Гучний інстаграм-скандал. А ви за Сашу чи за Ігоря?

Моя нелюбов до маскультури програла битву професійному інтересу. Я потягла за ниточки - і на пів дня занурилась у світ українських інста-інфлюенсерів, ютуб-інтерв‘юерів і таблоїдів.

Той світ, який живе десь повз мене, але який я з-біса піарник, якщо я ніколи не підійматиму цієї кришки і не заглядатиму в той пекельний казан, де вариться більшість моїх співвітчизників?

Ви не в курсі, про що я? Донедавна і я не була. Пара популярних інстаграмерів – україномовних, до речі, з Франика – розлучається в дуже публічний спосіб. З жахливими звинуваченнями, маніпуляціями та брудом. Соцмедіа та медійні сайти рясніють контентом про цих людей.

Думаю, справа не тільки у звичайній людській цікавості до скандалів і порпання в чужому смітті. Зрештою, багато людей вирішують заробляти на тому, що дозволяють незнаймцям масово дивитись у свої вікна. Цим тепер нікого не здивуєш.

І все ж, чому ми з таким магнетичним інтересом слідкуємо за розлученнями та іншими драмами у стані відомих і багатих? Чому такі історії накручують рейтинги, піднімають охоплення і розпродують тиражі? І чому саме ця пара опинилася під прожекторами уваги?

Я лише побіжно глянула їхні екаунти. Але зрозуміло з першого ж погляду: донедавна тут свідомо розповідалась красива історія про ідеальну сім‘ю: красива успішна мама, красивий успішний тато, двоє красивих синочків, красивий бізнес (салон краси і косметична клініка), красиві бренди, красиві пластичні операції, красивий одяг, красиві подорожі, красиві взаємини…

А зараз, коли чоловік і дружина вивалили на публіку звичайну реальність – крики, сварки, проблеми з сексом - і серйозніші речі, такі як булімія, то кожен, хто слідкував за ідеальною історією, здобув моральне право сказати улюблену фразу всіх в усі віки.

«Я так і знала».

Ну або «знав».

«Я так і знала, що так не буває». «Я так і знала, що щось там нечисто». «Я так і знала, що у 26 пластику від доброго життя не роблять». «…що він її експлуатує». «…що він їй заздрить». «… що вона меркантильна сучка». «…що всі чоловіки козли».

Немає нічого ціннішого для людини, ніж утвердитись у власній моральній вищості й правоті, нехай і заднім числом.

Бо це дає нам можливість виправдати свою заздрість до ідеальних картинок у соцмедіа чи у світській хроніці. Пробачити собі свою звичайність. Згадати про комфорт своєї рутини і про прийнятність своїх життєвих драм.

І тому чи це королівська родина Британії, Бранджеліна, Кардаш‘яни чи Пустовіти, публіка завжди шукатиме таких історій і насолоджуватися розбиванням власних же ілюзій про ідеальне життя.

P.S. Що дуже сильно засмутило мене в цій історії, то це тотальне нерозуміння всіма її учасниками і багатьма коментаторами, що таке булімія, поведінкові розлади взагалі і як жити з людиною, яка їх має.

Це непросто для рідних, так. Особливо, якщо людина сама не усвідомлює необхідності лікуватися.

Але звинувачувати людину в тому, що вона має такий розлад – останнє діло. Така людина потребує і медичної допомоги, і допомоги від близьких людей.

Це, мабуть, тема для окремого поста. Стигматизовані у нас поведінкові розлади, і це треба міняти.

P.P.S. Інтерв‘ю персонажів Маші Єфросініній та Славі Дьоміну – вдячний матеріал для аналізу. Може, якось напишу і про це. І, так, я вклала 4 години життя, щоб їх подивитися.