Українці цієї зими готуються не до свят
Про гігантську різницю між українцями та росіянами
Цього року якось дивно прийшла зима. Дерева не встигли скинути листя і так і стоять золотими з білим снігом. В моєму дворі досі висять яблука на яблуні зі снігом, а калина під снігом якась особливо прекрасна, як кров з молоком.
Моє місто не готується до різдвяних свят, хоча рік тому воно в тому приготуванні було на диво прекрасним і могло цілком змагатися з кращими європейськими столицями: так багато різних локації, фарб, ліхтарів, музики і прекрасних людей.
Моє місто готується до чергового ракетного обстрілу та повного блекауту. Запасається питною та технічною водою, обговорює в будинкових чатах як спускати систему опалення, якщо доведеться, що робити з каналізацією та чи варто купувати генератори на будинки для найперших потреб…
А ще готуються лікарні. Бо хворим в ці важкі часи особливо складно…
Вчителі вже адаптували програму до частих спусків у бомбосховища і мають там запаси олівців для малювання та патріотичних пісень, аби від співів можна було трохи нагрітися…
І в цей час, десь в соцмережах мені трапляються пости «правильних» і «опозиційних» рускіх. Вони розповідають як знайти хатку з басейном за 19 доларів на добу на Балі, скаржаться на грузинські кав’ярні через нелюбов до «ліц їх національності» або бідкаються, як перевезти меблі до Литви з росії.
В мене враження, що вони всі поїхали. Не від ракет. Вони тікають зі своєї країни замість того, аби боротися зі своєю скаженою диктатурою.
І це така гігантська різниця з нами, з українцями, які йдуть на майдани або на війну, скидають тиранів і до останнього воюють з сучасним фашизмом, закриваючи своїми тілами всю Європу…
І які точно будуть на своїй землі, не дивлячись на всі жахи цієї страшної зими. Зими, в яку ми вчимося жити одним днем, виживати всупереч всім їхнім ракетам і зброї, і ще більше цінувати – один одного, життя і свою Україну…