Формула повоєнного розвитку: великі реформи після великої війни

Ми всі хочемо, щоб Україна після війни стала справді успішною країною. Не тільки у кількісному вимірі цифр та відсотків зростання економіки. Але і за якістю життя, можливостями та перспективами для людини, адже саме це у сучасному світі є визначальними показниками розвитку та цивілізованості держави.

Про перспективи та задачі відновлення ми багато говорили з європейськими партнерами на полях URC – Конференції з відновлення України у Гданську.

Конференція об’єднала українську владу, громади, бізнес і міжнародних партнерів навколо конкретних рішень для відбудови країни, розвитку енергетики, модернізації інфраструктури та залучення інвестицій.

Для Миколаївщини конференція також мала практичний результат. Нам вдалося досягти нових домовленостей із міжнародними партнерами щодо реалізації проєктів у сфері енергетики, комунальної інфраструктури, енергоефективності та розвитку громад.

Але головний результат Конференції з відновлення України, на мою думку, полягає навіть не в нових угодах чи обсягах майбутніх інвестицій. Вона показала, що Україна вже переходить від дискусії про відновлення до розмови про майбутній розвиток держави. Дедалі більше уваги приділяється не лише тому, що потрібно відбудувати, а й тому, якою має стати українська економіка після війни.

Після Другої світової війни європейські країни не просто відновлювали зруйновані міста – вони будували нову економіку. Завдяки цьому вже через кілька десятиліть Західна Європа стала одним із найзаможніших регіонів світу. Цим же шляхом пішли Японія та Південна Корея – їхній успіх почався не після завершення будівництва, а коли вони відповіли на головне питання: якою має бути країна майбутнього.

Цей урок сьогодні є надзвичайно важливим і для України. Ми обов’язково відбудуємо житло, дороги, школи, лікарні та підприємства, але після досягнення миру ми маємо використати історичний шанс не лише відновити зруйноване, а й побудувати сучаснішу, конкурентоспроможнішу економіку. Саме таким ми зараз бачимо головний результат післявоєнного розвитку України.

Думаю, що модель відбудови не може бути однаковою для всіх регіонів – кожен із них має отримати власну економічну спеціалізацію і власну роль у розвитку країни. Для підвищення ефективності процесу відбудови важливо досконально оцінити потенціал кожного регіону, максимально використати можливості науки, університетів, аграрного сектору, логістики, портів та оборонної промисловості. На такому фундаменті буде легше визначити нові точки економічного зростання, які стануть рушіями нової економіки.

Після війни доцільно переосмислити географію розміщення продуктивних сил країни. За цим складним економічним терміном ховається дуже проста ідея: ми можемо по-новому визначити економічну спеціалізацію регіонів і зрозуміти, де виникатимуть нові промислові центри, які галузі стануть драйверами розвитку і як вибудувати нові виробничі зв’язки між громадами та областями.

Фактично це той самий підхід, який застосовує архітектор перед початком будівництва – спочатку народжується задум, потім з’являється креслення, і лише після цього починається зведення самої будівлі. Натомість ми часто починаємо сперечатися про кількість поверхів, ще не визначившись, яким має бути сам будинок.

Така послідовність: візія, стратегія, ресурси і реалізація – дозволить уникнути хаотичних рішень та перетворити відновлення на справжній розвиток. Тоді кожен новий завод, кожна дорога чи електростанція стануть не окремими будівельними проєктами, а частиною нової економічної карти України.

Така стратегія повинна дати відповідь на кілька принципових запитань: на чому Україна зароблятиме? Які галузі забезпечать нам конкурентні переваги? Як зробити так, щоб Україна експортувала не сировину, а продукцію з високою доданою вартістю? Якою буде нова промисловість? Як зробити так, щоб українські університети працювали разом із бізнесом, а молоді люди бачили своє майбутнє саме тут?

Відповіді на ці запитання мають стати основою практичних рішень, які визначатимуть не лише темпи відбудови, а й місце України в європейській економіці на десятиліття вперед.

Практичним втіленням такої стратегії має стати створення 15-20 великих кластерних проєктів розвитку. Саме вони мають стати новими точками концентрації виробництва, науки, освіти, логістики та інвестицій, навколо яких формуватиметься нова економічна карта України. Один із таких центрів уже сьогодні вимальовується на Півдні, де поєднання портів, аграрного потенціалу, логістики та переробної промисловості здатне перетворити регіон на нову економічну вісь країни, яка зʼєднуватиме Україну зі світовими ринками.

В ідеалі, реалізація такої стратегії потребуватиме не лише ресурсів, а й єдиного центру стратегічної координації – штабу економічного розвитку, який об’єднає уряд, парламент, Національний банк, громади, бізнес, наукове середовище та міжнародних партнерів навколо спільної мети – забезпечити єдину логіку післявоєнного розвитку країни. Його завданням має стати не управління окремими проєктами, а координація всіх ключових рішень у межах єдиної стратегії розвитку.

Коли завершиться війна, світ оцінюватиме нас не тільки за тим, наскільки швидко ми відбудували зруйновані міста. Найголовнішим критерієм буде інший: чи змогла Україна використати найважче випробування у своїй історії для того, щоб стати сильнішою, сучаснішою і заможнішою державою.

Ми обов’язково відбудуємо все, що зруйнувала війна, але справжнім успіхом стане не кількість відбудованих об’єктів, а країна, яку ми збудуємо після неї. Великі війни повинні закінчуватися великими реформами, а не великими ремонтами.