Cаме час зупинитися на краю прірви, поки це можливо

Доля розпорядилася так, що через хворобу автор цих рядків вже кілька місяців не встає з ліжка замість перебування в епіцентрі подій, як і належить журналістові. Проте надто небезпечні процеси розпочалися у нашій країні, й вимушена відстороненість від подій не дає права на мовчання. Поговорити хотілось би про примару громадянської війни, що дедалі виразніше ширяє у просоченому сльозогінним газом та димом покришок столичному повітрі…

-- Ближнє коло. Бік влади

З початком Євромайдану велике стояння людей у центрі Києва обернулося протистоянням у соціальних мережах. До середини січня все обмежувалося палкими софістичними суперечками (максимум несмертельними кпинами), та починаючи від Водохреща, ситуація змінилася різко й одразу.

Один із знайомих — адепт відновлення СРСР і ветеран внутрішніх військ Д. раптом переповнився люттю. Як і решта, я не зрозумів би, в чому річ, якби не побачив випадково один з його постів (згодом видалений): «Б***ь! Мій старший син горів! Б***ь! Якщо з ним чи його сім’єю щось станеться, я ж розчинюся, й тоді жодній б***і не буде пощади». В подальшому Д. замінив фото в аватарці «георгіївською» стрічкою. Про старшого сина не писав нічого — просто якось обмовився, що молодшенький син мріє вирости схожим на брата-героя. Насамкінець, замкнувся в собі й попросив зайвий раз не чіпати його під загрозою видалення з френд-стрічки.

Колишній мій однокласник — людина проста як дошка. У школі був головним хуліганом нашого класу, а тепер, розмінявши п’ятий десяток, працює сторожем. Провідуючи мене, з презирством розповів, як його зятьок-міліціонер перелякався, побачивши в Інтернеті відео атаки «Правого сектора» на міліцейський кордон під стадіоном ім. Лобановського. Миттєво уявив, як чергова пляшка «коктейлю Молотова» летить у нього — бо міліцію теж підтягують у центр Києва… Ясна річ, колишній однокласник висловив в очі зятьку все, що думав: «Ти сам цю сучу роботу обрав! Звик жити безбідно, обскубуючи до нитки бариг і мужиків?! От тепер начувайся!!! Вам гроші платять за те, щоб ви горіли, бо така ваша ментівська робота… Якщо ж тобі лячно, чому не звільняєшся?!»

Зятьок-міліціонер заздрив «беркутівцям» на предмет оплати небезпечної праці. Хоча качатися по снігу живим смолоскипом за жодні преміальні нізащо не хотів. Але й службу в міліції кидати не збирається! Отака ділема…

Що ж, українські правоохоронці дружно загрузли у ст.1 закону «Про міліцію», де сказано: «Міліція в Україні — державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань».

Отже, правоохоронці мусять боронити одночасно громадян, інтереси суспільства й інтереси держави! Не дивно, що всі вони (міліціонери включно з «Беркутом», «Гепардом», «Тигром», іншими спецпідрозділами і внутрішніми військами) заблукали у цих трьох дефініціях, немовби у сумнозвісних трьох соснах. Лишається єдине: виконувати накази тих, кому підпорядкований по службі, хто платить зарплату і преміальні.

Але ж лють і страх (у кого що, в залежності від характеру) накопичуються й вимагають виходу…

-- Ближнє коло. Бік Євромайдану

По інший бік барикад мої знайомі налаштовані далеко не радикально. Раніше були й радикали, не заперечую, але буквально до середини грудня вони відсіялися. Знаковою подією стала невдала спроба зачистки Євромайдану в ніч з 10 на 11 грудня. Пригадуєте, як Віталій Кличко домовлявся з бійцями «Беркуту» про те, щоб «поштурхатися» для вигляду? Як і належить журналістові, я намагався докопатися до суті прецеденту, за що десятка півтора знайомих розфрендили мене з урочистими формулюваннями на кшталт «придуркам (ідіотам, козлам) не місце серед моїх друзів». Судячи за деякими непрямими відомостями, саме їм подібні «лицарі без страху й докору», налаштовані радикально, почали гуртуватися вже тоді і згодом об’єдналися у «Правий сектор».

Решта знайомих — це переважно колеги-письменники або любителі літератури з різних куточків України, яких я знаю поза Інтернетом. Вони «євромайданять» переважно у Києві, хоча є серед них також учасники подій у західних та південно-східних областях, плюс члени «Автомайдану». Це жодною мірою не радикали, хоча налаштовані рішучо й у разі чого до силового протистояння з правоохоронцями готові. Учасники регіональних протестів на Південному Сході це вже довели ділами, до речі…

-- Далеке коло

Нарешті, є дуже мало знайомих, яким до Євромайдану байдуже (всі вони живуть поза межами України), та безліч тих, яким усі ці події різною мірою огидні чи відверто ненависні. Причини найрізноманітніші. Хтось вважає, що Євромайдан — це суто партійна акція на кшталт Помаранчевої революції. Хтось обурюється розведеним у центрі столиці «бомжатником», розкиданою бруківкою та барикадами, на зведення яких пішли підручні матеріали. Хтось надто буквально розуміє біблійну тезу про те, що всяка влада від Бога. Хтось органічно не переносить бунтів. Хтось боїться перемоги жахливих «бандерівців» та іншої «сволоти» з подальшими етнічними чистками.

Якби жоден із цих людей жодного разу не бував на Євромайдані, жахалки можна було би списати на незнання реальної ситуації. Але в тому-то й річ, що дехто побував на Майдані Незалежності особисто — отже, знає, про що говорить! Лишається припустити, що кожен бачить там щось своє.

