Чи готові друзі Путіна померти разом із ним?

В фільмі Крістофера Нолана «Тенет» головний злодій, всесильний та смертельно хворий російський олігарх, вирішив знищити світ. Там в нього була не зовсім ядерна зброя, точніше – зовсім не ядерна, але він, людина з нещасним дитинством та нещасним життям, на порозі смерті хотів забрати з собою все людство. В цьому фільмі, не найкращому фільмі Нолана, було багато сюжетних дірок. Але для мене найбільш очевидна – це беззаперечна готовність посіпак головного злодія піти на той світ разом з ним. Якщо у психопатію однієї людини я готовий повірити, то в готовність колективно померти в її оточення – вже ні. Ви можете мені сказати що це художня умовність – і будете праві.

Так ось. Життя це не кіно. Особисто Володимир Путін менше за все схожий на фанатика, який готовий померти за свої ідеї чи навіть просто готовий померти заради чогось. Володимир Путін – не герой фільму «Тенет». Він взагалі особистість не героїчного типу, хоча дуже хоче бути схожим на супергероя чи суперзлодія. В залежності від аудиторії. Його оточення – таке саме. Негероїчне. І, власне, тут ми і починаємо про ядерну зброю. 

І по тактичній, і по стратегічній ядерній зброї в будь-якій ядерній державі існує довгий та складний протокол застосування. У Путіна в кабінеті чи у «чемоданчику» немає тумблеру «Запустити усі ядерні ракети». А що навіть з гармати шмальнути тактичну ядерну зброю, треба погодити та пропустити це через кілька центрів виконання рішення. Як працює російська система ми яскраво бачимо зараз, але в цій статті про технічну складову не буде. 

Друге про що треба сказати відразу, на початку – логіка «Якщо щось погане сталося, хоча більшість не вірила, щось ще більше погане обов'язково станеться». Навіть не бачу особливого сенсу коментувати де тут логічна помилка. Ця теза породжена емоціями і не має жодного підґрунтя. 

Мабуть, починати статтю про те, чому я не вірю у ядерний удар, треба з того, що ніякої «червоної кнопки» в реальності не існує

Давайте спокійно проаналізуємо що ми знаємо про Путіна та його режим, і зробимо висновок чи веде це до потенційного застосування зброї масового знищення.

1. Що ми знаємо про образ Путіна як політика? 

Путін дуже хоче здаватися божевільно рішучим та карикатурно злодійським. Якщо логіка якоїсь людини вам не зрозуміла, це не означає що вона в її словах чи діях відсутня. У Путіна доволі очевидна логіка і мотивація. Так. Володимир Путін дивиться на світ в форматі сфер впливу та колоніальної боротьби 19 століття. Так в нього багато травм та комплексів. Але він людина раціональна і дуже прагматична. Дуже жадібна до влади. Менше за все в мене голові думок про «божевільного Путіна». Він до огидно логічний та раціональний. Але навіть найбільш раціональна та логічна людина може приймати ідіотські рішення, наприклад, через брак інформації. 

Як було з вторгненням? Коли з осені 2021 до 24 лютого ми намагалися аналізувати нападе чи ні, ми часто виходили з помилкового уявлення, що Путін має те саме знання та розуміння, що і ми. Що ми знали про себе? Україна не збирається капітулювати. ЗСУ готові битися до кінця. Росія не всесильна, ми вже 8 років з нею воюємо, і здатні чинити опір. Вражаюча більшість українців не бажає «знову до Росії». 

Що про нас і про себе знав Путін? І що, до речі, повторювали в тому числі наші союзники.

1. Моя армія – друга армія світу. Я вклав туди дофіга грошей, Шойгу щось звісно разом зі мною вкрав, але що там тієї України? 
2. Захід не впишеться за Україну та не буде постачати їй зброю, бо банально не встигне. Ми переможемо та досягнемо своєї мети максимум на кілька тижнів. Воювати за Україну точно ніхто не буде. 
3. Зеленський – не політик і не головнокомандувач. Ну який головнокомандувач з «коміка»? Він втече. 
4. Українці мене люблять. На це витрачено багато грошей. Про це мені доповідають ФСБ та Медведчук. Все доволні логічно. 

