План Маршалла для України: відкриті питання

Вже кілька тижнів в українських і світових медіа обговорюється план відновлення України, який журналісти та економісти часто називають «планом Маршалла» за аналогією з відомим планом допомоги Європі після Другої світової війни.

Українському суспільству вкрай важливо розуміти кілька ключових проблемних питань, що стосуються цього плану.

Стратегічний трикутник

Почну з того, що перед Україною стоять три завдання, які треба виконати:

• Відбудова – відновлення зруйнованої інфраструктури, житла та виробництва, щоб країна оговталася від війни.
• Євроінтеграція – набуття статусу кандидата, потім члена Європейського союзу.
• Модернізація – комплекс змін для переведення країни на наступний щабель розвитку.

Ці три процеси мають бути виконані, бажано паралельно. Проблема в тому, що вони суперечать одне одному. Це далеко не всім очевидно, давайте подивимося уважно.

Відбудова потребує максимально швидких рішень, бажано водночас найдешевших. Євроінтеграція потребує правильних рішень, що відповідають стандартам ЄС. Модернізація потребує сталих рішень, рішень наступного рівня, які є дорогими та повільними. Ці три речі не можуть бути втілені одночасно, а зазвичай навіть два з трьох одночасно не досяжні.

Ось, наприклад, проблема зруйнованого житла. Відбудова потребує дати всім, кого війна позбавила дому, найдешевше та найпростіше житло якомога скоріше – грубо кажучи, поселити усіх у картонних коробках. Подібні тимчасові рішення можуть визначити обличчя українських міст більше ніж на сторіччя – як нині «хрущовки», які свого часу дозволили мати житло мільйонам людей, що жили у бараках, підвалах та землянках.

Євроінтеграція не допускає таких швидких і простих рішень, бо вони вже за кілька років призводять до значних економічних та соціальних проблем – починаючи з надмірного споживання енергії й екологічних ризиків та закінчуючи геттоїзацією. Модернізація загалом потребує спочатку переосмислення демографічної ситуації та потреб майбутньої України, це вимагає повільних і виважених рішень.

Але якщо всі гроші будуть витрачені на відбудову, то модернізація ніколи не станеться

Інший важливий аспект цього трикутника – економічна свобода. Модернізація потребує максимальної економічної свободи, щоб включити творчу енергію мільйонів українців та українок, дати їм стимул повернутися або не виїжджати.

З іншого боку, економічна свобода приваблює іноземні інвестиції – без них неможливе принципове підвищення продуктивності праці, що робить країну багатою.

Натомість євроінтеграція потребує обмеження економічної свободи, щоб відповідати європейським правилам і нормам, а можуть бути і додаткові обмеження, бо європейські уряди думатимуть передусім про збереження робочих місць та програми підтримки власних виробників, особливо це стосуватиметься сільського господарства. Відбудова же зовсім не опікується економічною свободою – все має робитися якнайшвидше, щоб не було людей без даху над головою, без води чи електрики, а якщо при цьому всі тендери непрозоро виграють кілька тих самих компаній, то з точки зору інтересів відбудови це невелика плата за швидкість відновлення.

Ці питання не суто економічні, вони зачіпають й інші сфери, включно з політикою

Відбудова йде швидше за авторитарної влади, але такий підхід унеможливлює євроінтеграцію і тим більше модернізацію. Євроінтеграція не завжди означає модернізацію, бо ніхто особливо не зацікавлений у появі нового «економічного тигра». Євроінтеграція без модернізації означатиме «задвірки Європи», модернізація без євроінтеграції – проблеми з пошуком ринків та грошей, модернізація разом з євроінтеграцією – безкінечний процес без результату.

Як поєднати євроінтеграцію з економічною свободою, яка навіть у нинішньому обмеженому варіанті забезпечує українців інноваційними цифровими банківськими послугами та якісною кавою, що мають не всі європейці?

