це потрібно для виконання завдань збройних сил, а обленерго не може відключити вузол зв'язку ЗСУ від електроенергії за несплату. 

Але найважливіша причина запровадження воєнного стану — це встановлення відповідальності конкретної людини за командування. Для цього в державі існують Головнокомандувач та Верховний головнокомандувач. Функція Верховного головнокомандувача — одна з основних функцій глави держави. Президента обирають для того, щоб він представляв державу, в тому числі персонально відповідаючи за її захист.

Попри гучні гасла, відповідати за процес оборони в Україні наміру не має ніхто. І тому, замість запровадження системи управління з персоніфікованою відповідальністю та зрозумілим процесом прийняття рішень, нам пропонують черговий гібрид.

Запропонована «реінтеграція» від президента, у принципі, заперечує факт війни. «Реінтеграція» означає, що була «дезінтеграція». Тобто не Росія прийшла, захопила територію України і вбила 10 тис. людей, а якісь процеси всередині країни призвели до того, що частина Донеччини та Луганщини «дезінтегрувалися». Фактично, це визнання внутрішнього конфлікту на Сході України, тобто громадянської війни. 

Своєю чергою, секретар РНБО планує відновлення суверенітету в Донецькій та Луганській областях, жодним чином не згадуючи про причини втрати цього суверенітету. Чи, може, секретар РНБО вважає, що Україна сама якось недолуго втратила суверенітет над частиною власної території і тепер хоче його відновити? 

Крім того, проект РНБО пропонує створити Оперативний штаб для Донецької та Луганської областей, який відповідатиме за оборону цих областей. То воює все ж Україна — чи Донецька та Луганська області? Якщо воюють Донецька і Луганська області, чому там мають воювати кияни, черкащани, львів'яни чи одесити? Якщо це воює Донецька та Луганська області — ми визнаємо їхню суб'єктність, тобто особливий статус і право на самовизначення?

Якщо ж це воює держава, то мають бути виписані чіткі повноваження і відповідальність Верховного головнокомандувача. І тоді Оперативний штаб має функціонувати для потреб оборони всієї держави. 

Попри гучні публічні декларації авторів обох законопроектів про те, що Росія — агресор і окупант, вони соромляться назвати її агресором і окупантом юридично. Території окуповані, проте незрозуміло, ким, і незрозуміло, коли. 

А ще — і секретар РНБО, і президент, хочуть «повертати» й «відновлювати суверенітет» виключно на окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Так, для Росії ці території мають різні статуси, тому що Крим потрібен Росії як військова база, а Донбас — як фактор дестабілізації України. Але для України і Крим, і окремі райони Донецької та Луганської областей — однаково окуповані території. Тож постає цілком слушне запитання: якщо президент хоче «реінтегрувати Донбас», а РНБО хоче «відновити суверенітет над тимчасово окупованими територіями Донецької і Луганської областей», — то Крим «реінтегрувати» чи «відновлювати суверенітет» у Криму Україна не планує? Чи робитиме те якимсь іншим чином, ніж на Донеччині й Луганщині? Але ж застосування різних підходів до Криму та Донбасу і розмежування цих актів агресії є прихованим визнанням анексії і зменшує шанси їх деокупації. 

Не варто очікувати від президента, що він вирішить очолити оборону і взяти на себе відповідальність після того, як уже четвертий рік успішно її уникає. У президента був і є визначений Конституцією та законами України механізм командування обороною: запровадження воєнного стану і взяття на себе відповідальності. А заснування Оперативного штабу для Донецької та Луганської областей розмиває відповідальність за оборону держави. Більше того, ця структура визначатиме, які товари можна перевозити з окупованих територій. Тож намір торгувати з окупованими територіями не зникає, і складається враження, що це і буде основною функцією Оперативного штабу Донецької та Луганської областей: регулювати торгівлю з окупантом. 

Однак весь тягар наслідків безвідповідальності державних інститутів лягає на солдатів, які з квітня 2014 р. воюють, не маючи на це легітимних підстав. І якщо хтось захоче притягнути воїнів до відповідальності за воєнні дії в центрі держави у мирний час, чим вони захищатимуться, — Мінськими домовленостями? А захистити їх можна, лише визнавши дату фактичного початку війни, аби ті, хто воював, були захищені юридичними підставами для оборони. На жаль, захист солдатів, у принципі, не є предметом дискусії. 

Якби автори обох законопроектів мали щирі наміри дати відсіч російській агресії, то вони б мали запропонувати рішення, яке усуває гібрид і повертає нас до реальності та в правове поле. Приклад такого рішення вже було запропоновано і детально описано тут, а проект відповідного закону перебуває в парламенті вже понад два роки. 

Початком виходу з гібриду має стати визнання окупації. Має бути встановлена дата початку окупації для Криму, Донеччини та Луганщини, Росія має бути названа окупантом, а всі окуповані території повинні мати однаковий статус.

Крім того, Україна має визнати наслідки російської окупації: на окупованих територіях не діють органи державної влади, Україна не може гарантувати дотримання прав людини на окупованих територіях, натомість за окуповані території та населення під окупацією, відповідно до міжнародного права війни, відповідає Росія як окупант.

Також має бути рішення, яке б запровадило спрощений режим прийняття рішень для потреб оборони та відповідальність за процес ведення війни. Не так важливо, як цей стан називатиметься, — головне, щоб армія отримала простір для маневру, а Верховний головнокомандувач узяв на себе відповідальність за командування.

Далі, якщо ми справді хочемо відновлення суверенітету, то мусимо провести деокупацію. Тобто має бути встановлений алгоритм визволення окупованих територій, і початися— із встановлення ЗСУ контролю над цими територіями та державним кордоном України. Це рішення має також закласти принципи як порозуміння, так і відповідальності за колабораціонізм. 

Але ніякої деокупації не буде, якщо не буде війська. Нам багато розповідають про найсильнішу армію Європи, про успішні реформи та контрактну армію. Ми тішимося прийняттям закону про вступ до НАТО, але, як казав командувач НАТО генерал Брідлав, «армія починається з гідності солдата». Солдат повинен мати чим воювати, знати, як воювати, і знати, за що він воює. НАТО — це передовсім стандарти. Стандарти оснащення та озброєння, стандарти ведення війни та стандарти захисту солдатів. НАТО — це також прозорий бюджет, цивільний контроль над сектором безпеки та оборони. НАТО для України почнеться із першого звіту Верховного головнокомандувача за десятки мільярдів гривень, виділених на посилення обороноздатності України, у парламенті.

На повагу і довіру можуть розраховувати ті правителі, які пропонують чесні рішення для своїх людей. А ті, котрі вирощують гібриди, можуть розраховувати лише на гібридну повагу й на гібридну довіру.