Коли США дозволять Україні бити по Росії?

Як ухвалюються рішення у Білому домі? Так само як і всюди у розвинених демократичних державних системах. Спочатку виробляються сценарії і позиції (які по ланцюгу формують дуже різні люди, аналітичні центри, групи впливу). Потім ці сценарії і позиції доносяться до відповідних людей, які відповідають за напрямок. Потім вони доходять до перших осіб, які – інтерпретуючі ці дані – ухвалюють те чи інше рішення.

На всьому шляху зацікавлені сторони впливають – напряму, через експертне середовище, через медіа. Зверху ще додається природній бюрократичний та політичний процес. Кожна зміна зовнішніх обставин може змінити і рішення. Тому ухвалення складних і ризикованих рішень зазвичай відбувається дуже обережно, консервативно і довго. А всюди де починається бажання дуже швидких рішень, бо горить розпочинається шлях до розмивання інституцій і диктатури.

Більшість базових рішень по нашій війні – перші санкції, блокування авіасполучення з РФ, програми для українських біженців, перші рішення про важку зброю, Himars – ухвалювалися надзвичайно швидко для європейської і американської систем. Чим складніші і чим більш ризиковані рішення, тим більше лаг ухвалення, тим більші різних груп впливу, до яких треба дослухатися, тим вища політична і історична відповідальність.

З політикою Байдена все те саме. Джо не яструб. А у суспільстві у США запиту на участь у великій війні немає. Точніше не так: після Іраку і Афганістану участь США у війнах дуже непопулярна. Тому з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну адміністрація США вирішувала дві задачі: допомогти Україні і уникнути прямого зіткнення між Росією та США, що могло призвести до глобальної катастрофи. Цей ризик реальним вважає багато хто в США. І не дарма Трамп і Ко цим лякають виборця.

Тому Путін і його банда так активно експлуатували теми «червоних ліній». Це не маніпуляція «страхами» Байдена чи Саллівана. Це вплив на суспільний і елітарний дискурс, яким Байден і Ко керуються. Цим і пояснюється логіка поступового відсунення «червоних ліній». Так, це та саме «політика салямі», яка зводить ризики ядерної ескалації і суспільного невдоволення до мінімуму.

Але Україні нема діла до логіки обережності в американських і європейських кабінетах. Тому у нас апріорі різний рівень толерантності до ескалації з боку росіян. Бо нам все треба на вчора, а ядерні погрози Путіна вже мало кого лякають.

Зрештою, вторгнення у Росію ілюстративно демонструє, що Україна готова ігнорувати перестороги США і Європи. І на практиці доводити, що «червоні лінії» не працюють. Бо у нас немає інших варіантів. Саме успіхи ЗСУ на полі бою у наступальних операціях, особливо в умовах обмеженої кількості ресурсів, ключовий фактор, що може змусити США переглянути свою політику.

І так, з огляду на розвиток подій на фронті і зростання тиску з боку європейських союзників, США ще за поточної адміністрації можуть зняти свої заборони. Точніше не так. При всьому тиску з боку опонентів такого рішення серед демократів, істерики трампістів і російських агентів, їм доведеться це зробити. Ну або це доведеться зробити Гарріс, якщо вона переможе. Якось так.