«Свідки Путіна». Факти, які не врахували іноземні розвідки
Іноземні розвідки помиляються, коли кажуть, що Путін задумав остаточно реставрувати імперію після двох «ковідних» років
Вчора на «Настоящем времени» показали документальний фільм режисера Віталія Манського «Свідки Путіна». Дивно, що я його не бачив раніше (вийшов більш, ніж три роки тому). Але зараз він актуальний з точки зору вивчення «ролі особи в історії».
Цікаві документальні кадри, які група Манського знімала до річниці обрання Путіна. Цікаві діалоги (які не входили в офіційну хроніку) і цікаві висновки, які можна зробити після перегляду.
Висновок перший. Іноземні розвідки помиляються, коли кажуть, що Путін задумав остаточно реставрувати імперію після двох «ковідних» років, коли був обмежений у спілкуванні із зовнішнім світом.
По фільму, теза про «повернення до минулого» сиділа в Путіні уже в 1999-му році. А повернення гімну з радянською музикою Александрова і залучення до написання Сергія Михалкова було лише прологом до цієї мети.
Висновок другий. Путін – закомплексована і явно нещасна людина, не здатна до емпатії. Кадри з приїздом до своєї вчительки абсолютно чітко демонструють, що до влади прийшла людина – технологія. За спиною у якої – виключний прагматизм і злість на увесь світ. Путін не хоче згадувати про своє дитинство, він «заточений» на те, щоб довести, що «общая цель важнее желания каждого человека».
Висновок третій. Путін абсолютно без поваги чи вдячності до Єльцина прийняв владу як те, що йому належить. Півтори години, які Єльцин в ніч виборів чекав зворотнього дзвінка (і не дочекався) говорять дуже красномовно.
Висновок четвертий. Більшість людей, які привели Путіна до влади, перейшли або в опозицію до нього, або виїхали з Росії, або вже на тому світі. Поряд з Путіним із його першого виборчого штабу залишився лише Мєдвєдєв. З яким, виглядає, у Путіна були більш дружні стосунки, ніж з власною дружиною. Людмила ще у 99-му нагадувала виключно «атрибут», на фоні якого її тезка – Людмила Янукович – була навіть у більш виграшному становищі. Я не психолог, але на кадрах (повторюсь) – жодного натяку на близькість.
І нарешті висновок п‘ятий. Коли Путін говорить у 2000-му, що не хоче бути монархом, бо «жизнь монарха - сложная», він вже тоді думає саме про це. Бо якого милого тоді взагалі про це говорити?
Цікава режисерська робота. Раджу.