Угода з Росією? Вона може принести лише катастрофу
Росія залишається непримиренною, агресивною і невблаганною
Війни закінчуються домовленостями, як нам постійно кажуть. Але для цього потрібна добра воля і бажання домовитися, чого бракує Росії.
Упродовж десятиліть після Другої світової війни Сполученні Штати укладали пакти, договори та угоди зі своїм головним ядерним ворогом. Вони проводили саміти на найвищому рівні і організовували численні зустрічі між міністрами закордонних справ, чиновниками і військовими. Були створені академічні дисципліни, присвячені розумінню і – наскільки це було можливо – спілкуванню з СССР (Росією).
Це були добрі наміри з боку США. Документи тих років зараз розкидані по геополітичному ландшафту і здебільшого забуті.
Яку роль відіграли ці угоди? Вони привели нас до жахливого моменту, коли в Україні вирує війна, а Росія прагне стерти Україну з лиця землі.
Коли хтось нині згадує про угоду з Росією, то забуває, що її розірве Владімір Путін та його поплічники.
Існує розумний аргумент (який, зрозуміло, не дуже добре грає на руку Вашингтону), що США стали майстром самостримування. З цього погляду, нескінченні американські угоди про роззброєння з Кремлем призводили лише до того, що Америка ставала стороною, яку стримували. США повернули собі першість – і втратили її знову – після розпаду СССР і укладення нових угод. Про що думали США (або Великобританія), коли в 1994 році змушували Україну позбутися свого ядерного арсеналу в обмін на «гарантії безпеки» з боку Росії, передбачені Будапештським меморандумом? Прозріння колишнього президента Клінтона 4 квітня цього року прийшло надто пізно.
Але ми продовжуємо наполягати про угоду з Росією. Представник Міністерства оборони США нещодавно заявив: «Наша робота полягає в тому, щоб продовжувати підтримувати Україну на полі бою, щоб вона була в найкращій позиції за столом переговорів». Для переговорів про що? Війна Росії проти України є відверто геноцидною. Російська православна церква видала російським військовим картки-гаманці з таким змістом: «Ваше завдання – стерти українську націю з лиця землі». Кремлівські пропагандисти в прайм-тайм роблять страхітливі заяви про наміри геноциду щодо українців.
Колишній прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр (за збігом обставин, народжена в Києві) зазначила: «Вони кажуть, що ми повинні бути мертвими. А ми кажемо, що хочемо бути живими. Між життям і смертю я не знаю компромісу».
Давайте прояснимо ситуацію. Нинішній російський режим може, як і в минулому, на деякий час припинити стріляти. Але він не відмовиться від своїх імперських амбіцій. Тому питання стоїть не про мир і війну, а про швидкість вимирання української нації.
Як буде виконуватися нова угода? Країни, на які припадає більше половини світової економіки (частка Росії дорівнює частці Нью-Йорка), і які мають найбільший військовий альянс в історії, не змогли запобігти вторгненню Росії в Україну в 2014 році та анексії Криму. Чи могли б G-7 і НАТО зробити більше цього разу? Так, звичайно. Чи зроблять? Це вже інше питання.
І якщо у нас немає волі й просвітленого інтересу допомогти Україні відновити свою безпеку і суверенітет сьогодні, то чому ми повинні мати їх – для України або будь-якої іншої країни – завтра?
Ось у чому суть. «Бізнес Америки – це бізнес», – сказав президент Келвін Кулідж. ДНК Америки відображає меркантильне середовище, яке вимагає стабільності та передбачуваності, аби зробити бізнес можливим. З цією метою стриманість і компроміс є предикатами, що забезпечують непорушність шлюбних угод. Ми святкуємо їх як вирішення проблеми, а не усунення її причини. Ми так само налаштовані поводитися з Росією. Але Росія належить до іншої галактики. Хоч раз повірте Путіну, коли він каже: «У нас інший генетичний, культурний і моральний код».
Росія вважає, що влада має бути священною. Компроміс – це анафема. У 1839 році маркіз де Кюстін, французький аристократ і письменник, відвідавши Росію, написав: «Розмовляти – це змова, думати – це бунт; думати – це не тільки злочин, це ще й нещастя». Путінська Росія має дещо інший світогляд.
Вона розглядає будь-яку угоду лише як аперитив. Росія існує для того, щоб заперечити саму мету свого існування, або для того, щоб зрозуміти, що вона прямо протилежна завданням цивілізації, або для того, щоб виграти час. Єдиним елементом передбачуваності Росії є її непередбачуваність.
Україна пройшла важкий шлях, коли 17 грудня 1917 року Росія заявила, що «визнає без будь-яких обмежень і умов і в усіх відношеннях національні права і незалежність Української Народної Республіки». А потім знову в Статуті ООН, Гельсінських угодах, Будапештському меморандумі та десятках інших угод.
США на дипломатичному рівні визнала СССР (Росію) в 1933 році, коли вона морила голодом Україну. А Кремль погодився «утримуватися від ... будь-яких дій, явних чи прихованих, здатних будь-яким чином зашкодити спокою, процвітанню, порядку чи безпеці Сполучених Штатів в цілому або будь-якої їх частини, зокрема, від будь-якої агітації чи пропаганди». Як це спрацювало?
І так далі, і так далі. Через Ялтинські угоди до «духу Женеви», «духу Кемп-Девіду», «духу Відня», «духу Гласборо» і «духу Гельсінкі» часів холодної війни.
Вічно всепрощаючі і сповнені надій США підтримали членство постсовєтської Росії у Світовому банку, МВФ, «Великій сімці» і – що катастрофічно – в Раді Безпеки ООН (в обхід обов'язкових процедур прийому). Угоди виявилися марними.
Росія залишається непримиренною, агресивною і невблаганною. Давайте домовимося з нею? Ніколи більше.
Переклад з англійської Вікторії О. Романчук