Центр розчарування

Ані переобрання Мілоша Земана президентом Чехії, ані розширення польським Сеймом з подачі «Кукіз’15» повноважень Інституту пам’яті народової у не надто приємному для України контексті не означає, що Чехія та Польща перетворилися на анклави впливу Кремля. Навіть якщо Європарламент реалізує власне право на санкції проти польської влади, яка проштовхує судову реформу у незрозумілому для Старого Світу алгоритмі, дверями ЄС у центрі Європи грюкати ніхто не стане. Перебування у ЄС та НАТО – величезне досягнення країн Вишеградської четвірки, і вони не мають намірів відмовлятися від нього.

Натомість у квітні діючий угорський прем’єр Віктор Орбан має шанси отримати черговий вотум довіри та продовжити лінію, яка властива партії «Фідес» протягом останніх років. Підкреслено енергійний захист інтересів закордонних угорців, тісні контакти з Ярославом Качинським та прагнення за першої-ліпшої нагоди демонструвати Брюсселю власну політичну унікальність нікуди не подінуться протягом ближчих років. Напруження у відносинах з Україною може стати меншим, однак навряд чи суттєво.

Мимоволі пригадую Економічний форум у Криниці у вересні 2016 року, де були присутніми всі прем’єри країн Вишеградської четвірки та голова українського уряду Володимир Гройсман. За підсумками їх спільної панельної дискусії  обережно можна було припустити, що центральноєвропейські сусіди будуть більше зацікавлені у співпраці з Україною. Проте загальноєвропейський тренд популізму змусив лідерів V4 враховувати потреби консервативної складової власного електорату, які легше задовольнити без врахування побажань Європейського Союзу.

Нарікати на «руку Москви» у цій ситуації, мабуть, найпростіше, оскільки і Земан, і Орбан радо публічно вдягають піджаки русофілів. Достатньо потужними є позиції Росії у Словаччині, а діалектика відносин Москви та Варшави не надто постраждала після нещодавньої критичної щодо Москви заяви польського прем’єра Матеуша Моравецького. У Кремлі вправно використовують зростаючий євроскепсис Центральної Європи у власних політичних інтересах, не вимагаючи від тамтешніх лідерів нічого екстраординарного.

Для України останні тенденції у сусідніх країнах Європейського Союзу виглядають серйозним викликом, оскільки ставлять під сумнів стратегію європейської інтеграції нашої держави. Нагадаю, що на початку року прем’єри Угорщини та Польщі у Будапешті наголосили на відсутності планів щодо розширення Вишеградської четвірки, тобто Україні тут нема на що розраховувати.  Це означає, що консервативний центральноєвропейський дискурс примусить нашу державу в своїх діях та рішеннях  бути більш переконливою для Брюсселя та ЄС в цілому. І найближчі географічно  країни ЄС варто сприймати як партнерів, а не стратегічних союзників.