Ігор Козловський та справжня Росія, яка не читає книжок
Не можна знищити людину, здатну кожним своїм зовні непомітним вчинком змінити світ довкола себе
Якби Ігоря Козловського не відправили до «Ізоляції» на 700 днів, він міг би прожити класичне життя інтелектуала й викладача, дослідника й улюбленця студентів. І – я чомусь упевнений – довге життя.
Але він зустрівся з Росією. Не тією Росією, яка «Лебедине озеро», «Війна і мир» або «Вишневий сад». А зі справжньою Росією. Росією, яка книжок не читає, вистав не дивиться, балерин ґвалтує. Втім, ця справжня Росія ніколи не ховалася, вона також присутня у культурі, і в чужій, і у своїй – хоча б на сторінках книг Шаламова чи Гроссмана. Просто одна справа – зустрічатися із такою Росією на сторінках книжок, а інша – у тюремній камері.
Козловський, людина тендітна й тактовна, не так вже й багато розповідав, як його там мучили. Коли розповідав – ці розповіді були схожими на біблейський апокриф. Ну, скажімо, про те, як під час перебування в карцері він читав лекції «щурам, створінням Божим». Але про те, як було в «Ізоляції» насправді, яскраво розповів інший в'язень цього новітнього концтабору – колишній студент Козловського Станіслав Асєєв. Ні, це не були апокрифи. Це були тортури.
За що, можна спитати, вони його так зненавиділи, що відправили до цього концтабору? Не політичний діяч, не трибун. Інтелектуал, який займався релігієзнавством майже все своє життя. Чому така діяльність викликає бажання покарання і помсти з боку окупантів Донбасу, цієї злостивої банди?
З двох причин. Перша – Козловський був однією з важливих постатей саме українського Донбасу, інтегрованого у політичне та суспільне життя країни. Для авторів міфу про «окремішність» регіону та його непорушний зв'язок із Росією нестерпною була саме буденність роботи Козловського. Саме той факт, що для того, щоб бути українським ученим та інтелектуалом у Донецьку, не потрібні були ніякі додаткові зусилля. А от де потрібні були саме додаткові зусилля – так це для доказів того факту, що Донецьк є околицею «русского міра», «донецкой рєспублікой». Ну і, звичайно, відданість Козловського своєму козацькому роду ще більше гнітила. Тому що в російській варіації козацького міфу козак має бути мракобісом і захисником тупих інтересів «білого царя». А тут людина, яка захоплюється козацькою історією, але разом із цим не є просякнутою всіма цими безглуздими вигадками, є толерантною й відкритою світу. Де місце такої людини з російської точки зору? Звісно ж, що у концтаборі.
Ну й друга причина – ненависть до інтелектуалів як таких. Ми й досі нерідко плутаємо інтелектуала з інтелігентом. Так-от, Козловський був саме інтелектуалом, бо ця дефініція передбачає свободу мислення, а не обслуговування бандитів вихованими людьми з вищою освітою. Для цих останніх у Російській імперії й вигадали чудове слово «інтелігенти». Повага російських правителів – від царів до Сталіна і Путіна – до всіх цих академіків, акторів і письменників завжди базувалася зовсім не на захопленні чужим талантом, а на угідливості, на готовності людини, відміченої божим даром, чистити чоботи першого-ліпшого ґвалтівника і мерзотника – від Бенкендорфа до Суслова й Мединського. Коли людина, яка здійснює неймовірні відкриття і якою захоплюються мільйони глядачів, стоїть перед тобою як солдат на плацу й радіє черговій цяцьці, як мала дитина, – як не поважати таку відданість, відпрацьовану Жовтневим переворотом до автоматизму. Але як тільки ти пробуєш висловити власну думку – на тебе налітає вся вовча зграя бандитської країни. Тому що з інтелігента ти перетворюєшся на інтелектуала. А бути інтелектуалом – це злочин. І де місце такого злочинця? Правильно. У таборі. На лісоповалі. У карцері «Ізоляції».
Й ось ми бачимо цю дійсно біблейську картину, яка могла би стати першим кадром стрічки про справжнього інтелектуала та його боротьбу зі злом. Сивий учений, розлучений із людьми, читає у страшній вологій камері лекції щурам, бо це також Божі створіння. Й тим не тільки рятує себе, а й демонструє такий рівень поваги до навколишнього світу, який його катам ніколи не вдасться осягнути. Можливо, вони вважали, що цими немислимими тортурами знищували його, вкорочували йому віку і так досягли свого, хоча й не відразу. Але помилилися – бо не можна знищити людину, здатну кожним своїм зовні непомітним вчинком змінити світ довкола себе. Людину, яка навіть щурам могла довести, як це важливо – мати власний погляд і власну думку. Людину, переповнену поваги до Божих істот навіть там, де були створені всі умови для їхнього знищення, де вбивство і злочин стали новою релігією.
Справжня Росія, Росія тортур, знову зазнала поразки.