Як приймалась українська Конституція. Деталі, про які ніхто не говорить

Робочу групу зі створення проекту Конституції очолювали відомі юристи, доктори юридичних наук, професори Анатолій Мацюк і Леонід Юзьков. До складу цієї групи входили вчені Анатолій Заєць, Володимир Василенко, Петро Мартиненко, Володимир Копєйчіков, Марко Цвік, Євгенія Тихонова. Перед голосуванням у парламенті цей проект розглянула Венеційська комісія «Демократія через право» і визнала його як найкращий серед проектів Основного закону країн колишнього Радянського Союзу.

Одначе в ніч з 27 на 28 червня 1996 року через непрофесійні поправки депутатів була порушена цілісна концепція і структура Основного закону.

Чому? Депутати знали, що якщо вони до ранку не приймуть Конституцію, то вранці буде Указ президента Леоніда Кучми про їх розпуск.

Народні обранці уклали пакт про ненапад між існуючими на той час елітами. Фактично це був зговір. Конституцію приймав парламент, а не народ. І в цьому вся суть.

Законодавець не закріпив у діючій Конституції громадський контроль за виконанням її статей. Тому Основний закон, на жаль, залишається документом на папері.

Фундаментальні його положення або ігноруються владою, або їх неможливо виконати. На доказ два приклади. Стаття 49 передбачає, що «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена».

Проте Верховна Рада прийняла так звану «медичну реформу», відповідно до якої уся медицина переходить на платну основу.

В статті 111 передбачено імпічмент президента, але для цього треба отримати висновки спеціальної тимчасової слідчої комісії (закон такий до нинішнього дня відсутній), Конституційного суду, Верховного суду про те, «що діяння, в яких звинувачується президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину… Рішення про усунення президента України з посади приймається парламентом не менше як трьома четвертими від її конституційного складу». За таких умов президента не притягнути до відповідальності.

На часі -  розробка проекту нової Конституції саме спеціалістами з конституційного права і винесення його на всеукраїнський референдум. Для чого? Щоб забезпечити високий рівень легітимності нової Конституції і щоб її не змогли змінювати ні парламент, ні президент.

Для нас має бути зразком Конституція США, яка є сталою  з моменту її прийняття 1787 року.

Скажу відверто, якщо вибори президента і парламенту відбудуться за нинішньою Конституцією України, то на ці вибори можна не ходити. Ми поміняємо шило на мило. Народної влади не отримуємо. Тому спочатку нова Конституція, а потім – вибори.

Конституція – це норма прямої дії. Отже, в діючій Конституції не закріплено конкретизації прямого народовладдя через місцеві та всеукраїнські референдуми.

За роки незалежності  не проведено жодного повноцінного всеукраїнського референдуму, результати якого б були імплементовані. А в успішній Швейцарії, до речі, сотні референдумів впродовж року.

Право народу на законодавчу ініціативу в нинішній Конституції також відсутнє. А мало би бути.

У Конституції ні слова про основні інститути громадянського суспільства.

Україна різна і в цьому її особливість. Тому без двопалатного парламенту не обійтися. Сьогодні 65% депутатів у Верховній Раді – кияни… І лише 15% народних обранців живуть саме в тих областях, які вони представляють в парламенті. Це нонсенс.

Нижню палату вищого законодавчого органу, на мою думку, варто обирати за регіональними відкритими списками політичних партій, а верхню  - виключно з представників областей, які там живуть не менше 10 років. Загальна кількість депутатського корпусу не повинна сягати більше 100 осіб. З недоторканністю треба покінчити як з рудиментом феодалізму. Це очистить вищий законодавчий орган від кримінальних елементів, які туди ідуть виключно заради недоторканності. Тоді цей парламент буде приречений  працювати на усю Україну.

Країна не може жити в надії на одну людину - доброго царя, а у нас - президента. Одну людину набагато легше купити, аніж увесь парламент. Як свідчить досвід, усі українські президенти служили олігархам, а сьогодні олігарх – сам президент.

У європейських країнах домінує парламентська модель державного управління. Слід і нам до цього перейти, а президента обирати в парламенті та надати йому виключно представницькі функції. Це, до того ж, зніме проблему дуалізму влади, перманентного конфлікту між місцевими адміністраціями і місцевими радами, між президентом і прем’єр-міністром.

Усе можна. Була б на це політична воля в украденні Суспільного договору між елітами і громадянським суспільством.