Блог із окупованого Луганська: прірва між друзями

Та майже всі сподівалися, що за відпустку все якось вщухне і вирішиться - без нашої безпосередньої участі.

Потім було складно повернутися.

А далі з'явилася ще сотня питань - житло, робота, навчання дітей... І стало навіть звично ось так - на два дома, без улюблених каструльок. А із залишених вдома речей, всі виросли...

А найдивніше, що зрозуміти, де тепер цей дім майже неможливо.

Залишений будинок в Луганську, з ремонтом, улюбленими речами, книгою на тумбочці та сухим лаком для нігтів, або дім - в новому будинку з чужими запахами, чужими меблями, вже звичною вм'ятиною на дивані та скрипом старих пружин...

Те, що було на тижні й місяці, стало - на роки. І коли приїжджаєш додому в Луганськ тягне вже до того дому, де сім'я, хоча нічого свого і хорошого в ньому немає. Окрім людей.

А ті, хто лишилися в Луганську, також вирішують десятки нагальних питань і побутових проблем.

Шукають і змінюють роботу, нервують в очікуванні зарплат, і якось віддаляються від тих, хто виїхав. Хоча до літа 2014 нас відділяла лише пара метрів між столами в офісі.

Дивним стало спілкування з тими, хто виїхав.

Вони доводять, що у них все добре - дім, робота ... І новий дім з новими меблями, і нова робота з кращою зарплатою. І навіть нові сім'ї вже там... Ніби нічого поганого і бути у них не може.

Для реалістичності й достовірності кажуть, що жити дорого, що сумують за своїм домом і батьками, які старіють тут. Але ці розповіді сповнені перебільшень та епітетів про те, як добре все у них тепер - поруч море, культурні заходи, метро або червона риба...

У нас теж все прекрасно. Мало хто після таких оптимістичних монологів зізнається, що все не так вже і добре.

Та й навіщо скаржитися? У відповідь завжди одне й те саме: потрібно їхати, або чому не поїхали?

Це прірва: вони пройшли пошуки роботи та зміну житла, перевозили свої пожитки з однієї квартири на іншу, а ми весь час були вдома, ще й жаліємося.

У відповідь на скарги хочеться або допомогти, або перестати спілкуватися. Розповідям про те, що все добре, не дуже вірять. І сам цьому не дуже віриш...

Друзі прагнуть всім серцем до свого замкненого будинку та життя, яке вони тут залишили, натомість знаходять заіржавілі крани.

Дивуються, що ж так тягнуло сюди.

Навіщо було з такими труднощами їхати до Луганська. Мерзнути під блок-постами в чергах. Везти ліки родичам. Платити просто, щоб провідати будинок?

Якщо це відпустка - то задорога і виснажлива. А відвідання своєї квартири очікуваних емоцій не викликає.

Перший раз, коли натрапила очима на саме той залишений під лампою і вже сухий лак та забуту на тумбочці книгу, поплакала і... пройшло.

У всіх своє життя, робота. Хто окрім тебе скаже, де краще?

Подруга не змогла залишити матір і улюблену роботу, а їх синочка чоловік відвіз до Москви до своєї рідні. Відправив і залишив там. Уже колишній чоловік.

А потім і Skype у них чомусь перестав відповідати... Їй звідси з Москвою судитися важка справа - дорого, складно. Як бути?

Вона, як і раніше, тут з матір'ю, улюбленою роботою і надією повернути синочка...

Таких прикладів зараз - на томи. Подруга сина вивезла до Києва в інтернат. Мудра подруга! Вона тут, а син там - потрібен український атестат.

Він два роки з матір'ю тільки по телефону спілкувався, жив, як сирота в чужій хаті серед чужих людей.

Зараз він вже студент, вона йому сумки передає водієм - ковбасу, шкарпетки, гроші.

Каже, синові потрібне майбутнє, робота, зрозумілий диплом. А вона тут дітей вчить. Чужих дітей, яким підійдуть і місцеві атестати.

Ті, хто пережили те страшні літо 2014 року в Луганську, нібито пишаються цим досвідом.

Ми, мовляв, тут були, на моря не їздили. У свій клан тебе ніби не пускають - замало досвіду, не розумієш, як ми під ліжком в темряві лежали, за водою годинами стояли... З ними теж прірва.

Днями почула виправдувальне про когось: «Вона те літо в Луганську пережила. Стрес, порушення психіки, ви ж розумієте».

Мені подружка фото сала прислала - дешеве, з прожилками, на кожному кроці в її новому місті. Напевно, хотіла як краще, а вийшло, як фото хліба у місто в обозі надіслати.

І дедалі рідше ми тепер спілкуємося. Дедалі складніше стає чомусь. Їм - зрозуміти, як ми тут, а нам це пояснити.

Мій найкращий друг наприкінці 2014 р. надіслав мені листа: «Твої речі і гроші потрібно віддати біженцям». Він був у Києві, я - тут.

Він на підлозі на чужій кухні в спальнику спав, не було грошей знімати навіть кімнату, а я в своєму ліжку під канонаду засипала.

У нього була моя сотня доларів, не знав, як мені їх переправити.

І я ридала над цим його листом в один рядок цілий день - не грошей було шкода, а стосунків, до яких ми йшли з ним разом роками.

Невже те літо змогло так розділити нас? Перекреслило роки, спогади, плани.

Я написала йому, що він може вчиняти, як вважає за правильне.

А він пізніше відповів: «Вибач і розраховуй на мене, коли буде потрібна допомога».