Радіти життю під час війни – це нормально

Про радянське мислення. З конкретними прикладами. Вибачте, люди, з яких я приклад роблю.

Ось хлоп, схожий на щось середнє між шкафом з антресолями та бізнесменом з дев'яностих, виходить в Києві з великого пафосного позашляховика, а за ним виходить довгонога дівчина модельної зовнішності. Певно, якийсь корумпований прокурор із пасією – скаже кожен радянський мудак із синдромом оцінювача. І це коли в країні війна! На фронт гада!

А це Сашко Карпюк, він же Серж Марко, з 2014-го у волонтерці, та, скажімо так, не тільки в ній, кілька контузій і певна кількість смерті ворогам. І його дівчина Еля, що теж з волонтерки не вилазить.

Ось в модній хіпстерській кав'ярні дівчина із поголеною головою в якомусь абсолютно дивному наборі вбрання. Виглядає, як неформалка на максималках. Що за жага уваги до себе, що за викидони, коли в країні війна – скаже кожен радянський мудак із синдромом оцінювача.

А це Настя Шевченко, вона ж Стасік, бойовий медик, що вперше поїхала на війну ледь-ледь повнолітньою та втратила купу здоров'я, рятуючі інших. До Києва на пару днів, себе в порядок привести, а потім знов до Миколаєва.

Ось білявка з червоними губами біля дорогої машині про щось галасно теревенить по телефону. «Ти диви, як щебече, коли в країні війна» – скаже радянський мудак. А це Дана Ярова, обговорює, як перекинути нову порцію волонтерки. І тільки Бог та декілька медиків знають, чого їй коштувала ця війна і скільки довелося пропустити крізь себе.

Ось до найкращого ресторану маленького містечка приїздить гарненький блискучий автомобіль на київських номерах, з нього виходить хлоп із кульчиком у вусі, сідає, замовляє карпаччо, дістає сигару та починає втичити в телефон. Певно, якийсь золотий хлопчик від війни втік, скаже кожен радянський мудак із синдромом оцінювача. Воєнкоме, агов, твій клієнт!

А це я. Вітаннячка.

А може бути будь-хто з вас. Бо підніміть-но руки ті, хто за останні вісім років жодного разу не сходив до ресторану чи кінотеатру, маючи на то гроші, не відсвяткував день народження чи весілля, не посміхнувся. Ви ж пам'ятаєте, що війна в нас вісім років, а не півроку, еге ж? Багато вас таких тут? А ті, хто не такі, добре розуміють, що в ці моменти вони в очах та на вустах «високоморальних оцінювачів» були злісними мажорами, нечутливими до долі країни?

То якого милого я знов чую цей скрєжєт зубовний щодо занадто дорогих машин, ресторанів чи там дискотек? Я вже не кажу про те, що це тупо шкідливо, що на те, щоб занурити українську націю в стрес, росіяни за ці вісім років витратили бюджет невеликої африканської країни, а вас турбує, що вони не досягли успіху. Як ви усіх так наскрізь бачите?

Чи нікого ви наскрізь не бачите, а у вас говорить лише бажання відчути себе високоморальними на фоні ближнього свого, особливо якщо він під час війни має тачку, краще за вас, та, сцуко, по ресторанах жере?

То можна дуже сильно обпіктися, я гарантую це.