«Лагідна українізація». Що робити з деокупованими територіями

З початком війни із Росію в Україна активно зміцнює національну ідентичність. Зросла державна підтримка української мови, культури, формуються спільні погляди на наше минуле.

Тому нинішня Україна суттєво відрізняється від тієї держави, якою вона була до 2014.

Території, окуповані на початку війни, теж суттєво змінилися. Тільки там напрямок змін протилежний – стирання української національної ідентичності, русифікація, реанімація совєтських міфів про минуле. Відтак вже зараз постає питання, що будемо робити, аби долати цю прірву після звільнення окупованих теренів.

Дехто твердить, що для зближення потрібно буде проводити тут більш «лагідну українізацію», а то й взагалі відкласти її. Мовляв, маємо повернути не лише території, але й людей, а, реалізовуючи нинішню гуманітарну політику, остаточно втратимо їх.

Це хибна теза, сформована під впливом російської пропаганди. Ці території потрапили під окупацію не тому, що тут проводилася українізація, яку не сприймали місцеві. А якраз тому, що тут, із здобуттям незалежності, не проводилася українізація, політика подолання наслідків тоталітаризму їх теж практично не зачепила. Крим, Донецька та Луганська області залишалися дуже тісно інтегрованими в російське інформаційне і культурне поле навіть після 1991 року.

Саме на цих теренах були найбільш відчутними наслідки столітньої русифікації, геноциду та репресій. А потім на них почали нашаровувати новітню російську гуманітарну політику. З початком окупації відносно «лагідну» русифікацію тут замінили на вкрай жорстку, супроводжувану репресіями. Все заради того, щоб продемонструвати: тут ніколи не було жодної України.

Тому після того, як на ці території зайдуть Збройні сили України, а відтак – українська влада, сюди повинна повернутися й українська культура. Якомога швидше і активніше мають бути імплементовані ключові положення нинішньої гуманітарної політики України, спрямованої на зміцнення української національної ідентичності.

Так, включно з декомунізацією, деколонізацію, мовними квотами, підтримкою української музики, книговидання та іншим, що працює на вільній від Росії Україні.

Різниця в політиці на звільнених теренах має полягати не у змісті (він якраз має бути ідентичним), а в ресурсах, спрямованих на його реалізацію. Особлива увага держави має проявитися в додатковому спрямуванні коштів. Адже доведеться наново заповнювати українськими книгами бібліотеки, реконцептуалізувати музеї та інші інструменти культурної політики (клуби, театри, молодіжні центри).

І звісно саме сюди має бути спрямовано додатковий найцінніший ресурс країни – люди. Для реукраїнізації цих теренів потрібні будуть тисячі нових вчителів, бібліотекарів, музейників. Для того, щоб сюди спрямувати спеціалістів потрібно буде не лише розповідати їм про вкрай важливу місію української реконкісти (відвоювання), до якої вони можуть долучитися, але й створювати для них кращі соціальні та матеріальні умови для життя та самореалізації.

Тільки таким чином після деокупації ми зможемо повернути не лише території, але й людей. І головне – зробити неможливим поверення сюди Росії.

Реінтеграція тимчасово окупованих територій – це їх реукраїнізація.