Чому залишаються жити в окупованому Луганську
Дуже часто люди однаково пояснюють, чому не поїхали з Луганська, коли прийшла війна: не могли покинути батьків
Влітку 2014 я вибрала своє місто тільки тому, що моя мама категорично не погоджувалася їхати зі свого дому. І для мене Батьківщина і батьки були справді спільнокореневими словами.
Батьківщиною стали мій дім і моє місто, тому що їх обрали мої батьки. Мама добре розуміла, що виїхавши, нам нікуди і ні до чого буде повертатися - будинки грабували. Тому вона підштовхувала до від'їзду нас з сином, але казала, що сама нікуди не поїде. Вкотре я усвідомила, що бідна людина тримається за своє до останнього, тоді як багатий з набагато більшою легкість приймає можливі втрати.
Моя вулиця - якраз вулиця таких людей, чиє багатство - старі рідні домівки. Єдиний багатий на всю вулицю будинок покинули відразу ж, виїхавши подалі від війни і неприємностей. Знайшли того, хто погодився з'являтися там, охороняти і годувати собаку, а самі повернулися лише тоді, коли з'явилися вода та світло. У всіх інших будинках жили люди і берегли ці старі стіни так, ніби їх можна було захистити людськими руками.
Для моєї мами наш будинок значить значно більше, ніж місце прописки. Це пам'ять, історія сім'ї, її молодість, вкладені в нього сили батька і сімейні кошти. Наш будинок значить так багато, що почуття до нього такі ж реальні як і любов до родин. Цікаво, що після того літа разом у 2014 році, ми стали ще ближчими до нього, безсловесного. Обираючи між можливістю почати нове життя деінде, прихопивши сина та валізу, я обрала своє старе життя, яке руйнувалося на очах.
Можна було поїхати згодом, дочекавшись перемир'я і тиші, але і тоді я обрала дім та маму. Я добре розуміла, що поки я вдома, там є життя. Мені не потрібно переживати, чи є у мами продукти, ліки і як вона. Я була спокійна, а мама - щаслива тому, що ми всі разом. Я бачила мамине щастя, хоча на словах вона постійно говорила мені: «Подумай, може, вам варто поїхати?»
Мій хороший приятель поїхав з Луганська у липні 2014-го. Поїхав зі старою мамою і рюкзаком речей. Вони довго і складно вибиралися з міста, йшли пішки у спеку і несли з собою найдорожче. Мама не витримала і згодом повернулася, а він почав нове життя: спочатку на підлозі чужої кухні, а потім в окремій кімнаті у господині, яка не цуралася випити. І навіть в таких умовах він щасливий! Він обрав свою Батьківщину.
І вже три роки я намагаюся пояснити йому, чому я тут. І три роки він дорікає мені купою старої цегли в нашому городі та плиткою на доріжках, за які я тримаюся, не бачачи головного. На кожну мою скаргу він відповідає однаково: «Їдь! Подумай про сина!»
І ми перестаємо спілкуватися на якийсь час, щоб розпочати двобій знову в цій нескінченній боротьбі за найважливіше.
Немиті тарілки та 100 грн на тумбочці
Моя приятелька розповідала мені вражаючу історію. Вона не виїжджала нікуди, бо не могла залишити матір, якій було за дев'яносто. Мати майже не ходила і не бачила. Але навіть в цьому стані вона зрозуміла, що відбувається щось не те: дочка подавала їжу тричі на день в одних і тих самих немитих тарілках.
- Чому ти не миєш посуд?
- Нічим його мити, мені важко носити воду на дев'ятий поверх. Немає води і світла, ліфт не працює, до джерела йти більше години.
- Чому немає води і світла?
- Ти хіба не чуєш, що йде війна і постійно стріляють?
- Хто може в нас стріляти? НЕ вигадуй! Кому ми потрібні? Ти брешеш мені, ти не заплатила на світло і воду, і нас відрізали, так?!
В їхньому під'їзді, де залишилися всього кілька людей, моя приятелька почула крики про допомогу бабусі, яку кинули її діти. Вона була лежачою і за деякий час почала кликати по допомогу, бо до неї ніхто не приходив.
Коли увійшли сусіди, то знайшли на тумбочці 100 грн, їх завбачливо залишили діти. А стара немічна жінка не могла повірити, що її, прикуту до ліжка, кинули напризволяще її близькі.
З того часу я чула багато історій про дітей і батьків. Історії про те, як жертвували собою батьки заради дітей, завжди вражали.
А от ситуації, коли діти виїхали, залишивши старих батьків, майже завжди намагалися виправдати. Мовляв, молодість обирає життя, а діти думають про себе і своїх дітей, витісняючи перешкоди зі свідомості.
Як це не дивно, але коли діти жертвували собою заради тих, хто віддав би, не замислюючись, за них життя, на це дивилися з нерозумінням. А життя біля батьків вважали подвигом, рівних якому немає. І я знаю чимало історій, коли до батьків, які лишилися тут, просто не встигали - навіть попрощатися.