Пропозиції щодо врегулювання Кримської катастрофи 2014 р.

Нещодавно в Анкарі завершився знаковий для кримськотатарського народу (киримли) з’їзд кримськотатарського народу. В з’їзді взяло участь до тисячі учасників і гостей. Причому як представників самого народу киримли, розпорошеного по цілому світу, так і офіційних представників країн для яких доля киримли і їхньої Батьківщини - Криму - є надважливою. А це, звісно, у першу чергу Україна та Турецька республіка. Саме там мешкають найбільші спільноти киримли – в Україні 300 тисяч, а у Туреччині кілька мільйонів. Але не в цифрах справа. Народ киримли і його Батьківщина – Крим – опинилися в самому горнилі світового протистояння, яке розгортається на наших очах. Тому те, що діється з Кримом, з народом киримли є важливим не лише для всього чорноморського басейну, але й для світу.

Очевидно саме тому на Другий Світовий з’їзд киримли до Анкари за дорученням президента України прибув міністр закордонних справ України Павло Клімкін.

Головною сенсацією з’їзду стало не тільки звернення до світової спільноти визнати цю окупацію черговим геноцидом кримськотатарського народу, що правда, а дуже знакове послання президента України Петра Порошенка, про політичну перспективу створення в Криму кримськотатарської національно-територіальної автономії. І тут слід наголосити - саме національно-територіальної, а не культурної автономії. Тобто пропонується створення державницьких інституцій киримли, а не просто сприяти культурним потребам цього народу. А це вже крок політичний, а не культрегерський. І саме цей аспект з’їзду, гадаю, є найважливішим.

Інша справа, що на телеефірах після повернення з Анкари, пан міністр вже якось непевно говорив про цей аспект врегулювання ситуації з Кримом. І мені це не дуже сподобалося. Якось дуже по-українському.

Україна має бути послідовною. Українська влада повинна чітко уяснити для себе ситуацію, а не прикидатися, що не розуміє, про що йдеться і уникати відповідей на запитання, які не те що назріли, а перезріли.

Так само Українська влада має нарешті зайнятися реальним політичним плануванням виходу з цієї катастрофи, а вкотре говорити про ніщо.

Якщо Україна, Туреччина і їхні союзники, які зацікавлені у врегулюванні кримської катастрофи, матимуть чіткий план, то принаймні знатимуть, в якому напрямку рухатись, де шукати союзників, і результату можна буде добитися швидше.

Отож, ідеться про політичне планування виходу з кримської катастрофи на близьку, середню і довгострокову перспективу.

І йдеться про чіткість думки.

Отож, - півтора року тому Російська Федерація брутально окупувала частину української суверенної території - Крим. Пройшов шок. Час тверезо оцінити те, що сталося і перспективи подальшого розвитку ситуації.

А тому, для початку, кілька необхідних банальностей:

Пункт перший: світова спільнота не визнала законності цієї окупації і формально Крим залишається українською суверенною територією.

Пункт другий: режим функціонування Криму як господарчого комплексу різко змінився і то не в кращу сторону.

Пункт третій: Росія не зацікавлена в Криму як у рекреаційній зоні, а як у непотоплюваному авіаносці у чорноморсько-середземноморському басейні.

Пункт четвертий: окупація Криму буде тривалою.

Пункт п’ятий: сьогоднішня влада України не має плану повернення Криму в українську юрисдикцію.

Пункт шостий: окупація Криму 2014 року призвела до третьої національної катастрофи корінного народу Криму – киримли – після депортацій Єкатєріни ІІ (1770-1795 – 300 тис. осіб), Кримської війни ( 1850-1864 - 150 тис. осіб) і Сталіна (1944 – 218 тис. осіб).

Пункт сьомий (ризикований): окупація Криму рано чи пізно у довгостроковій перспективі завершиться не на користь Росії. Звертаю увагу на формулювання – «не на користь Росії».

Виходячи з цього прийшов час не лише оцінити ситуацію, але й спробувати накидати хоча б штрихи майбутнього плану повернення Криму до певного правового стану, який буде прийнятним для всіх зацікавлених сторін.

