Історія і Путін: чому розплата невідворотна

Прагнення «творити історію» є властивим для авторитарних політиків. Проте Путіну у його «реконструкціях» вдалося перевершити багатьох.

Президент Росії влітку 2021 року опублікував двома мовами статтю «Про історичну єдність росіян та українців», у якій намагався довести, що державність Україні «подарувала радянська влада», і взагалі Ленін був дуже неправим, «подарувавши» радянській Україні частину земель «історичної Росії».

Звісно, історики уже давно порозставляли усі крапки над «і» в тому опусі, але говорити про «Історію від Путіна» доводиться знову і знову, бо президент Росії постійно використовує історичні стереотипи у власних інтересах.

«Історія від Путіна» або спосіб виправдання воєнних злочинів

Так, наприклад, у тому, що Путін постійно називає український народ «братнім», при цьому посилаючи російську армію на «братовбивчу війну», немає нічого дивного, адже теза про «триєдиний слов’янський народ» обслуговує ідеологічні потреби російської (та й радянської) влади ще з ХІХ століття. І хоча у цій конструкції українцям та білорусам не судилося стати рівними росіянам, однак експлуатація цього «братерства» залишається одним з наріжних каменів російської політики.

Так само експлуатує Путін і «боротьбу з нацистами». Широкомасштабну війну проти України він назвав «спецоперацією із денацифікації», і досі говорить про «нацистів при владі у Києві».

І це при цьому, що хто-хто, а Путін, який виступав у січні 2020 року у меморіалі Голокосту Яд-Вашем з антипольською промовою, мав би знати, що єврей не може керувати нацистами.

Насправді кремлівський диктатор повторює помилку йому подібних: він намагається підім’яти Історію під себе, відкорегувати у вигідному для себе світлі. Російська ж державна та військова машини заточені на бездумне виконання цих фантазій, а пропаганда – на їхній ідеологічний супровід.

Наведу один приклад: історія «розп’ятого хлопчика у Слов’янську» (можливо, найбільший відомий фейк гібридної війни Росії проти України і світу) є лише повтором, актуалізацією старої пропагандистської кампанії «Убий німця», хедлайнером якої став у 1942 році Костянтин Сімонов.

Ці прояви пропаганди підпорядковані прагненню дегуманізувати супротивника, змусити своїх солдатів убивати тих, кого влада призначила ворогами, без зайвих роздумів. У цьому ж контексті варто розглядати спробу фейкового трибуналу над «азовцями», від якого Росія остаточно ще не відмовилася.

Як доводить історія людства, у процесі створення подій, які претендуватимуть на звання історичних, видається важливим діяти адекватно ситуації в країні та світі.

Наголошу, що Путін, який повторював «Не дозволимо повторити Срєбреницю на Донбасі», пересмикував лише до лютого 2022 року, адже після того були Буча, Маріуполь, Ізюм.

Географічна відстань між локаціями найбільш відомих воєнних злочинів РФ дозволяє стверджувати, що вони не були випадковим елементом прояву ненависті конкретних осіб, а є частиною державної ідеології РФ.

«Хто вам дозволив так добре жити», – питали російські окупанти у жителів, окупованих ними населених пунктів України. І вбивали – вбивали з відчуттям власної безкарності цивільних у Бучі та військовополонених в Оленівці.

Чи помститься Історія Путіну?

Путін послідовно поширює реалізоване ним в Росії середньовічне право сильного на окупованих українських територіях, наче і не було століть еволюції людства, гуманістичних ідей та поглядів.

Наче не було жахів Першої та Другої світових воєн, виписаних кров'ю Женевських конвенцій і Декларації прав людини.

Україна дорого платить за погане знання політичними елітами історії взаємин між росіянами та українцями, за нехтування загрозою великоросійського шовінізму, на власному гіркому досвіді переконуючись, що колишня метрополія свої, погано приховані, фантомні болі спроможна трансформувати у воєнні злочини.

Заплатить і Путін – за перекручування історії, за її утилітарне використання для задоволення своїх особистих амбіцій.

Ось уже і Рамзан Кадиров – військово-політична кар’єра якого розпочалася у боях проти російських військ на Північному Кавказі і доросла до «піхотинця Путіна», якому дозволяється критикувати російський генералітет – відреагував на «обмежену» мобілізацію у Росії заявою про відмову її проводити у Чечні.

Цим Кадиров не лише підтвердив припущення про значні втрати серед своїх вояків, але і продемонстрував, що відносини еліт у Росії ХХІ мають усі ознаки феодальних, аж до натяку на непослух щодо сюзерена.

Щодо самої мобілізації, то навіть перша реакція громадян Росії на неї дозволяє припустити, що вона стане проблемою насамперед для російської влади. І показові візити Путіна у першій декаді вересня до Калінінграду (західний анклав РФ) та Владивостоку (Далекий Схід), які помітили одиниці, можуть не врятувати ситуацію.

До речі, якщо юридичну оцінку псевдореферендумам на окупованих територіях України мають давати правники, то політично це нагадує сублімацію.

Путін, армія якого виявилася неспроможною захопити Київ за три дні, знайшов власні «Ельзас та Лотарінгію», от тільки повторення ані капітуляції супротивника, ані проголошення Німецької імперії у Версальському палаці не було.

Відтак Росія Путіна просувається до своєї неминучої дезінтеграції, власними діями доводячи її доцільність світові.