Крах російської пропаганди в Україні
Сучасна війна – це не лише військове протистояння
Постійно спостерігаючи за проявами російської пропаганди з 24 лютого 2022 року, я склав власну думку про її основні інструменти та ефективність. Росія мала можливість удосконалювати свої пропагандистські інструменти протягом багатьох років. Широкомасштабне вторгнення в Україну стало кульмінаційним моментом пропагандистської дії, її міць зросла пропорційно зростанню військової активності.
Проте вторгнення в Україну, яке не призвело до її поразки в найкоротший термін, змусило Кремль коригувати алгоритм використання своїх пропагандистських інструментів. Ризикну припустити, що Путін і його оточення мають спотворене уявлення про ситуацію в Україні, її національний характер, хоча мають чималу кількість інформації та українських емігрантів на території Росії. Прагнення змінити владу в Києві за три дні та просування з 24 лютого тези про «денацифікацію та демілітаризацію України» особисто Путіним мають однакову природу.
Нагадаю, що після окупації Росією Криму та початку бойових дій на Донбасі у 2014 році основними інструментами пропаганди на Заході були RT та Sputnik Media, в діяльність яких і побудову мережі впливу було вкладено мільярди доларів. Після 24 лютого 2022 року ситуація змінилася: на перше місце вийшли інформаційні агенції «РІА Новини» та ТАСС. Сьогодні вони виступають рупорами кремлівської пропаганди в умовах обмеження впливу звичних пропагандистських інструментів, доносячи в стрічці новин її численні меседжі.
Відзначу також регіональну переорієнтацію кремлівських пропагандистів: вони менш активні в країнах НАТО та ЄС, Японії, Австралії, натомість у Китаї, Індії, Африці та Латинській Америці пропонують порядок відвертого антиамериканізму та критики Заходу. Росія намагається просувати власний інформаційний порядок денний поза так званого «золотого мільярда», часом досягаючи помітних успіхів. Антиамериканізм та антизахідна риторика кремлівських меседж-боксів лише наголошують на тезі Путіна про те, що Росія воює зі США на території України.
Володимир Путін, як доводять його періодичні появи в інформаційному просторі, продовжує перебувати у вигаданій ним ролі коменданта «Фортеці Росія», якій загрожують практично з усіх боків. У цій же схемі міністр закордонних справ Сергій Лавров відіграє роль переможця, здатного вести переговори виключно про капітуляцію противника, а екс-президент, нині заступник секретаря Ради безпеки Дмитро Медведєв нагадує агресивного блазня. Його гіперболізація офіційної агресивної риторики викликає скоріше сміх, ніж страх. Голова Чечні Рамзан Кадиров, міністр оборони Сергій Шойгу, куратор ПВК «Вагнер» Євген Пригожин – «баштові», які конкурують між собою.
У гарнізоні згаданої «фортеці» чимало бійців інформаційної війни. Серед них – так звані «польові командири», чиї навички відточувалися під час бойових дій на Донбасі та Сирії у 2014–2022 роках. Їх активно використовують для донесення найяскравіших фантазій творців ідей російської пропаганди. Весною 2022 року до них приєдналися нечисленні топ-колаборціоністи, на плечі яких перекладено відповідальність за коментування ситуації на окупованих територіях України. Зазначу, що цей тренд не змінився після проведення псевдо-референдумів про включення окупованих територій України до складу Росії. Інформаційні вилазки здійснюють військові кореспонденти («військори»), які давно пов'язані з російськими спецслужбами. Діяльність «воєнкорів» має створити ілюзію «великої Перемоги», додавши реалізму постановочним відеороликам, які розповсюджує Міністерство оборони РФ. Нагадаю, що російське законодавство забороняє тамтешнім медіа висвітлювати бойові дії в Україні, використовуючи неофіційну інформацію, тому «військори» мають своєрідний карт-бланш.
Для розмивання відповідальності за дії російських військ, насамперед – скоєні ними військові злочини, кремлівська пропаганда використовує термін «союзні сили», поєднуючи таким чином російську армію та незаконні збройові формування про «ДНР» і «ЛНР». Проте цей термін нікого не вводить в оману, оскільки центром ухвалення рішень є Кремль. Щодо Сил оборони України, то російські пропагандисти використовують для їхнього позиціонування інші терміни – «нацисти», «націоналісти», «бойовики Зеленського» (останній використовується останнім часом). Ще один факт – уявні протиріччя між Збройними силами України та «націоналістичними батальйонами», які старанно роздмухуються пропагандистами, яким російська пропаганда приписує функції загороджувальних загонів, подібних до тих, що існували за часів Другої світової війни.
У передачах та новинах російських ЗМІ широко поширений жанр «покаяння українських полонених». Тональність цих публічних заяв не залишає сумнівів у їхньому вимушеному характері, впевнений, це розуміють і тверезомислячі західні аналітики. Звіти про життя на «звільнених територіях» (російська пропаганда ігнорує лютневі запевнення Путіна, що про окупацію України не йдеться) зроблено за калькою, яку використовували радянські пропагандисти у 70-80-х роках на території Афганістану.
