Вічні запитання. Лист з Менської колонії

Відповідь Юрія Луценка на лист Данила Яневського у Менську колонію.

Вітаю, Данило!

Знову пишу після довгої перерви, в яку вклалося безліч різноманітних, ніби й непов’язаних між собою подій, котрі тим часом складають напружену джазову мелодію життя. Були і мінорні ноти чергових судових фарсів, і мажорні звуки вітань із Днем народження від дуже відомих і – що не менш приємно – багатьох досі незнайомих людей.

Сумішшю сумного і смішного стала госпіталізація. Не знаю, як описати почуття, коли тобі пропонують вже завтра хірургічне втручання, а після прохання одноденної відстрочки для консультації із фахівцем вручають рішення про негайний етап назад у табір. Здається, в десятку поцілив захоплений із собою в лікарню том Шопенгауера: «Хто очікує, що на світі чорти подорожують із рогами, а дурні – із брязкальцями, той завжди буде їх легкою здобиччю або іграшкою».

Коротше кажучи, весь цей час від листування відволікала ціла купа великих і малих підлостей, збалансована гарними новинами політичного життя та цікавими книжками.

Однією із них стала давноочікувана твоя «Жертва УПА, або Місія Романа Шухевича», авторський екземпляр якої до мене нарешті надійшов. Книжка вийшла направду гарна. Найцінніше в ній – твій фірмовий стиль протиставляння фактів вкоріненій міфотворчості.

Та й що важать тії міфи проти наведеної тобою пекельної арифметики ополовинення українського народу за перших 50 років ХХ століття?!

Думаю, що саме ці факти винищення близько 20 мільйонів людей мають бути вдруковані жирним шрифтом в усі шкільні підручники української історії. Лише з цього істинного кута зору стане зрозумілою причинність і героїзм петлюрівців, махновців та бандерівців, карикатурами яких так полюбляють труїти і розділяти українське суспільство трубадури ненаситного «Русского Міра».

Хотілося б, щоб твоя книжка широко читалася. Пропускаючи через серце і мозок страхітливі цифри мільйонних жертв світових воєн, голодоморів, репресій і депортацій, співвітчизникам має стати непохитно ясно, що можна по-різному ставитися персонально до Петлюри, Махна, Бандери та інших легендарних провідників. Але неможливо не визнати, що сотні тисяч простих українців під їх керівництвом ціною власного життя боронили священне право бути Людиною, а не рабом.

В цьому контексті я би хотів не погодитися з одним твоїм висновком про те, що жертва УПА зводилася до вибору фактично приреченим населенням Західної України форми своєї смерті. Я не думаю, що 200 тисяч загиблих бійців УПА рухали (як ти пишеш) контури безпеки і самоідентифікації, в яких може розвиватися людська спільнота з точки зору соціальної та біологічної.

Саме постать командуючого УПА Романа Шухевича, який мав усі можливості емігрувати і лишатися українцем десь у вільному світі, але не кинув свою армію, своїх людей і обрав смерть у бою, показує, що не все зводиться до цих контурів безпеки та ідентичності. Адже і бійці, і командири повстанських загонів теоретично мали інший вихід, вторований кочубеями, тичинами, галанами та іншими, аж до сьогоднішніх діячів, які комфортно почуваються у вишиванках і безпечно мимрять все те, що велить правляча банда.

Ні, щось інше рухало Р.Шухевичем і його бійцями, а потім – вірними репресованої УГКЦ, ще пізніше – дисидентами. Щось інше й зараз рухає притомними громадянами України в їх життєвих устремліннях.

Даруй за різке збільшення масштабу, але напередодні Різдва Христового щось змушує мене до міркування на вічну тему – ким ми є і в чому полягає мета нашого життя?

З одного боку – багато що в нашій поведінці справді визначається біологічними механізмами. Природній відбір створив такий організм як людину, гени якої через реакцію нейронів виділяють «речовину щастя» - ендорфін, що приносить почуття задоволення при досягненні базових потреб угамування голоду, спраги, забезпечення тепла, сексу і т.п. Але ці базові реакції притаманні й тваринам. У людей еволюція модифікувала генний набір лише на 1% від мавпячих. Але ця зміна призвела зокрема до того, що ендорфін виділяється й за інших, притаманних лише людям, обставин, котрі пов’язані з досягненням соціально значимих результатів.

У результаті нейрохімія не зводить людей до запрограмованих біороботів, а людський мозок не є простим біореле. Людина є соціальною істотою, тож її мозок приймає рішення не тільки на підставі закладених еволюцією інстинктів, але й на основі вироблених соціумом норм поведінки, моралі, віри.

Звичайно, хтось живе «щасливим» тваринним життям, для якого досить знайти тепло, їжу, секс і перемогти слабака. Але для багатьох таке життя є ганебним, і вони знаходять сенс свого життя в творенні чогось суспільно важливого, такого, що переживе відпущений їм час земного буття. У різні часи люди долали свою смертність по-різному. Їхні «мости у вічність» були різними - Фідій будував Парфенон, Платон шукав божественні форми Вічного Деміурга, Олександр Македонський завойовував Ойкуменну, Брут убивав диктатора, а Веспасіан з Титом мурували Колізей.