А які це сторони? Очевидно, що держава Україна. Очевидно, що світова спільнота – а головно ЄС та США. Очевидно, що особливо зацікавлена у цьому врегулюванні Турецька Республіка. Ну і Російська Федерація (напевно після відходу від влади Путіна) – подобається це нам, чи ні. І, звичайно ж, автохтони Криму – народ киримли. Попри те, що я згадав їх останніми – їхня роль не остання і може стати визначальною.

При цьому ми маємо усвідомити, що план повернення Криму у правове русло так чи інакше будуть складати для себе всі ці сторони конфлікту. Включно з Російською Федерацією, яка вдає, що конфлікт вже вичерпано і вона має повний суверенітет над Кримом. Та все це вдавання не більше ніж гра. Тверезо мислячі російські політики все добре розуміють.

Ці плани різні політичних гравців, звісно ж, не співпадатимуть. І завданням наступних генерацій політиків та дипломатів (радше всього після Путіна чи при його гальванізації) буде пошук компромісів і складення прийнятного для всіх сторін плану врегулювання казусу Криму.

Для різних гравців тут відкриваються різні перспективи. Не завжди найгірші.

Однак для початку ми маємо окреслити дві позиції, ортодоксальну позицію держави Україна і таку ж ортодоксальну позицію Російської Федерації, які навряд чи будуть реалізовані при майбутньому врегулюванні у Криму.

Отож, перша це ортодоксальна позиція України – Крим наша суверенна територія і в майбутньому можливе тільки строге повернення до status quo 2013 року.

Не переконаний, що це можливе. З кількох міркувань.

По-перше тому, що українська політика у Криму з фактичною російською автономією, яка значною мірою контролювалася з Кремля, – Автономною республікою Крим – був не найкращою формою здійснення суверенітету України у Криму. І тому Україна, насправді, не мала б бути зацікавлена і повернення цього status quo.

По друге тому, що ця форма здійснення суверенітету України у Криму впродовж 23 років послідовно ігнорувала природні права автохтонів Криму - киримли, не сприяла належним чином його репатріації, тому досі значна частина киримли ще на шляху до батьківщини, не готувала народ киримли до реалізації своїх політичних прав у формі державницьких інституцій (ну не можемо ж ми вважати Меджліс державною чи крипто державною інституцією). Таким чином держава Україна в особі її недалекоглядних очільників – всіх без винятку - має безсумнівну вину перед народом киримли – і врешті ця недалекоглядність і призвела до кримської катастрофи.

З 18 березня 2014 року зафіксовано таку саму ортодоксальну позицію Російської Федерації – Крим є суверенною територією Росії. Крапка. Цю позицію теж утримати не вдасться. Навіть розв’язавши подальшу масовану агресію в континентальній Україні.

Як на мене, то Кримська катастрофа 2014 року не може бути розв’язана, якщо виходити з цих двох ортодоксальних позицій. У «повернненого Криму», як на мене, буде зовсім інший статус, ніж був в Україні до 18 березня 2014 року чи є в Російській Федерації з 18 березня 2014 року.

Звичайно, навряд чи можна відійти від принципу українського суверенітету – врегулювання можна буде вважати завершеним, коли Крим повернеться під суверенітет держави Україна.

Але здійснення суверенітету може відбуватися в різний спосіб. І цю форму здійснення українського суверенітету у Криму і будуть шукати майбутні перемовники.

Хто братиме реальну участь у цьому процесі? Звісно Україна, Росія (після Путіна чи з гальванізованим Путіном), ЄС, США та Туреччина, можливо інші країни чорноморського басейну.

Однак, дуже важливо, щоб у процесі нормалізації ситуації у Криму брав участь і народ киримли.

Але в якій формі? Знову як представники Меджлісу чи Курултаю? На якомусь етапі ці інституції були і є дуже ефективними. Однак, як на мене, саме тепер і для народу киримли, і для України, і для ЄС, США та Туреччини є унікальна нагода зробити ще один крок вперед у розбудову національних прав киримли – закласти основи державницьких інституцій народу киримли. В майбутньому ці зародки справжньої кримської (киримли) автономії у Криму можуть стати тим інструментом, який можна ефективно використати при поверненні Криму у вже нове правове поле.

