Чому німці не дають? Про національні особливості побутової корупції
Чи можна розімкнути це порочне коло?
Свого часу Україна була розділена між двома імперіями.
Галичина входила у Австрійську імперію. Волинь в Російську. А з боку Сілезії підбиралася Німецька.
Тому на північному кордоні гордого автономного Королівства Галичини і Володимирії – так називалася тоді ця провінція Австро-Угорщини – сходилися кордони трьох імперій: власне Австро-Угорської, Російської і Німецької.
А де кордони, там, звісно контрабанда, митники і всюдисущі хабарі. Без цього питання незаконного перекидання чи то незаконних товарів, чи то товарів, за які не платилося мита, не вирішувалося.
Якщо гадаєте, що це хвороба нашого часу, то глибоко помиляєтеся – почитайте хоча б романи Йозефа Рота, який блискуче описав боротьбу з контрабандистами і побутовим хабарництвом ще на межі ХІХ і ХХ століть.
Тоді ж дуже популярним був один контрабандистський анекдот, який блискуче показав прив’язку побутової корупції до національного менталітету:
«Отож, із німецькими митниками все було зрозуміло. Німці є німцями – хабарів не беруть і крапка. Так само просто й легко було з російськими митниками. Росіяни є росіянами – з ними було зрозуміло, що беруть, і було чітко визначено, за що і скільки. Але найбільше головного болю контрабандистам завдавали митники австро-угорські. Невідомо, на якого митника попадеш – власне австрійця, румуна чи галичанина. А тому вони то брали, то не брали, то брали, як за боснійськими стандартами, то за угорськими. Одним словом – проблема і головний біль».
Але ця ж проблема після знесення цих кордонів та проголошення вже незалежної України не зникла.
Ми часто нарікаємо на різну політичну культуру різних регіонів України. І вона дійсно різна.
Але так само різним є і той, боюсь писати, культурний шлейф, який ми за собою тягнемо. А у темних складках того шлейфу чи тієї «королівської» мантії гордого автономного Королівства Галичини і Володимирії з Великим Герцогством Кракова та Герцогством Аушвіцу та Затору (Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator) криються блохи нашої буденної і навіть, о диво, милої побутової корупції.
Інколи ми її навіть не зауважуємо. Вона прикидається суспільним етикетом. Ну як не принести секретарці шефа коробку шоколадних цукерочків чи пачечку кави… не подаруєш, як інші, то й нечемою будеш. Незручно якось. А що це – культурна норма чи реверанс у бік корупції? Бо ж за інших обставин, коли вирішуватиметься якесь твоє дійсно нагальне питання, ця коробка цукерочків чи пачечка кави може спрацювати якнайкраще… Тобто, тут ми маємо справу з своєрідною корупційною інвестицією.
Інший приклад, коли вже не те що культурний код, а екзистенціальна тема змушує людину чинити корупціогенні діяння.
Є життєві ситуації, які сягають дійсно найпотаємніших острахів людини – як то народження дитини, хвороба, смерть. І людина пробує якось відкупитися від того остраху чи навіть страху. Особливо, коли це стосується найближчих – дітей, батьків… Ну і як «не дати» попередньо лікарю-акушеру, коли народжує дружина чи донька? А в разі чогось – що? Будеш картати сам себе, що «зажав» пару сот баксів, гори вони вогнем! А так і звикаєш.
І тоді даєш, вже виходячи з етикету, і в поліції, і в суді, і взагалі всюди. І суми зростають. Бо ж апетит приходить під час їди. І так доходиш до купівлі посади судді чи прокурора, лікаря чи урядника.
Таким чином, звичайні людські страхи ведуть до «корупції в особливо великих об’ємах». Не забуваймо, що побутова корупція сильна тим, що вона опирається на побутовий етикет і мораль – спочатку вона не виглядає на таку цинічну тітку, спочатку вона прикидається милою дівчинкою …
Чи можна розімкнути це порочне коло? Чи можна розімкнути коло – можна. Але головна проблема навіть не в технології її подолання, а у тому, що цинічна тітка зацікавлена у милій дівчинці… Вона не лише виправдовує її і підводить до неї нові легіони готових за все платити співучасників корупції – вона їх готує до великого плавання у широких океанах корупції, які омивають нашу прекрасну батьківщину.
Одним словом, мегакорупціонери всіма силами плекають нашу милу побутову корупцію. Не треба мати ілюзій щодо німців, про яких ішлося в анекдоті. Вони теж люди зі своїми слабостями. Проте вони діють по-іншому. Чому? Чи лише справа у менталітеті?
І у ньому також. Але і у тому, чим ми завжди нехтуємо, – в інституційній складовій суспільства. У нас побутове хабарництво є «змазкою», яка дозволяє всім нам легше вирішувати проблеми. І його культивують не лише ті, хто бере хабарі, але й ті, хто дає. І його стимулюють не лише ті, хто бере хабарі, але й ті, хто дає. Бо йому стає легше.
То чому німці не дають? А тому, що там працює інституційна машина: лікар, ви будете сміятися, лікує, суддя, тільки не впадіть з стільця від сміху, справедливо судить, і навіть поліцай відстоює закон. Отаке звихнене у них суспільство.
Зрештою, кожен народ має свій побутовий етикет, про що й свідчить згаданий попередньо анекдот.
Та деякі традиції все ж інколи заважають збудувати ефективне і функціонуюче суспільство. Ну а в нас замість нього – корупційна «змазка» – і все якось рухається. Але саме «якось»…
І насамкінець про митників, які не лише у нашій країні є символом корумпованості. Наш Спаситель Ісус Христос найближче наблизив до себе блудницю Магдалину та митаря Матвія – митника Матвія. Отже, можна і їх виправити!