Все кардинально змінилося із приходом Христа. Він дав новий сенс життя, довговічнішого ніж піраміда Хеопса. Відтепер залишитися після смерті стало можливим не стільки через завоювання, споруди чи відкриття, скільки через долучення до грандіозного проекту спільного будівництва зони Добра в собі і навколо себе. Розбудова цієї зони Добра, захист її території від Зла в усіх його проявах, передача її дітям та однодумцям стали місією мислячої людини.

Більше того, християнство дало небачений в інших релігіях приклад жертовності заради людей як прояв найвищого героїзму. Раптом виявилося, що перемогою може бути навіть фізична смерть заради вічного морального імперативу.

В охрещеній Україні люди й далі пекли хліб, писали книжки, ростили дітей і вишивали сорочки. Але нову історію рухала готовність підставити плече або й віддати кров за ближнього свого. Героїв нам завжди не бракувало, але найбільших успіхів українська справа досягла тоді, коли геройство опиралося на моральний фундамент Церкви, просвітництва і національної культури.

Тому й годі уявити Шухевича і УПА поза впливом А.Шептицького, І.Франка та Т.Шевченка. Я думаю, що саме в заданому ними контурі не тільки права, а й обов’язку боротьби за особисту, національну й релігійну свободу та гідність Шухевич та його армія творили свою, як ти точно сформулював, жертовну місію.

Думаю, що не тільки Головний Командир, але й багато хто з повстанців розуміли свою приреченість перед силами двох імперій, набряклих кров’ю мільйонів невинних жертв. Розуміли, але в рамках нової суспільної парадигми прощалися у своїх вишневих гетсиманських садах та йшли в ліс, щоб вперто робити те, що належить. Бо жертва життям в той час була єдиним способом передати в майбутнє місію розбудови зони Добра на українській землі.

Дозволю собі продовжити думку поза часовими рамками твоєї, Данило, книжки.

Завдяки жертвам бійців першої половини ХХ-го століття їх місія пережила півстоліття облудних часів. У новий час протистояння зі Злом ведеться, на щастя, не збройно, а світоглядно. Наростаючи по спіралі, конкуренція племен, королівств, націй тепер виросла до конкуренції цивілізацій. В Україні, що з усіх сил виборсується з імперської багнюки несвободи на європейський шлях демократії, є запит не стільки на палаючих героїв, як на послідовних громадян. Але попри суттєву гуманізацію часів, маніхейський поділ на Добро і Зло – в силі. Не помічати або прощати жорстокість, підлість, розбій і брехню неможна. Бо, як пише Ліна Костенко, «непокаране зло регенерує себе».

Інша справа, що Зло треба зрозуміти. Треба знайти в собі мудрість пояснити його причину, щоб боротися із суттю Зла, і не лише з його носіями. Це потрібно, аби боротьба зі Злом не стала новим Злом, як це часто буває в історії інквізицій, колонізації та революцій. Агресивне насадження Добра для всіх, у тому числі й для незгодних, завжди міняло знаки «+» на «-», і Зло поставало в своїй новій іпостасі. Тому будучи повністю на стороні української демократичної опозиції, я хотів би зауважити: безперечно, що Добро повинно мати кулаки, але головні його переваги – в голові та серці.

У наш час планетарної глобалізації неприйнятним є повернення суспільства до етнічних, партійних чи інших розмежувань, а тим більше – обмежень. Толерантність не є моральним колабораціонізмом чи браком переконань. Але право і обов’язок протистояти Злу не усуває необхідності бути чесним і справедливим навіть із ворогом. Тим більше – з уярмленими ним людьми.

У нинішніх українських політичних реаліях найбільш ефективною зброєю демократичної опозиції має бути моральна вищість, культурна перевага і толерантність до інакомислячих. У свій час це чудово сформулював Св. Августин: у речах необхідних – єдність, у сумнівних – свобода, у всіх інших – любов.

Зло учеписто живиться енергією минулих фобій та злочинів. Для перемоги над ним треба навчитися жити майбутнім. На наших очах на зміну повільним процесам природної еволюції приходить еволюція, керована колективним інтелектом. За тотальною інтернетизацією життя вже доволі ясно вимальовуються контури кіберімплантантів та генної інженерії. Це – майбутнє поле бою. Хочеться вірити, що науковий прогрес, попри всі негативні очікування, буде слугувати якісним змінам людської здатності творити Добро.

У свій час нейрохімічні реакції, що штовхнули первісну людину на продовження роду, були закріплені моральним, релігійним і культурним освяченням інституту сім’ї. «Людина творить себе щоденно», - писав Сартр. Людство – також. Я вірю, що спільними зусиллями нових і нових поколінь мозок людини буде виділяти все більше ендорфіну в нагороду за співчуття і взаємодопомогу, за вірність переконанням і співпрацю в колі однодумців зони Добра.

Ключ до цього – в руках діячів культури і релігії. Адже саме вони будують часто невидимі рихтування, з яких весь час розбудовується майбутнє людства.

Я щасливий з того, що дедалі більше таких розумних, досвідчених, об’єднаних проукраїнськими переконаннями людей з’являється на нашому небосхилі. Потужний маніфест громадського об’єднання «1 грудня» - останній, але не єдиний прояв цього процесу.

Усвідомлення цього процесу дає мені приємну можливість привітати тебе, Даниле, і твоїх близьких, а також усіх інших людей віри та культури зі святом Різдва Христового і Новим Роком. Веселих свят!

Юрій Луценко