З усіх цих факторів я вважаю ключовим думку Путіна про те, що він розумів потенційну реакцію Заходу, їх передбачуваність та кволість. Доречі, деякі аналітики писали, що на Путіна дуже вплинув «стах Заходу перед пандемією». І я схильний погодитись. Але він помилився. В кожному з 4 пунктів. Багато хто недооцінював рівень зламаності системи зворотного зв'язку у Росії. Ми не дуже розуміли (а зараз розуміємо) наскільки Путін був ізольований у своєму ковідному бункері. І в якій паралельній інформаційній реальності він жив. Останні місяці ми спостерігаємо, що він намагається це подолати. Про що буде пункт 4.

2. Путін за стилем поведінки – найтиповіший представник політичних гопників

Гопник по визначенню – ссикло. Будь який гопник – ссикло, яке боїться сили і частіше тікає від драки, ніж кидається в неї. Він хапає те, що погано лежить. Наприклад, так було з Кримом. Але він завжди пасує перед силою. Ось лише кілька очевидних прикладів: 

2016 рік. Тоді Росія «переможно» крокувала по Сирії. І трохи зайшла за межу інтересів Туреччини. Туреччина збила 2 російські винищувачі. Російський пілот загинув. Було сказано багато гучних слів, але Путін з'їв шмат лайна, на пару місяців заборонив імпорт турецьких помідори та поліз у берлогу зализувати рани. Він дав задню перед Ердоганом, коли зрозумів що ескалації ссить.

2015 рік. Дебальцево. Після того як росіяни вдерлися на українську територію без будь-якої гібридкості, але отримав гідну відповідь від ЗСУ та погрози введення тоді вже відчутних санкцій, дуже швидко пішов шляхом Мінську – 2. Бо тоді ситуація була патова не тільки для нас, але й для нього. 

2008 рік. Швидко і інтенсивно рухаючись до Тбілісі, Росія швидко згорнула операцію як тільки Захід почав просто цікавитись питанням. 

Всі 20 років правління. Постійні територіальні поступки Китаю. Росія постійно віддає острови на річці Амур через зміну акваторії. Не сперечається. Просто віддає. Там мова вже про щось біля 10 островів. 

Я можу ще перелічувати кейси, коли Путін пасував перед невдоволенням суспільства – так і таке там буває. Так було і під час пандемії, і під час монетизації соціалки тощо. Найчастіше Путін давав задню. Іноді повертався, але йти до кінця – не в його стилі. 

Потім його пропаганда може розповідати що «ми ще повернемось» чи «Начальник решил повременить», але давав відкат назад. 

За достатньо відкритою інформацією, американське військове керівництво передавало привіти командуванню РФ і особисто Путіну

І інформували його про те, що на застосування навіть тактичної ядерної зброї проти України Росію чекає відповідь. Байден застосовував більш обережні та більш дипломатичні формули, але після вже введених санкцій, після 8 пакету, який Росію ще чекає, після постачання зброх Путін розуміє, що Захід готовий били боляче. 

І коли мені пишуть «Ти що, напевно знаєш, що США та союзники дадуть рішучу відповідь на застосування ядерної зброї?» я чесно відповідаю «Ні». Але проблема для Путіна в тому, що з огляду на вже застосовані Заходом інструменти він не може знати, що такої відповіді напевно не буде. І його оточення не може знати. А особливість ядерної зброї в тому, що навіть якщо ти не дуже віриш що на твою ядерну атаку тобі відповідатимуть, руйнівна міць ядерної бомби компенсує низьку ймовірність її застосування. Це дуже страшно. Які мотиви США в разі ядерного конфлікту вписуватися за Україну? Прямі. Ніхто не хоче відкривати ящик Пандори. Бо якщо ядерну зброю можна без покарання застосовувати проти неядерної держави, то черга з тих, хто її матиме за 3-5 років складатиме десятки країн. Та й, як ми бачимо, «Захід кидає Україну» не дуже працюють. Тому Росія чудово поінформована про наслідки вже зараз. Чому це вам не кажуть прямо? Якщо треба пояснювати, то не треба пояснювати.

Окремо про це скажу. В разі ядерного удару РФ є ненульові шанси, що, власне, технічна та технологічна перевага США та союзників призведе до майже миттєвої військової поразки Росії з відносно невеликими як для такого конфлікту втратами для Заходу.