Просуваючи антизахідну лінію, російські пропагандисти голосно звинувачують США у незаконних експериментах у бактеріологічних та хімічних лабораторіях на території України. В середньому раз на місяць їх публічно озвучує начальник військ радіологічного, хімічного та біологічного захисту генерал Ігор Кирилов. «Докази», що фігурують у відповідних інформаційних матеріалах, зазвичай викликають сміх.
Хвора на мозоль російської пропаганди з весни 2022 року – постачання сучасної західної зброї Збройним Силам України, що дозволило змінити ситуацію на лінії протистояння. Після того, як ЗСУ почали отримувати 155-мм гаубиці, російські ЗМІ розгорнули інформаційну епопею про полювання на них, апофеозом якої стала демонстрація сильно пошкодженої та непридатної для подальшого використання гаубиці М777 під час серпневої виставки «Армія-202». Набагато більше уваги приділяється РСЗВ Himars, використання яких українськими військовими дозволило знищити десятки складів боєприпасів, пунктів управління та інших важливих об'єктів військової інфраструктури РФ. Тому особисто прес-секретар МО РФ генерал Конашенков неодноразово розповідав про знищені пускові установки та «перехоплення» ракет Himars, виставляючи себе посміховиськом в очах усього світу. Нагадаю, що російським військовим не вдалося знищити жодного РСЗВ Himars, натомість Конашенков ще навесні 2022 року отримав підвищення у званні.
Оскільки у лавах ЗСУ воюють сотні іноземних добровольців, російська пропаганда отримала можливість говорити про «НАТО, яке воює з Росією». Для цього використовуються як відео з допитів військовослужбовців ЗСУ, що потрапили в полон, так і домисли про те, що в Харківській (Херсонській, Донецькій, Луганській) області проти «союзних сил» діють військові, які говорять польською/чорношкірою/представницею ЛГБТ. Все це повністю серйозно транслюється російськими офіційними медіа і популярними телеграм-каналами.
Регулярно та інтенсивно обливаючи брудом Президента України Володимира Зеленського, російська пропаганда не цурається позитивних меседжів, наприклад, коли йдеться про ініціативи президента Туреччини Реджепа Ердогана чи заяви самопроголошеного глави Білорусі Олександра Лукашенка. Також варто зрозуміти бажання використовувати Ердогана як важіль послаблення НАТО, і сприймати Лукашенка як васала Кремля, який бореться за довжину свого повідця з серпня 2020 року, але без особливих успіхів.
Прагнення Кремля проводити інформаційні контрзаходи після викриття військових злочинів у передмістях Києва (Буча, Бородянка, Ірпінь) та Харкова (Балаклея, Ізюм, Куп'янськ), знищення Маріуполя стало першим дзвінком про неефективність пропагандистської машини. Масштаб злочинів свідчить, що ненависть до громадян України культивується на офіційному державному рівні. Масштаби злочинів не дозволяють російській пропаганді сподіватися на блокування повідомлень про позасудові страти та наслідки варварських обстрілів, тому російські пропагандисти намагаються нівелювати їх та перекласти відповідальність за варварські злочини на українську владу та «колективний Захід».
Цікаво зазначити, що російська пропаганда не зуміла якісно комунікувати наймасштабніший із лютого обмін полоненими, під час якого Віктора Медведчука (провідника проросійського курсу в Україні, кума Володимира Путіна) обміняли на 150 захисників «Азовсталі». Оголошення після цього «обмеженої мобілізації» – вкрай слабке використання технології «перемикання уваги», що свідчить про непрофесіоналізм російських пропагандистів.
Далі більше. Наступ ЗСУ у Харківській області виявився вкрай неприємним сюрпризом для російської пропаганди, у запасі у якої не знайшлося технологій якісної мобілізації для держави, населення якої становить 145 мільйонів осіб. Імітація патріотичного підйому, офіціоз і… нездатність пояснити громадянам, чому від призову на службу до похорону для десятків російських військових дистанція становить лише два тижні. Ця пропагандистська безпорадність виявилася помітнішою за нездатність пояснити вибухи на території Криму, який з 2014 року перетворювався на «непотоплюваний авіаносець» Росії.
Інтенсифікація наступальних дій Сил оборони України в Херсонській області, що загрожують подальшою втратою Криму, породило інформаційне чудовисько під назвою «брудна бомба». Найвище військове та політичне керівництво Росії без тіні сумнівів оперує цим терміном у звинуваченнях України, наче й не захоплювало найбільшу в Європі Запорізьку АЕС. Гучність заяв у разі – зовсім на показник сили, а критерій безсилля.
Російської пропаганди, що ефективно працює проти ворога, більше немає. Вона потонула, оскільки понад 90% громадян України впевнені, що їхня держава дасть відсіч Росії. Тому істерія російських у форматі регулярних повідомлень про повітряні тривоги в Україні та нальоти дронів-камікадзе не може бути виправданням нікчемності російської пропаганди.