П'ять рис українців, що роблять нас переможцями

Про архетип жертви в українській ментальності

Об’єктивно в історії України було багато трагічних подій. До прикладу, те ж 20-те століття: репресії, Голодомор, дві світові війни. Все це не могло не позначитися на нашому усвідомленні себе. Але з іншого боку навіть трагічні події можна трактувати з погляду сили.

Наприклад, бій під Крутами. Він позиціонується як 300 дітей без підготовки встали на захист України та були вбиті більшовицькою владою. Але є й інший кут зору. По-перше, вони були не дітьми, а курсантами. По-друге, бій під Крутами – це подія, в першу чергу, про героїзм, а не про жертовність. І навіть Голодомор. Це страшна катастрофа, жертвами якої стали мільйони українців.

Але попри це українці як нація не зникла. Це трагедія, яка зробила нас сильнішими. І ми точно тепер знаємо, що не дамо такого повторити із собою.

Про історію України у шкільних підручниках

Підручники – досить консервативні книги, і зміни там відображаються із певною часовою затримкою. Адже історіографія та публічна дискусія йдуть вперед, а у шкільній програмі ці зміни відображаються пізніше. Що й правильно: у багатьох людей підручник буде єдиним джерелом з історії, з яким вони ознайомляться. Тому воно має бути витриманим. Насправді наші підручники з історії написані досить добре. Хоч мені як історику і хотілося б, аби там було більше матеріалу, і він би був більш розлогим. Але основну функцію вони виконують: дають базове уявлення про минуле і фундамент для становлення громадянина держави.

А той факт, що Україна стала однією з перших країн пострадянського простору, що розробила власну лінійку підручників з національної історії, однозначно зміцнило нашу ідентичність. І стало однією з причин, чому Путіну таки не вдалося прищепити нам концепцію «одного народу». Бо там чітко видно, що це не так.

П'ять рис, що роблять українців переможцями

1. Здатність об’єднуватися

Цьому є низка історичних доказів. Це і Українська народна революція 1917–1921 років, і Акт злуки ЗУНР і УНР, і антирадянські виступи 80–90-х років 20 століття, в яких брали участь як мешканці центру та заходу, так і шахтарі на сході. Майдани, а після 2014 року – це захист України: армія, волонтери, добровольці.Це властиво українцям не лише на теренах нашої держави, а й поза нею. Діаспора у критичні моменти теж починає тиснути на свої уряди і підіймати інформаційні хвилі – тому ця риса не залежить від територіального розташування. І навіть теза, якою намагалася маніпулювати Росія, що Схід і Захід не можуть порозумітися, цьому не завадила. По-перше, різні частини України справді мають різне історичне минуле. Але це норма для багатьох країн. Скажімо, в тій же Італії різна історія Риму та Сицилії не заважає їхнім жителям відчувати себе однаково італійцями. По-друге, ця теза періодично підживлювалася представниками української, але близької до Росії, влади. Варто згадати, що міністр освіти і науки України 2010–2014 років Дмитро Табачник прямо писав про галичан як таких, що заважають решті українців. Але й попри це історія доводить: об’єднуватися нам це не заважає.

2. Свободолюбність і хоробрість

Власне Україна формувалася на межі: степу й лісу, Європи й Азії. Виживали ті, хто був здатний себе захистити і об’єднатися. Тому це ще й зумовлено географічним розташуванням. Не хоробрі тут просто не вижили б. Ми живемо на фронтирі – він притягує і робить відважним. Інші або їдуть, або не виживають. Тому між свободою і порядком – українці в першу чергу обирають свободу.

3. Несприйняття вождизму

В українській історії майже немає вождів. За часів князівства були віче та повстання. Гетьмани теж обиралися. Це несприйняття вождизму легко перетікає у свободолюбність, а іноді – й в анархізм. Хоч і батько Махно мав специфічні погляди на українську державність, однак це дуже типова українська фігура. Він є виразником трохи запорозької вольності, що гарантує неутворення тут тоталітарного режиму, хоч і може вилитися в анархізм. Яскравий приклад несприйняття вождизму – спроба диктатури Януковича, яка провалилася.

4. Ідеалізм

Ідеалізм – це віра в те, що ідею можна втілити, і бути готовим на жертви заради неї. Яскравий приклад той же бій під Крутами – коли люди готові були вмерти за державу, яка щойно утворилася. Вони в ній фактично не встигли пожити, але сама ідея такої державності вже зробила вартою боротьбу за нею.

У цьому ми значною мірою відрізняємося від наших ворогів. Вони бояться диктатури і відчувають власну безсилість (це ми ще не говоримо про величезні маси, що її підтримують). Але ми під час Революції гідності теж ризикували власним життям та безпекою, щоб відстояти власні права.

5. Боротьба за краще майбутнє дітей

Це особливість постгеноцидної нації, яка боїться, що у неї не буде майбутнього, не буде дітей. І здатна на героїчні та безпрецедентні кроки, щоб мати це майбутнє. Загроза для наступних поколінь різко мобілізує українців. Революція гідності, яка масово розпочалася з крику «Наших дітей побили!», фраза Романа Ратушного «Чим більше росіян ми вбʼємо зараз – тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям», яка стимулює багатьох наших захисників та захисниць іти на фронт. Страх, що у нації не буде продовження, мотивує заради цього майбутнього йти на жертви зараз.

І наостанок: чому українці – однозначно частина європейської культури?

Наше географічне розташування зумовлювало великі впливи на нас як з боку Азії, так і з боку Європи. Але через нашу свободолюбність, нам чужі колективізм та обмеження прав Азії. Тому ми інстинктивно тяжіємо до Європи. Нині роль українців ще цінніша – вони нагадують і пробуджують забуті свободи у самій Європі. Там вони вже настільки усталені та звичні, що сучасні європейці почали забувати, що це справді розкіш.

А свобода – це дар, за який треба боротися. Тому ми зараз не просто ще одна нація, яка тяжіє до Європи. Ми – дороговказ, який нагадує: свобода, демократія та людські права – справжні цінності розвинутих цивілізацій.