Путч, батько і картопля

Новина про те, що в СРСР відбувся путч, застала мене за копанням картоплі. За десять днів я мав піти до одинадцятого класу. На город біля хати прийшов сусід і щось довго розповідав батькові. Сусід слухав «Голос Америки» і часто повідомляв політичні новини першим.

Чув, як батько сказав: «Я знав, що все йде до розвалу». Більш, ніж за півроку до путчу батько поїхав до райкому і написав заяву про вихід з Компартії. Всі ці місяці до путчу телефон розривався – мовляв, дядьку, ти ж секретар первинної партійної організації (очолював вчительську первинку), який ти приклад подаєш колегам? Приїздили «з району». З райвно. І навіть якийсь чи не перший секретар райкому. Батько перестав платити внески, щоб стимулювати процесс виключення з партії. А до нього все продовжували їздити…

Путч. Оголошення надзвичайного стану. Триденні вичікування українського керівництва. Дуже добре пам’ятаю повернення Горбачова в Москву з Криму. Розгубленість в очах Раїси Максимівни. Заборона Компартії. Пробудження національних рухів. Проголошення Акту про Незалежність:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України».

За той рік відбулося чимало змін. Але особливо запам’яталися зміни, які відбулися з людьми, котрі півроку до проголошення Незалежності намагалися загнати назад в компартійне стійло батька. Пройшов рік – і більшість з такою ж звитягою ратували за Україну, як раніше за Комуністичну партію. І з кожним приходом до влади нової партійної команди без остраху і совісті бігали з однієї «партії влади» до іншої. Скільки за цей час змінено значків на грудях і партійних квитків? Рух, НДП, СДПУ(о), «Наша Україна», БЮТ, тепер – Партія регіонів…

Можливо, в цьому найбільша українська проблема, що досі у містах і селах, райцентрах і областях першу скрипку досі грають переважно пристосуванці, а не люди, які чітко визначилися з ідеологією і сповідують її протягом усього життя? Як на мене, сьогодні жодна здравомисляча людина не може бути членом якоїсь партії. Ідолопоклонство має рано чи пізно закінчитись. Тим паче, що українські партійні лідери вичерпали усі можливі кредити довіри. Для того, щоб підтримувати ідеологію, не обов’язково здавати кров чи бути членом партії. Ідеологія – як Бог, має бути в першу чергу в серці.

Вступаючи в третє десятиліття України, хочеться фанстастичних змін. Я вже не раз озвучував ідею, що для оновлення еліти необхідно заборонити балотуватися тим народним депутатам, які перебували у Раді більше двох скликань і повинні нести відповідальність за стан української економіки, політики, культури ect. Найцікавіше, що на одному з ток-шоу депутат від «Блоку Литвина» під камери навіть обіцяв мені внести відповідний законопроект в Раду. Поки що я цього проекту не побачив. Хоча можу прогнозувати, яка буде його доля. Звичайно, мені дорікнуть, що такий підхід порушує купу законів, Конституцію України та й просто права людини. Але ж хтось має відповісти мільонам українців на запитання: чому через двадцять років Незалежності ми маємо не те, про що мріяли, а те, що маємо?