Черги до останнього подиху в окупованому Луганську
Мені здається, до війни таке соціальне явище, як черги, взагалі стало раритетом
Та з приходом 2014-го черги тісно й звично увійшли у наше життя.
Черги не на життя, а до останнього подиху - за гуманітаркою у серпні 2014.
Спека, пилюка і гуманітарка
Напевне, я пам'ятатиму ту спеку і натовпи старих до власної глибокої старості. Людям ставало зле, всі сиділи на траві і в пилюці, чекали годинами цих продуктових пакетів, ніби разом із ними конкретно для цієї людини прийде порятунок від війни.
Люди слухали вибухи і дивилися в небо - там же був увесь наш район, всі, навіть ті, хто вже роками не виходив із дому, але вийшов за цим »рятувальним пакетом» у перший і в останній раз.
Я сиділа на траві на пакеті. Раніше в цій сукні я ходила на роботу, і мені було її дуже шкода. Ми обливалися потом. І повз мене постійно миготіли ноги «ополченця» у гумових банних капцях на босу ногу.
Я сиділа біля дороги, і мені було добре видно, як він бігає від машини у приміщення старого садочка, де видавали допомогу. Я думала, як же він буде воювати, якщо взутий так дивно - захисна військова форма і гумові капці для душу. А поруч із ним бігав хлопець років 14 із автоматом на плечі. У нього навіть вуса ще не росли.
І все разом - спека, моя улюблена сукня, у якій я ще місяць тому ходила на роботу, пилюка, старі, дитина з автоматом, запилені босі ноги перед моїми очима - давало дуже химерний візерунок цього дивного дня.
Як ви стали мільйонером?
Потім були черги в кінці жовтня 2014 на місцеві «вибори», і стало ясно, що черги стали синонімом нової «влади» і нового життя.
Обіцяли соціальні картки, без яких, як казали, ніяк і нікуди. Не отримаєш - буде тобі край життя: ані пенсій, ані допомоги. Щоб отримати ці містичні картки, люди пішли на волевиявлення, щільненько завуальоване під наше бажання голосувати.
Увесь світ побачив потім ці черги - люди стояли до темряви, годинами, спресувавшись у цьому зразково-показовому бажанні голосувати.
Я стояла 4 години. Наше місце для голосування було в сільській школі. Черга рухалася черепаховими кроками, почав падати сніг, і мені було холодно, незатишно, огидно.
Старих вели під руки, мами тягли ледь чи не новонароджених дітей, щоб пройти без черги. Далі ця історія схожа на той анекдот про те, як ви стали мільйонером: і довго і багато працював, збирав по копійці і складав їх… А потім помер мій дядько і залишив мені мільйон.
У моєму очікуванні все було так само. Спостерігаючи за черговим на вході «ополченцем», я зрозуміла, що через цей форпост не пройти ніяк. Ну хіба взяти немовля. І то є ймовірність, що люди не пропустять.
Я обійшла школу і знайшла інші, запасні двері, на яких теж стояла вахта, але трохи прибрехавши про свою нагальну потребу до вбиральні і посміхнувшись чоловікам, я пройшла. Після 4 годин на вулиці мій вигляд був дуже червононосим і промовистим.
Але я пройшла, знайшла вхід до зали для голосування і майже миттєво проголосувала - за себе і за маму за її паспортом. Поруч зі мною так само голосували за всіх рідних.
Картка була моїм трофеєм.
Я вийшла, і вже йдучи повз свою нерухому чергу, міркувала, що стояти б мені довелося ще дві години, не менше. Застуда була закономірним наслідком того дня…
Черги за їжею і черги за грішми
А потім давали всім пенсіонерам по 1800 грн. Моя знайома зі злістю говорила про ці гроші: «Не повиздихали влітку 2014? Отримайте премію».
Чомусь давали ці гроші тільки пенсіонерам. Але в цьому театрі абсурду логіки не було в принципі, тому дивуватися доводилося у останню чергу.
Я помітила вчора у своєї знайомої талони на харчування на стіні її кабінету, пришпилені кнопкою. «Хай висять і нагадують, як нам півроку не платили і годували нас незрозумілою бурдою», - пояснила вона.
Так, нам і справді не платили і годували нас кашею і тушкованкою. Всі йшли з мисками до буфету і так само гордо назад уже з мисочками каші в руках. У деяких відділах працівникам негласно дозволяли виходити через день, а їхні пайки з'їдали ті, хто працював у той день. Пайки - це каша з видимістю тушкованки. Іноді на двох вдавалося отримати чотири порції, і їх забирали додому.
Дивно, щось такі речі дуже швидко стираються із пам'яті. Тоді це було так реально, а зараз уже якось і не віриться, що ми це пройшли. Якби не ці талони із вписаною ручкою датою, пам'ять поховала б і цей епізод життя.
Потім нам давали перші гроші. І ми стояли в черзі, схожій більше на живий прес із людських тіл - витягнути когось із наших лав було неможливо.
Ми із подругою трималися за руки, щоб нас не віднесло одна від одної, і коли ми вже вибралися звідти, на її чоботах залишилися чіткі відбитки чоловічого взуття, які продовжили свій «шлях» подолом моєї спідниці. Але в той момент ми взагалі не помічали нічого.
А коли вийшли із грішми в руках, було навіть якось сумно - чи вартували ці гроші таких сил, часу, хвиль ненависті…
А найперший раз ми стояли під поштою в центрі Луганська, і перед нами закінчилися гроші. Ми сміялися, бо чекали в черзі три години, і саме перед нами у них закінчилися гроші…
Ми пішли додому пішки тоді. Йшли і реготали від всього цього.
Потім поруч із моєю подругою, що поспішала додому в темряві, зупинилася машина, і чоловік за кермом сказав: «Я бачу ви втомилися, давайте я підкину». І вона давала йому 5 гривень хоча б на хліб, бо «такі часи». І навіть це вже із розряду спогадів, у які важко повірити.
«Хай думають, що я їду»
Я побачила вчора нові черги - люди стояли на зупинці автобусів на Станицю. Людей триста. Всім прийшли повідомлення від «Ощадбанку» про необхідність ідентифікації.
Не було ще восьми ранку, а люди все підходили, щоб сісти у автобус і доїхати до нової черги вже перед мостом, а потім стояти знову вже перед українським блокпостом.
Якщо вийти в таку подорож до восьми ранку, то потрапити в Станицю можна до моменту закриття переходу. А можна не потрапити й зовсім - як кому пощастить.
Вже увечері в магазині одна дівчина говорила іншій: «Я візьму дитину і навіть візьму пусту валізу - хай думають, що я їду, а не просто, щоб пройти без черги».