А як же в більшості російське населення Криму? Змушений повторити – повернення до російської автономії Республіки Крим немає ніякого сенсу, бо не розв’яже конфлікту і далі залишить у Криму міну сповільненої дії. Хоча, звісно, демократичні інструменти мають по максимуму забезпечити російському населенню і російськомовним громадам їхні права. Так само, як і українській різномовній громаді Криму. В цьому питанні теж має бути чіткість. Хоча знаю, що цей текст викличе черговий «вой» апологетів «руського мира». І не тільки… Попрокидаються і різного роду інші ісламофоби та киримли- та українофоби.

Отож:

Висновок перший: в разі врегулювання конфлікту у Криму, статус Криму буде іншим, ніж він був до 18 березня 2014 року.

Висновок другий: вже сьогодні слід починати формувати основи майбутнього статусу Криму.

Висновок третій: майбутній статус Криму може відкрити вікно можливостей майже для всіх учасників переговорного процесу – навіть для ортодоксально-української сторони, яка має усвідомити, що новий статус Криму може більше відповідати українським інтересам, ніж імітація здійснення українського суверенітету в Криму, яку ми мали впродовж 23 попередніх років.

Висновок четвертий: майбутній статус Криму відкриває вікно можливостей для здійснення державницьких прав народу киримли – в рамках українського суверенітету, звісно.

Висновок п’ятий: майбутній статус Криму може дати шанс Російській Федерації врешті вийти з цього клінчу.

Висновок шостий: майбутній статус Криму відкриває вікно можливостей для всієї Чорноморської спільноти держав, які теж можна залучати для врегулювання цього конфлікту, зокрема і особливо для Туреччини.

Тому вже сьогодні Україна повинна готуватися до відновлення свого суверенітету в Криму. Навіть, якщо реально відновлення цього суверенітету відбудеться через 50 чи 150 років.

А тому:

По-перше потрібно окреслити як політичну пропозицію новий статус Криму

По-друге розпочати консультації з цього питання з ймовірними учасниками майбутнього мирного врегулювання – крім Росії Путіна, звісно. Що не означає, що не з росіянами у ширшому сенсі слова.

По-третє потрібно терміново розпочати на території не окупованої України створювати державницький центр народу киримли чи киримли автономії в Україні – назвіть його урядом в екзилі. Можливо ближче до Криму створити автономний район киримли. Основою цього уряду в екзині може стати Меджліс.

Ну і вже зовсім конкретно:

Потрібно закріпити кілька місць у Верховній раді України за представниками автономії киримли в Україні, яких вони можуть обирати по загальнонаціональному виборчому округу, щоб вони не заглядали в очі черговим нашим політичним лідерам з тим, щоб їх включили у список тієї чи іншої політичної партії.

Потрібно сприяти репатріації решти народу киримли з місць вигнання на територію України, що врегулювати відповідним законом.

Ні в якому випадку не стимулювати процес полишення Криму тими киримли, які в ньому залишилися.

Перевести суспільну активність киримли в Криму в культурницьке русло – з поверненням мови, традицій, релігійної практики.

Максимально розвивати родинні цінності киримли.

Протистояти асиміляційним процесам – в тому числі і з боку волзьких татар як путінського «троянськог коня» у національному русі киримли.

Прийняти закон про легалізацію земельних ділянок та будівель киримли – навіть якщо вони отримуватимуть документ про цю віртуальну легалізацію заднім числом і на території України.

Знайти спосіб трансляції радіо та телебачення мовою киримли на територію Криму.

Ну і відкрити кримським дітям (і киримли, і українцям, і росіянам – громадянам України) доступ до вищої освіти в Україні, а не закриватися від них черговими штучними бар’єрами.

Таки створювати національні військові формування киримли – хоча б для несення прикордонної служби з окупованим Кримом – так як Ізраїль створює бедуїнські підрозділи для несення прикордонної служби на кордонах Ізраїлю. А то наше Міністерство оборони, судячи з реакції на цю пропозицію Мустафи Джемільова, вже перестрашилося. Не треба бути такими полохливими, панове генерали. Тоді і вороги нас боятимуться. Хоча, звісно, це політичне рішення.

Перелік заходів можна продовжувати.

Мені здається, що проблиски розуміння, що йти потрібно цим шляхом, здається, є.

В належний час, який рано чи пізно наступить, потрібно бути готовим – мати реальні пропозиції і реальні інституції та інструменти, які й оживлять новий Крим.

Источник: Незалежний культурологічний часопис