3. Єдина органічна політична мета Путіна та його оточення – збереження та примноження влади

Він як будь-який політичний хамелеон та опортуніст видозмінюється та еволюціонує в поведінці в залежності від необхідності того чи іншого формату політичного існування. Це не змінилося. Він будує собі палаци. Його оточення будує собі палаци. Кожен з ключових персонажей путінського режиму – Медведєв, Патрушев, Шойгу тощо – мімікрує під російську імперську аристократію і насолоджуються цим. Серед путінського бомонду не помічено жодного скромного ідеологічного фанатика. Вони взагалі не про це, не про фанатизм. Навіть їх релігійний «лідер» – патріарх Кирил – символ розкоші, корупції та лицемірства, а не релігійного фанатизму. Це навіть не Іран. 

Його фактична мотивація нападу на Україну не збігається з задекларованими цілями. Він може продавати через різні канали комунікації і «відродження імперії», і декларувати денацифікацію і демілітаризацію, але в першу чергу мета цієї війни, незважаючи на весь маразм такої мотивації – легка перемога, маленька переможна війна, яка допоможе Путіну та його оточенню утримати владу. Бо легітимність політичного режиму Путіна цілковито залежить від монолітності підтримки, опора виключно на апарат насилля ненадійна. І вони це знають. Кожна російська агресія за останні 15 років наслідувала різкому зниженню рейтингу Путіна. 

Застосовувати ядерну зброю, щоб втримати владу та багатство? Ризикувати заради Луганську? Керувати, грабувати та насолоджуватися життям, коли ти трохи мертвий через ядерну війну достатньо складно. 

І саме тут я маю сказати, чому і США, і Європа ніколи не скажуть на рівні офіційних заяв, що їх мета повалення режиму Путіна та знищення Росії. Саме тому декларується виключно відновлення територіальної цілісності України. Саме тому усі великі західні політики уникають заяв про «трибунал для Путіна». Бо тільки в одному випадку Путін та його оточення можуть дійти консенсусу що «ех била не била» – коли будуть розуміти, що вілл, комфорту та самого життя в них гарантовано не буде. Навіть поразка у війні з Україною до цього не веде. А ось застосування ЗМЗ – може вести. І перевіряти це після фіаско у лютому він навряд наважиться. А Захід не наважиться вимагати від Путіна та Росії «капітуляції». Але вона і не знадобиться. 

4. Путін очевидно «вийшов з бункеру», бо йому не дуже подобається розбіжність реальності та доповідей у папочках

Він їздить по світу. Він спілкується з людьми. Він намагається впливати на ситуацію особисто. За останні три місяці Путін провів більше зустрічей за межами Росії ніж за попередні кілька років. Зрозуміло, що шукає ресурси для війни, але справа ще й в тому, що йому доводиться багато пояснювати в тому числі своїм партнерам чому все так погано. 

Він наламав плани багатьом. Китай вже не може так спокійно планувати свою кампанію тиску на Тайвань. Якщо раніше вікно можливостей домовитись з США по моделі Гонконгу ще теоретично зберіглося, то зараз його немає. Крім того, Індія та Китай не зацікавлені у перетворенні Європи та Америки у радіоактивний попіл чи навіть у гіпотетичному сценарії цього. Бо їх теж тоді чекає миттєва економічна катастрофа. 

Тому Росія зараз вирішує в першу чергу завдання стабілізації свого положення

Бо він дуже любить управляти хаосом, експортувати хаос в інші країни, але йому дуже не подобається жити у хаосі. Бо його система, на відміну від демократій, не здатна адаптуватися. 

