Вибори без вибору. Але з амбіціями

18 березня в Росії пройдуть президентські вибори. Вперше – за участю окупованого Криму. Цей факт накладає на Кремль не стільки відповідальність, скільки створює прагнення використати електоральні процедури в інтересах однієї-єдиної особи – Володимира Путіна.

Без інтриги

На 146-мільйонну Росію знайшлося менше десятка претендентів на головну посаду в державі. Результат голосування, за великим рахунком, відомий заздалегідь – володарем Кремля залишиться Володимир Путін. Ще напередодні президентської кампанії говорили, що президентська адміністрація розраховує на 70-відсоткову явку виборців та 70-відсотковий результат «найкращого президента всіх часів». Проведення виборів у день, коли в Росії оголосили про приєднання Криму – один з чинників збільшення явки, адже «невелика переможна анексія» спричинила злет псевдо-патріотичних настроїв всередині російського суспільства. Путін не приховує намірів залишатися на посаді до 2024 року, і цей факт влаштовує значну частину російського суспільства. До речі, він має намір голосувати в Криму, що також є показовим.

Головне питання полягає у тому, хто посяде друге місце у президентських перегонах, адже «срібло» суттєво збільшує можливості провести свою партію до Державної Думи. Схоже, претендентів троє: лідер ЛДПР Володимир Жириновський, епатажні заяви якого часто-густо є способом зондування Кремлем суспільних настроїв, позапартійний Павло Грудинін, якого висунула КПРФ та який має непогані шанси на успіх за рахунок протестного електорату, та Ксенія Собчак – представниця «золотої молоді», участь якої у президентській кампанії видається підпорядкованій завданню легалізації «вибору Росії» в очах креативного класу та міжнародної спільноти. Шанси інших претендентів поборотися за місце у трійці лідерів мізерні, Григорію Явлінському, наприклад, не допомогли чутки про його можливе призначення переговорником про врегулювання на Донбасі.

Чи звучить Україна в порядку денному російських виборів? Ксенія Собчак оголосила про наміри отримати дозвіл на відвідання окупованого Криму в українського МЗС, хоча у 2014 році захоплювалася «геніальною політичною операцією Путіна». Цікаво, що майбутнє Криму, який Собчак називає незаконно захопленим, вона пропонує визначати на організованому Росією та Україною референдумі. Володимир Путін більш відвертий: наполягає, що «на Донбасі всі наші», проте там немає російських військових та публічно виключив можливість повернення Криму до складу України. Зауважимо, що російське законодавство не має процедури виходу суб’єкту федерації з її складу.

Путін говорить

У пропагандистських фільмах «Світовий порядок-2018» та «Путін» і в інтерв’ю американській телекомпанії NBC, продемонстрованих днями, президент Росії намагався продовжити лінію на демонстрацію беззмістовності санкцій Заходу, спроможність РФ створити новітню зброю (мова йде навіть про ядерний удар у відповідь) та примусити рахуватися з собою. Путін активно транслює концепцію багатополярного світу, хоча військові витрати США та КНР набагато більші за російські. Росія має чималі золотовалютні резерви, тому наївно очікувати, що санкції Заходу матимуть миттєвий ефект. Путін намагається «пересидіти» західних лідерів, сподіваючись, що хвиля популізму винесе на політичні олімпи провідних держав світу тих, хто захоче з ним порозумітися.

Ще один меседж, який промовисто звучить у «телепроповідях» Путіна – вирішувати глобальні проблеми світу без участі Росії неможливо, чи то сирійська криза, чи боротьба з тероризмом. При цьому російський президент недвозначно натякає на «особливі відносини» з Україною, що навряд чи передбачає ефективне долучення світової спільноти до врегулювання конфлікту на Донбасі. Розпалений власноруч конфлікт Путін хоче врегулювати у власних інтересах.

Заокеанський сигнал

Як реагують на це на Заході? Поки головним транслятором позиції США виступає спецпредставник Державного департаменту по Україні Курт Волкер. Цей дипломат відродив «човниковий» характер контактів та занурився у тему врегулювання конфлікту на Донбасі. Волкер нарікає на відсутність від Росії мирних ініціатив, наголошуючи, що припускає їх появу після президентських виборів. Підкреслює, що на Заході не забули про Крим (відверто кажучи, часом виникає інше враження), і санкції за анексію півострова мають бути більш дієвими. Волкер наголошує, що конфлікт на сході України – це розв’язана Росією війна на чужій території, і проблема полягає не у Мінських домовленостях, а у небажанні Кремля їх виконувати. Тональність заяв Волкера свідчить про суттєві зміни у позиції Заходу у сприйнятті конфлікту на Донбасі.

Несподіване загострення

Варто звернути увагу на затримання голови Центру звільнення полонених «Офіцерський корпус» Володимира Рубана, яке відбулося на КПВВ «Майорськ» 8 березня. Людина, яка протягом тривалого часу позиціонувала себе як ефективний переговорник зі звільнення полонених, везла на підконтрольну Україні територію чималий арсенал зброї. Голова СБУ Василь Грицак дав зрозуміти, що це не перша подібна поїздка за участю Рубана. Суд арештував підозрюваного на 60 діб, не дозволивши народному депутату Надії Савченко взяти його на поруки.

Керівник СБУ наполягає, що затримання Рубана нейтралізувало найбільшу терористичну загрозу за роки незалежності, що той планував здійснення мінометного обстрілу у центрі Києва з можливим захопленням органів державної влади. Безумовно, подібні звинувачення потребують детального підтвердження та доказової бази. Але розвиток подій в контексті виборчої кампанії в Росії дає підстави припускати можливість подібного сценарію як складової демонстрації «всемогутності» російської влади.

Вічний шах

Росія тим часом опиняється в ситуації «вічного шаху». Вона є надто великою за розмірами та кількістю населення задля того, щоб цивілізований світ застосуванням санкцій зміг змусити її змінити власну політику. Фактор ядерної зброї та енергетичних ресурсів скасувати просто так не виходить. Ба більше – на Заході не бракує бажаючих «зрозуміти Путіна», отримавши від цього цілком зриму економічну вигоду. Проте лідери провідних країн світу не в захваті від політичного курсу Росії і навряд чи мають ілюзії щодо «нового Путіна» після 18 березня 2018 року. Не повинна їх мати і Україна – на нас очікує продовження тривалої боротьби за відновлення територіальної цілісності та суверенітету нашої держави.