Та все ж усіх, кого можна віднести до дальнього кола, об’єднує явне небажання втручатися у протистояння влади з одного боку й опозиції та Євромайдану з іншого. Всі вони сподіваються, що від жахливих «євромайдаунів» їх врятує доблесний «Беркут»… а останнім часом — також не менш доблесні «тітушки».

Так-так, помилки немає! Частина людей з кіл далекого і ближнього провладного перебувають у щирому захваті від молодиків спортивної статури, вдягнених у спортивному стилі, озброєних бейсбольними бітами, дрюччям чи арматурою. Ще б пак: адже віднедавна саме вони першими нападають на «майданутих» усіх мастей, тоді як правоохоронці лише прикривають їхні тили. Згадки ж незлим тихим словом «тітушків» у колі далекому чи особливо ближньому провладному можуть вилізти боком: у кращому разі вас вважатимуть недостатньо поінформованим, у гіршому — розумово неповноцінним. Або загалом затаврують бридким негідником.

-- Si vis pacem, para bellum

За понад два місяці, протягом яких триває Євромайдан, кожен міг визначитися, до якого кола належить, що хоче зробити і як може вчинити у тій чи іншій ситуації. Зараз на столичній вул. Грушевського триває перемир’я, географія регіональних протестів більш-менш стабілізувалася. Чи варто про все це писати за умов хиткого затишку? Звісно, краще би промовчати. Проте вже почали вимальовуватися контури можливих грізних подій, у порівнянні з якими навіть січневі вуличні бої у Києві можуть видатися пікніком товариства тверезості.

Хочеш миру — готуйся до війни: недарма ж по обидва боки барикад складаються проскрипційні списки! Розпочала це об’єднана опозиція після «кривавої суботи». Відтоді «Люстраційний список Євромайдану», вивішений на веб-сайті партії «УДАР», періодично оновлюється (востаннє — 13.01.2014) і станом на тепер включає високопосадовців, міліціонерів, суддів, слідчих та прокурорів, на думку партії причетних до розгону прибічників євроінтеграції України 30 листопада 2013 року у Києві.

З іншим списком, складеним по інший бік барикад, довелося зіштовхнутися 20 січня: на сторінці російськомовної фейсбучної спільноти «Беркут — Украина» я натрапив на розгорнутий (аж до номерів автівок!) список членів «Автомайдану». Буквально за пару діб — у День соборності, коли на вул. Грушевського загинули від куль перші протестувальники, знайомі попросили мене терміново пошукати А. — старого товариша, контакти з яким раптово перервалися 22 години тому. Виникла підозра, що А. бере участь в «Автомайдані» й перебуває серед затриманих в одному з РВВС… Не розповідатиму, як тривали пошуки, бо згодом з’ясувалося, що до згаданих списків потрапив повний тезка нашого А., який до «Автомайдану» відношення не мав. Та невдовзі списки зі сторінки ФБ-спільноти «Беркут — Украина» зникли.

Буквально в ті ж самі дні прогримів заклик Андрія Лозового (помічника-консультанта народного депутата Олега Ляшка) «палити двері, вибивати вікна, бити… жінок та дітей» і загалом робити «веселе життя» усім «беркутівцям». Між іншим, згадана вище обіцянка ветерана внутрішніх військ Д. «розчинитися», щоб нікому не було пощади, з’явилася не просто так, а саме після заклику Лозовського.

Були й інші прецеденти подібного ґатунку. Наприклад, після скандального голосування «законів 16 січня» екс-головред журналу «КорреспонденТ» Віталій Сич оприлюднив в Інтернеті розлогий список мобільних телефонів членів Партії регіонів. Зробив це для того, щоб усі охочі могли зателефонувати будь-якому нардепу й висловити своє обурення законами, що встановлюють в Україні диктатуру.

Проте остання «крапелька» впала по пошті лише кілька годин тому від ФБ-користувача Р., який живе на Донеччині. Ось витяг з його переляканого листа (в перекладі українською, стилістику по можливості збережено):

«…За іншим посиланням скачується у вільному доступі файл із паспортними даними нібито екстремістів Правого сектору, в який включили чомусь і мене. Списки поширюються серед російських радикалів з метою погромів і побиттів тих, хто співчуває Майдану. Але! У цьому списку є багато взагалі непричетних людей, які можуть постраждати. Сьогодні я написав заяву в Донецьку облпрокуратуру про наклеп на мою адресу й погрози моєму життю й моїх родичів, а також додав роздруківку списку… (Туди) можуть додати будь-яку (!!!) людину, що не сподобалася їм, як екстреміста Правого сектору. Тобто це вже навіть не 37-й рік — а не знаю, як і назвати».

Хлопчина не входить до кола моїх ФБ-френдів, в реальному житті ми навіть не знайомі. Погляди наші, наскільки можу судити, збігаються далеко не в усьому. Проте поміж рядків читається явний переляк, тож я вчинив, як належить журналістові: скачав за вказаним посиланням і ознайомився з розгорнутим 50-сторінковим списком «Правого сектору». Там не тільки наведено паспортні дані конкретних осіб, але й додано фотографії більшості.

Погодьтеся, роздобути паспортні дані не просто (дістатися до номерів мобілок буває легше), а складання подібних списків — робота надто копітка, щоб виконати її заради простої забавки. По обидва боки барикад вже є загиблі та/або померлі, звідусіль пролунало багато погроз. То невже потрібно пролити нову кров, розширити коло підозрюваних і переслідуваних, позбавити життя разом із винними силу-силенну непричетних, аби потім усе життя каятися над вчиненим?!

Здається, саме час зупинитися на краю прірви, поки це можливо.