Блог із окупованого Луганська: привиди минулого
Сьогоднішній Луганськ підійшов би для американського фільму жахів
Час від часу я бачу рекламу концертів весни 2014. Останній концерт у Луганську був 31 травня 2014 року, і його реклама трапляється мені найчастіше - рок-хіти у виконанні симфонічного оркестру. Я була на тому концерті - останньому, як виявилося, того року й сезону.
Після його закінчення ми з приятелем ішли нічним Луганськом. Він шепнув: «У мене в рюкзаку зарплата всього відділу - не встиг роздати, боявся спізнитися на концерт». Потім ми трохи сперечалися, якою дорогою повертатися на зупинку. Зазвичай він садив мене на маршрутку і біг в офіс закінчувати справи, щоби потім їхати додому на таксі чи ночувати на роботі.
Ми пішли дворами міського центру. Це був останній день травня, і багато вікон були відчинені - на кухнях подекуди горіло світло, було чути розмови, місто готувалося до сну.
Ми, як завжди, говорили про робочі новини. Було вже пізно, та ми не відчували ані найменшого страху. І тільки підійшовши до будівлі облдержадміністрації - замовкли: навколо горіло багаття, була розібрана тротуарна плитка, на бруківці сиділи дивні люди.
Ми пройшли цей відрізок мовчки - треба було говорити або дуже багато або нічого, бо кількома фразами пояснити все це було неможливо.
На зупинці - звично мовчки розійшлися. Кивнули один одному. Ми так прощалися десятки разів після подібних походів на концерти.
А потім було 1 червня (вибух у Луганській ОДА, від якого загинули кілька людей. У «ЛНР» заявляли, що на будівлю скинули снаряд з літака, українські силовики це заперечували. - Ред.). І я думала: адже я йшла цією дорогою менше доби тому. Та це зазвичай у кіно все ретроспективно - мир/війна, слайди спогадів.
Ні мій друг, ні я згодом не обговорювали того, що йшли тією вулицею лише за кілька годин до вибуху, в якому загинули і отримали страшні каліцтва люди. Теж цілком кіношний сюжет, тільки в житті чомусь усе було дуже страшно.
На сьогоднішніх міських вулицях можна зустріти тіні минулого, і після таких зустрічей завжди здається, що час має чіткі відрізки: теперішнє невблаганно перетворюється на минуле, і зворотного процесу не існує.
Сьогодні я зустріла відразу кількох привидів із минулого - тих людей, з якими працювала в різний час. Мені були раді або успішно це вдавали. Хоча зазвичай у таких швидкоплинних зіткненнях не обманюють.
Моя колишня начальниця за п'ять хвилин зустрічі встигла сказати, що у них із чоловіком все добре - бізнес у самому центрі Луганська. Чоловік (наш колишній офісний водій, а тепер, як виявилося, бізнесмен) стояв поруч. І виглядав тим самим офісним водієм.
«У тебе дитина? А в нас уже онуки! Так, у нас все добре! Продовжуємо працювати, а мої діти з 2014-го - в Білорусі!»
Контрасти - прямо на поверхні: все добре, бізнес, плани, робота, сім'я, от тільки найближчі поїхали від усього цього «благополуччя» подалі - туди, де немає такої дивної тиші. І таких прикладів, коли батьки тут будують фундамент життя своїх дітей деінде, я знаю достатньо.
Батьки продовжують робити те, що робили в Луганську до війни, а діти починають нове життя в Криму, Білорусі, Москві, Тель-Авіві... У кого на що вистачило зв'язків і грошей, щоб виштовхнути подалі. І мої знайомі, успішні знайомі, продовжують працювати в Луганську, щоб передавати / пересилати / відвозити зекономлене і зароблене дітям.
Їздять тепер не в дивовижні тури далеких країн, а до дітей - із гостинцями, побачити онуків, допомогти. Беруть відпустки, підлаштовуються під довгі свята, просять знайомих і сусідів наглядати за нерухомістю, яку зараз - ні продати, ні здати: невигідно і складно. І через Ростов летять до Ізраїлю, автобусами і перекладними - їдуть в найближчі країни.
Причому дітьми, що виїхали, пишаються так, ніби ті вчаться в Гарварді чи проходять стажування у Цукерберга. Сусіди розповідали, що їхня дочка працює в Москві на лінії виготовлення поп-корну. Звучить трохи дивно, еге ж? Але з їх слів - це була вершина сімейних досягнень: дочка - начальник цієї лінії, внучка - майже студентка, зять теж якось працює, а те, що без громадянства знімають квартиру в Москві - так у Москві ж!
І знову контрасти. Щастя батьків від того, що діти не тут. Щастя дітей, що можуть інколи допомагати тим, хто тут. І спокій від того, що є кому доглядати за залишеною нерухомістю.
І ще такий штрих цих шапкових зустрічей-перетинів - де ми провели те саме літо.
Начальниця каже: «Ми - корінні луганчани!» І в цьому стільки гордості, ніби вона репетирує промову перед коронацією. На запитання про нас відповідаю, що ми теж провели те літо в Луганську - сиділи в підвалі, і нам це не сподобалося.
«Як же без підвалу? Ми всі там сиділи!» А я ось не бачу в цьому нічого такого, про що варто розповідати. Як показує досвід, тих, хто виїжджав, бентежать наші живописання того літа; а ті, хто провів його так само, можуть розповісти ще більше, і їм чиїсь аналогічні історії не дуже цікаві.
У таких ось зустрічах - маркер усього життя. Намагання показати, що все добре, смуток про літо, жаль за втраченим, радість від того, що сьогоднішній день трохи кращий за вчорашній, і ще більша - від того, що діти й онуки не тут.
Напевно, всі ми тут - примари того життя, в якому було і хороше, і погане, але яке порівняно із теперішнім здається найкращим.