Казки покинутих будинків-привидів в окупованому Луганську
Кропіткою працею місцевих жителів, залишена власність розвалювалася майже дощенту
У квартирах якось все інакше - всі живуть на відстані витягнутої руки один від одного, але можуть роками не знати нічого про своїх сусідів. У приватному секторі, тому, старовинному, що не обнесений модними високими парканами, усе навстіж.
Вулиця пишається тим, що якщо не місто майстрів, то хоча б край майстрів на ній представлений: медсестра, яка лікує і консультує всю вулицю, електрик, який по-свійськи все полагодить, слюсар і зварювальник.
Загалом, про кожного жителя сусіди знають все і передають це усім околицям - не зі зла, а просто тому, що так було заведено завжди. Драми, любовні трикутники, судимості, діагнози, професії... Колоритний матеріал, на який багата навіть найбільш небагата вулиця.
Так от, якщо говорити про історію великих зруйнованих надій, то вони всюди. Величезні, побудовані для великої родини будинки стоять порожні. Діти шукають кращого життя. Знайшовши ілюзію кращого, вже ніколи не повернуться сюди - їм тут тісно, дрібно.
Для них тут немає майбутнього і нічим дихати. І будинки-палаци для великої родини стають темницями для тих, хто їх охороняє. Заручниками обставин стають батьки, які часто живуть на два-три будинки, провідуючи по колу залишену дітьми приватну власність, при цьому встигаючи виїжджати на «територію законної України» для переоформленння пенсії і їздити в гості до дітей.
Порожні будинки помітно одразу. У них по п'ятницях не виставляють сміття - і це найяскравіша наводка на покинуту власність. У них не прибрані подвір'я, а якщо там прибирають, то хаотично і рідко.
На нашій вулиці був такий покинутий будинок. Немов жива істота. Він якось весь зіщулився, залишившись без господарів.
У будинок майже одразу влізли. Вибили вікно, почали виносити все, що проходило через віконний проріз. Кажуть, що мародерів покарали - побили «ополченці», що приїхали за викликом. Але це вже більше схоже на легенду, тому що ніхто не бачив нічого, крім розбитих уламків на землі, які лежали під вибитим вікном іще тиждень.
Через півтора року вибиті вікна засклили заново, але зробили це наспіх, невміло. Потім у будинку почало горіти вечорами світло, але колишніх мешканців ніхто так і не бачив.
Почали говорити, що будинок облюбували бомжі... А якось із-під воріт полилася вода - зірвало кран. І лилася вона так тиждень, що говорило про те, що будинок порожній. І процес руйнувань в цьому купленому напередодні війни і залишеному з війною будинку, видавався якимось незворотнім. Наче будинок мстився, що його кинули.
А ще казкою про сплячу красуню стають сліди бізнесу навколо нас. СТО, вуличні кафе-пивні, літні майданчики, шашличні, магазини і магазинчики, що їх задумували власники як історію великого успіху, - перетворювалися на грандіозний провал.
Це як будівництво в морі, коли агресивна водна стихія роз'їдає метал, вимиває цемент... Кропіткою працею місцевих жителів, залишена власність розвалювалася майже дощенту.
Поруч із нами був цех, де до війни штампували єврозабори і тротуарну плитку. Цех давав роботу чоловікам навколо. Повернувшись після півроку відсутності восени 2014 року, господар підприємства знайшов тільки стіни.
Винесли навіть вітрину зі зразками виробів. А найбільший і найважчий верстат залишив слід на бетоні в тому напрямку, куди його потягли місцеві жителі. Не залишилося зовсім нічого, крім порожньої площі заводу і руїн офісу, в який кілька разів потрапили снаряди.
І навіть трамвай - артерія мого краю - така ж ілюзія життя і надій. Від трамваю залишилися рейки, які дедалі більше потопають у смітті й багнюці, яка як і чутки, бідність, пияцтво і працьовитість, незнищенна тут.