Швидко, дешево та якісно одночасно не буває. Неможливо побудувати систему, яка є водночас стабільною, відкритою та ефективною. Це так званий стратегічний трикутник. Доведеться чимось жертвувати. Чим? Євроінтеграцією, що дає нам бажаний доступ до ринків, фінансування та сталих правил? Відбудовою, яка обіцяє швидкість подолання розрухи? Модернізацією, що дає надію на нову країну замість пострадянської спадщини?

Вибір у стратегічному трикутнику визначить обриси процесів найближчого десятиліття та формат країни, якою вона буде наступні півстоліття.

Архітектура втілення плану

Інше найважливіше питання – хто буде контролювати процес. На одному кінці спектра – бажання української влади, яке можна висловити приблизно так: ми перемогли путіна, ви нам винні, давайте гроші й нічого не питайте. Як сказав один західний дипломат, «хвилинна слабкість Заходу минула», іншими словами, вони за нами спостерігали 30 років і знають, як у нас все влаштовано. «Вам згадають все, що пробачили», – сказав інший, маючи на увазі регулярно повторюваний обман західних партнерів, коли кошти виділялися під обіцянки реформ, кошти витрачалися, а реформи не проводилися.

На іншому кінці спектра – позиція певних західних кіл, які кажуть: «Ви все вкрадете, вам загалом не можна давати гроші в руки; тож ми створимо проєктний офіс, там будуть працювати лише американці та європейці, і вони підписуватимуть всі чеки».

Україну такий підхід не може влаштувати: це означає, що наше, українське бачення, українська стратегія та інтереси будуть повністю проігноровані, Україна не буде «власником» плану

Це і є той неприємний стан справ, який місцеві антизахідники називають «зовнішнім управлінням»: аборигени не здатні владнати свої проблеми самостійно через слабкість інституцій. Очевидно, в такому випадку кошти підуть на розвиток передусім економік країн-донорів, а не нашої економіки.

Певні представники української сторони навіть заявляли: давайте кошти Україні, ми вкрадемо максимум 20%, а 80% буде використано для розвитку країни, бо якщо кошти будуть розподілятися на вашому боці, то 40-60% з'їдять адміністративні витрати, Україні дістанеться лише решта.

Дві вищезазначені крайні позиції окреслюють спектр, між ними лежать численні проміжні варіанти – погані компроміси. Адже зазвичай компроміс є рішенням, яке не влаштовує жодну зі сторін. Вихід полягає, як завжди, у тому, щоб не шукати компроміс між двома крайнощами, а вийти у додатковий вимір, знайшовши рішення наступного рівня складності. Але треба розуміти, що воно буде працювати повільніше.

Питань більше, ніж відповідей

Вищенаведені два ключових питання є найважливішими та найскладнішими, але ними проблематика не обмежується.

Хто гратиме першу скрипку в процесі – США чи Євросоюз? Очевидно, там різні підходи та пріоритети. Як поєднати в єдину архітектуру численні міжнародні фінансові організації, що мають різні правила та підходи? Як забезпечити баланс між короткостроковими інтересами (українські політики завжди оберуть їх, бо думають про найближчі вибори) та довгостроковими? Як збалансувати три механізми фінансування – безповоротну допомогу (очевидно, обмежену у розмірі), кредити (які треба буде повертати, але з яких надходжень?) та інвестиції в українські активи (зараз сильно занижені в ціні, що суперечить інтересам українського бізнесу). Як поєднати відбудову/євроінтеграцію/модернізацію з вирішенням безпекових проблем?

Країни Західної Європи після Другої світової, а Східної після падіння комунізму вирішили проблему безпеки за допомогою НАТО, але нам доведеться так чи інакше значну частину цього завдання взяти на себе

Особливо хочеться підкреслити одне з найголовніших питань: якою буде економічна політика післявоєнної України? Чи ми зможемо суттєво підняти економічну свободу, зірвавшись вгору з нинішнього 130-го місця у світі та зробивши країну привабливою для внутрішніх та іноземних інвестицій? Чи переможуть прихильники посиленого державного регулювання, соціалістичних підходів та провідної ролі держави в економіці?

