Майдан – революція середнього класу

Українське суспільство заявило про необхідність зміни системи влади.

Коли публіцисти, політтехнологи чи політики пробують пояснити, чому в Україні один за одним відбуваються сплески політичної активності – Майдани - то як правило згадують про те, що Україна дуже різноманітна. Так – Україна достатньо різноманітна. Проте не настільки, щоб це призводило до її розвалу.

Дехто наївно пробує пояснити ці сплески політичної активності інспіраціями з-за кордону. Однак зовнішніх впливів замало, щоб вкотре виводити на Майдани мільйони людей. Має бути внутрішня мотивація.

Дехто все зводить до цивілізаційних, культурних і мовних мотивацій. Вони важливі, однак не достатні.

Цієї ночі я їхав з Києва до Львова – повертався з чергового півмільйонного мітингу. Від Києва до Львова, Ужгорода, Рівного, Луцька плила суцільна ріка тойот, ауді, паджеро та хонд. Буржуазія чи, якщо хочете, середній клас повертався з революції. Поки-що.

Багато з них були на барикадах тижнями. Вже майже місяць в центрі Києва бурлить ЄвроМайдан. Він розпочався з студентського протесту проти рішення президента Януковича «відкласти» асоціацію України та ЄС. І після жорсткого розгону студентів переріс в величезний спротив. Спротив самому Януковичу.

Хтось може подумати, що це народний бунт. Це так і не так. В українському суспільстві відбуваються процеси, які не є симетричними тим процесам, які відбуваються чи відбулися в Білорусі чи Росії.

В Україні основи економічних відносин формує впливова і достатньо незалежна від влади група олігархів. Українські президенти ніколи не могли диктувати цьому респектабельному клубу своєї волі.

Президент Кучма створив цю політичну систему. Президент Ющенко капітулював перед нею. Першу спробу підімнути під себе цей клуб зробив президент Янукович. Однак не тому, що хотів зробити державу більш соціальною. Будучи ставлеником тих самих олігархів, він поставив собі завдання стати з ними рівним, і навіть найбільшим. Чи могло це їм сподобатися – запитання риторичне.

Період первинного накопичення капіталу в Україні вже майже завершився. Перед Януковичем постала проблема – за рахунок чого формувати бізнес імперію свого сина. Звичайно, що за рахунок бюджету. Потім прийшла черга середнього класу. А вже наступним джерелом стали самі олігархи. За три роки син президента став рівним з найбагатшими людьми країни.

Однак, захопившись цим приємним процесом, Янукович не зауважив, що держава Україна стала дисфункційною – її механізм все частіше почали давати збої і, якщо так далі піде, скоро перестане працювати взагалі. Тепер не державний механізм обслуговує нас, а ми його. Латинською «corruptus» означає «зіпсований». Тому українська держава корумпована не тому, що хтось комусь дає хабарі, а тому, що вона взагалі є непрацюючою. І президент є непрацюючим елементом цієї системи. Бо його головним завданням є тільки збагачення «сім’ї» та збереження влади.

Тому всі давно зрозуміли, що мова йде не про те, щоб змінити Януковича. Вже проходили. Якщо ми не змінимо системи влади в Україні, то замість одного Януковича на трон сяде інший Янукович.

І цю зміну системи багато-хто побачив у імплементації в Україні тих суспільних відносин, які за останнє десятиріччя було реалізовано у наших безпосередніх сусідів – у Польщі, Чехії, Угорщині. Для українців це не політологічна абстракція чи хроніка з Місяця, а жива історія, що відбулася з нашими сусідами.

При цьому різні суспільні страти мають різні мотивації.

Олігархи зацікавлені в припиненні розбійницьких експропріацій чужого бізнесу. Вони втомилися домовлятися з черговим «гарантом Конституції». Їм потрібна легалізація їх капіталів. З таким «ревізіоністом», як Янукович з його апетитами та його «молодыми да рьяными», їм не по дорозі. Олігархи дозріли до переходу до широкої демократії. Всі. Крім Януковича - людини з епохи Алієва, Назарбаєва, Карімова і почившего 30 лет назад Брєжнева. Його бізнес імперія найменше готова до легалізації – йому не вистачило часу.

Середній клас теж втомився від постійних рейдерських наїздів донецьких опричників. Він креативний і пасіонарний. І зовсім не спить, як думав Янукович.

Так само невдоволені і ті, хто бачить пограбовану державну казну. Якщо державний борг України, у 2010 році складав 20 млрд. ам.дол., то за три роки він складав 70 млрд.ам.дол.! Славно погуляли. Держава наблизилася до дефолту. І першими це відчули найбільш залежні від держави бюджетними, пенсіонери, студенти.

З огляду на це сьогодні українське суспільство зробило вибір суспільної моделі. Ні у кого немає жодних ілюзій. Всі розуміють, що головні проблеми лежать у площині економічних і суспільних відносин. І не врятують Україну ніякі кредити – чи з Заходу, чи зі Сходу. Вони можуть тільки дати певний тайм-аут Віктору Януковичу.

Вже зараз і українські олігархи, і середній клас, і навіть частина людей, які розраховують на соціальну підтримку розуміють – два десятиліття топтання на місці закінчилися. Треба щось вирішувати. І єдину привабливу модель вони бачать у ЄС.

Конструкції на кшталт «Русского мира» чи Митного союзу не надихають навіть Януковича - він навіть не відважується про них публічно говорити. Хоча завжди щось у Москві обіцяє.

Офіційна позиція Януковича – тільки «призупинення» підписання угоди про асоціацію. Хоча після вибуху невдоволення він заговорив про «прискорення» руху до асоціації з ЄС.

Однак чи не пізно? Здається, він не зрозумів тих тенденцій, які рухають не лише ЄвроМайданом, але і всім українським суспільством.