Для того, щоб подолати свій некомфорт йому потрібно стабілізувати ситуацію та зробити її більш передбачуваною для себе. Стабілізувати на фронті – і заради спроби цього від проводить мобілізацію. Мобілізація в його очах, очевидно, це довгострокова міна під Росію та його режим. Це спосіб короткостроково загасити пожежу. Йому потрібно стабілізувати настрої всередині країни – тому далі буде ще більше репресій. І не треба легковажно казати «та що ті росіяни, вони не здатні на протест». Ні, російські ліберали не здатні. Але він боїться не лібералів. Саме тому мобілізація на Північному Кавказі проводиться не дуже. Саме тому є певні обмеження у волжських республіках. Бо боїться Путін зовсім не лібералів. І не дарма Адам Делімханов, права рука Рамзана Кадирова, не так давно заявив, що Чечні потрібна своя ППО. Йому потрібно стабілізувати відносини хоча б з Китаєм, Індією, арабським Сходом. І зараз або навіть в перспективі продовження українського наступу застосовувати зброю масового знищення – це занурювати свою систему у ще більший стан нестабільності. 

5. Путін та його оточення брешуть та дезінформують завжди

Вони хочуть щоб усі вірили в можливість ядерного удару. Щоб ви та наші союзники тряслись та панікували. Чому я вважаю що в цьому мета Кремля? Бо коли вони щось збираються реально зробити – вони брешуть. Коли готувалися до нападу на Україну, вони зробили все, щоб заперечувати свої плани. Вони заперечували, оплачували рекламні кампанії зі спростуванням загроз російського вторгнення. Я навіть пам'ятаю, як за кілька днів до вторгнення вони нагнали ботів в голосування до Романа Шрайка. Щоб варіант опитування «вторгнення не буде» набрав більше голосів. Коли Росія до чогось реально готується – вона це буде заперечувати. До речі, так само було з мобілізацією. Так саме було з анексією Криму. Так саме було з вторгненням на Донбас в серпні 2014 та січні 2015. Путін брехав навіть про свою участь у виборах 2012 року. Тому що дезінформація – це його коник. Коник його системи. І блеф в тому числі. 

Доречі, тут буде правильно сказати про «глашатаев ядерной войны». Коли Маргарита Симонян чи Володимир Соловйов одночасно (а рамки кількох днів та тижнів це для процесів одночасно) повторюють меседжі що «як гарно було жити з українцями в одній країні» та «треба ядерну бомбу кидати» – це не просування адженди, а просування традиційного для російської пропаганди «каші в голові», щоб намагатися заплутати і росіян, і зовнішніх споживачів. Це взагалі заслуговує окремої статті. 

6. Путін не існує в вакуумі. Він це розуміє. Його оточення розуміє це ще краще

У його оточення цілком можуть бути плани на «після Путіна». Наприклад, домовитися з Заходом. І США, і союзники залишають це вікно можливостей. Залишають його завжди. І для російських олігархів, і для нього. Крім того, вони можуть домовитись зі Сходом. І Путін, і його оточення це теж тримають в голові. 

І Путін чи Путін з Шойгу можуть теоретично у своїй голові намалювати картину, що натиснути «кнопку» це гарна ідея. Але немає жодної гарантії, що ця ідея сподобається оточенню. Чи усьому ланцюжку прийняття рішень, про який я писав на самому початку. 

Акела вже промахнувся. Він вже промахнувся 24 лютого. І зараз намагається якось вирулити, виправити ситуацію, піти з якоюсь перемогою, мінімізувати втрати чи намалювати для росіян картинку успішної війни. Для того, щоб Акела зробив ще один стрибок – а навіть виліт снаряду з тактическим ядерним зарядом з гармати це х10 до того, що він зробив 24 лютого – на це має погодитися вся стая. Не та, цирк з якою він влаштував 21 лютого. І погодитись не тільки на словах. Це за умови що Акела остаточно втратив розум. А на це ще не дуже схоже. Бо жити та мати майбутнє після Путіна – в планах більшості його оточення. 

Путіну залишали і залишають можливість вціліти в цій війні особисто. Можливо – ілюзію. Його оточенню роблять пропозицію вціліти в цій війні. І так, повторюсь, вони не схожі на людей, які фанатично хочуть вмерти за «денацифікацію України». Чи готові перевірити «жахне чи ні». І якщо російська система почне очевидно руйнуватися зсередини, їй вже точно буде не до бомбардування Вашингтону чи позицій ЗСУ під Краматорськом. 

І короткий висновок. Ми маємо готуватися до усіх сценаріїв. Навіть найгірших. Але рівень нашої тривожності має бути таким самим, як і рівень тривожності щодо ймовірності падіння цегли на голову при прогулянці по вулиці. Адекватним.