Ось чому український бізнес нещодавно чітко заявив свою позицію й принципи (див. меморандум Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України).

Тішить, що навчені українськими обманами західні політики згодні давати гроші лише в обмін на реальні реформи. Як кажуть, «зранку стільці – ввечері гроші». Це трохи заспокоює, але відкритих питань ще чимало.

Врешті, who is Mr. Marshall or Ms. Marshall? Хто з провідних світових політиків поставить на плані своє ім'я, взявши на себе особисте лідерство та особисту відповідальність, а відтак можливі політичні дивіденди та численні ризики? Сам факт, що ми обговорюємо «план Маршалла», американського держсекретаря давно минулої епохи, свідчить, що новочасного лідера ще нема.

Скласти мозаїку непросто

Скільки грошей потрібно? Українська сторона оцінює втрати країни від російської агресії у 500 млрд доларів (не плутайте це з поточним дефіцитом бюджету України у розмірі приблизно 5 млрд доларів на місяць, який також треба покривати; по суті, це вартість ведення війни). Ця величезна цифра вже неодноразово критикувалася як завищена, але хай навіть реалістична цифра у 2-3 рази нижча, все одно таких коштів у світі немає. Нещодавні рішення Єврокомісії про 9 млрд євро, США про 40 млрд доларів – це гроші на поточні потреби, не на реконструкцію.

Очевидно, що кошти треба буде збирати довго і по різних місцях

Україна не буде нехтувати будь-якими джерелами фінансування – чи то російські репарації (яких доведеться довго чекати, поки владнаються всі юридичні формальності), чи то кошти від продажу арештованих російських активів, чи пряма допомога українським містам з боку міст-побратимів, чи спеціальні проєкти дружніх країн з допомоги відбудови певних областей.

Основна частина потрібної суми коштів має прийти у вигляді інвестицій та кредитів через приватний сектор – а для цього потрібно, щоб приватний сектор існував, почувався впевнено, був захищений чесними судами та дієвою антимонопольною політикою, відчував свій голос почутим (див. вищезгаданий меморандум). Друга потрібна річ – це розділення ризиків західних інвесторів, як у вигляді державних гарантій їхніх урядів, так і за допомогою класичних страхових механізмів.

І тут треба зазначити ще одну важливу річ. Ми підходимо нині до задач такого рівня складності, що ніхто не може бути впевненим у правильній стратегії. Вихід один – максимальна децентралізація, що зробить обговорюваний план та країну в цілому антикрихкими (термін Нассіма Талеба). Потрібні сотні різних спроб, певна частка яких провалиться, але врешті ми знайдемо вірний шлях.

Сьогодні майже десяток різних груп пише різні версії «плану Маршалла», найбільш відомі з них вже активно обговорюються – урядовий план United24 та «A Blueprint for the Reconstruction of Ukraine», під яким стоять підписи кількох відомих економістів.

Свої версії планів є у Світового банку, МВФ, ЄБРР тощо

Всі вищезазначені питання разом із різними версіями планів будуть найближчим часом обговорюватися на різних міжнародних майданчиках, наприклад, на конференції, що наприкінці цього тижня організована Владиславом Рашкованом у Лондонській школі економіки, на Давоському форумі, на конференції по українських реформах у швейцарському місті Лугано тощо. Нема сумнівів, згодом будуть ще інші заходи. Важливо, щоб від одного заходу до іншого ми підходили з кращим та більш детально проробленим планом реконструкції.

Дуже важливо, щоб на цих майданчиках прозвучав голос не лише української влади, а й українського громадянського суспільства та вітчизняного бізнесу – адже будь-які рішення у сфері економічної політики будуть втілюватися передусім руками й коштами українських підприємців, а всі вигоди та провали відчують на собі українські громадяни.

Війна – це неймовірний біль, кров, страждання, руйнації. Але водночас вона несе шанс змінити суспільство й державу. Найбільший страх людей нині – що після перемоги нічого не зміниться, все буде, як до війни. Нам потрібно зробити все можливе, щоб не змарнувати цей історичний шанс.