Блог із Луганська: «Чого я навчилася за три роки в «ЛНР»

Найголовніше моє спостереження - до війни неможливо підготуватися. Можна підійти до цього побутово - запастися свічками, сірниками і сіллю, але підготуватися до страху, хаосу і невизначеності неможливо.

Можливо, є якісь тренінги, де військових журналістів або лікарів готують до чогось схожого в екстремальних умовах, але звичайна людина з мирною професією до неї не підготується ніяк.

У травні 2014-го моя керівниця принесла в наш відділ статтю про війну в Хорватії. У ній цивільний описував, як зміцнив своє житло, як видобував воду, знезаражував її, які ліки у нього були і завдяки чому він вижив.

Я прочитала цю автобіографічну і далеку від літературної розповідь разів із десять, і багато чого взяла до уваги.

І нічого з цього мені не знадобилося! Викопати колодязь виявилося нереально, зброя мені була не потрібна, а їжу можна було дістати тільки за гроші. Наша війна виявилась якоюсь іншою, і навички були потрібні теж інші.

Стати ближчими один до одного

Звикання. Це якесь особливе відкриття перших двох років життя після 2014 року: ні до чого, крім сім'ї, не можна звикати.

У будинок може потрапити снаряд, машину можуть забрати, роботу можна втратити. І ми залишаємося на самоті з собою після всіх цих поневірянь.

Ще влітку 2014 я відкрила, наскільки була залежна від своєї роботи, колективу, чужих думок. І це заважало, турбувало, не давало йти вперед.

Мені снилася робота, я писала й дзвонила колишнім колегам, я плакала, зустрівши знайомих з інших відділів... І тільки на третій рік почала позбуватися цієї мани. Минуле нарешті перейшло в розряд минулого.

Я перестала говорити про втрачену роботу в теперішньому часі, ніби перебуваю на лікарняному. Поки ще без майбутнього, але вже хоча би з чітким розумінням минулого часу в своєму житті.

І разом із цим прийшло розуміння ролі сім'ї для мене. Це очевидні речі, це зрозуміло. Але за роботою і кар'єрою вони сприймалися надто буденно.

Опинившись на відстані сантиметрів один від одного, об'єднані загальним страхом один за одного і за будинок, ми стали набагато ближчими, ніж за всі попередні роки разом.

І ще одним одкровенням для мене стало те, що ніхто з нас не боявся за себе в найстрашніші хвилини. Найбільші страхи були один за одного - більші, ніж за своє життя.

І це було видно в усьому - в прагненні накрити собою, бути поруч, хоча би в ліжку, щоб підхопити, встигнути.

Несподівано я почула розповідь школярки про те літо 2014 року: попри всі поневіряння і страх, їй подобався той час. Бо все її попереднє життя батьки були зайняті собою і роботою. І тільки того літа вони читали вголос, грали в шашки і карти, разом ходили по воду, говорили.

Радіти дрібницям

Навички. Це зовсім не вміння добувати вогонь тертям паличок. Це щось невловиме: терпіння, вміння пристосовуватися, чекати, радіти дрібницям, жити, не загадуючи наперед. Мій знайомий розважався тим, що видобував електрику зі старих батарейок або сирої картоплі.

Згадав, що колись вчив у школі, почав експериментувати. Він жив при тьмяному світлі і розважався, наскільки міг, цими експериментами.

Знаю, що жінки пекли хліб, згадавши цей непотрібний у цивілізованому житті навик. Наші сусіди зняли насос і встановили ручник, забезпечивши себе водою. І всі ці зайві у мирний час навички стали в пригоді.

А після того літа багато хто опинився безробітним і почав шукати себе і місце під сонцем.

Погляди

Ти можеш бути за чи проти, але, за великим рахунком, це не має жодного значення для «республіки».

Я знаю тих, хто ходив на той «референдум» і виїхав, не дочекавшись кращого життя. І знаю достатньо тих, хто взагалі нікуди не ходив і був проти змін, і саме ці люди живуть і працюють, не надто приховуючи свої погляди і ставлення до всього.

І навіть із такими противниками, що не завдають шкоди, корабель під назвою «ЛНР» все одно пливе.

Інколи мені здається, що рульовим взагалі все одно, хто з ними на борту, головне - вчасно підняті прапори і бравурна музика, щоб з інших суден нас було видно здалеку.

Жити тут і зараз

Хороша властивіть - планувати. Але тут вона зовсім ні до чого.

Важливі зовсім інші складові життя - вміння логістично вибудовувати маршрути, просити ввозити для тебе гроші, ліки, посилки.

І найголовніше, жити одним днем - із сьогодні на сьогодні. З бюджетом на один день, із запасом продуктів до вечері, з планами до вечора, з радощами на добу.

Запитавши про плани на наступний місяць, є велика ймовірність нарватися на грубість: «Тут не знаєш, що завтра буде, а ви про таке питаєте!»

Жити сьогодні - вимушений захід. Це як інстинкт самозбереження.

Жителі «республіки» давно зрозуміли, що не можна нічого загадувати і чекати, не можна нічому вірити, а всі обіцяні терміни слід множити в рази.

І від цього - таке дивне ставлення до часу, обставин і всього, що відбувається. Відсторонене, ніби ти глядач власного життя, а не безпосередній його учасник.