Стратегія Путіна – пережити Україну, знищуючи Росію

Оця політизація обговорення дипломатичного треку трохи втомила. Бо Україна як держава з початку війни має будувати дипломатичний трек, який передбачає можливість настання миру за виконання певних умов.

Чому? У тому числі для того, щоб задовольнити ключовий запит наших партнерів у США і в Європі. Бо там досі цілком логічно живуть страхи Третьої світової, хаосу у Росії чи підпадання РФ під повну залежність від Китаю. Так само існує небажання, щоб російські ресурси щезли з ринку. Бо вважається, що зникнення з ринку російських нафти, металів чи добрив буде становити глобальну проблему. І це правда. Тому і живе концепція «не-поразки» Росії.

З іншого боку, у США і Європі не хочуть поразки України. Якщо уточнювати параметри «не-поразки», то вони виглядають приблизно так: Україна не має щезнути, втратити більшість своєї території, перетворитися на сателіта Росії. Тобто «не-поразка» України – це її існування як незалежної і дієздатної держави, але питання кордонів чи альянсів – другорядне.

У підсумку у цієї війни взагалі може не бути переможців. Як після Першої світової, коли всі залучені зовсім скоро опинилися у стані глибокої соціальної, економічної і політичної кризи. Відповідно, при таких формах мислення тема необхідності домовитись про мир спливає постійно. Особливо коли головний центр напруги давно змістився на схід, де навколо Південно-Східної Азії (з її майже 700 млн населення) точиться запекла конкуренція.

Володимир Путін цією стратегічною невизначеністю користується як уміє. Його задача – пережити нашу здатність воювати. Навіть якщо його політика у перспективі кількох років веде Росію до катастрофи (а вона веде). Навіть якщо вона зробила так, що за 2,5 роки Росія практично знищила весь накопичений запас міцності СРСР (а вона знищила). Він сподівається нас пережити. Ми маємо цього не допустити. Або дочекавшись, як він впаде. Або вистрибнувши у перемовини за найкращої кон'юнктури.

Тож якщо у західному істеблішменті тема перемовин жива, то нам важливо «формувати» нашу позицію. Фіксувати на папері важливі поступки потенційного миру. Посилювати потенційні переговорні позиції. У тому числі – у контексті відновлення країни, без якого будь-який результат війни буде відкладеною катастрофою.

Логіка «дайте нам зброю, щоб ми могли вести перемовини на адекватних умовах» – адекватна. Так, ми не відмовляємось від перемовин, але дайте нам можливість бути до них готовими.

Те саме – щодо вимоги тиску на економіку РФ. При всій кривизні санкцій, тиск уже суттєво позначився на російській економіці, яка вже зараз вкрай перегріта. Криза російської економіки теж є кроком до того самого справедливого миру.

Позиція, яку просували на Саміті миру Україна та наші партнери, де поступово формувалися базові обовʼязкові умови початку перемовин(наприклад, повернення Україні Запорізької АЕС чи гарантування безпеки українського продовольчого експорту) – про те саме.

Так, мені теж дуже хочеться, щоб Захід дав нам буквально всю можливу зброю, включно з крилатими ракетами, сотнями літаків з пілотами і оце усе. Щоб Росію розтоптали за кілька тижнів-місяців. І щоб людські жертви були мінімізовані. Але працювати доводиться з тим, що є – на військовому, дипломатичному, економічному, юридичному напрямках. З розумінням логіки наших партнерів, бо інших все одно не буде.

Підтримка проукраїнської коаліції (у тому числі завдяки демонстрації нашої дипломатичної адекватності), підтримка санкцій, тиск на економіку РФ, удари далекобійною зброєю, довгострокові гарантії можуть призвести до того, що Кремль більше не зможе продовжувати війну. Або буде вважати подальші бойові дії критичною загрозою для власного існування.

Тільки це змусить Путіна чи його наступника шукати миру на українських умовах або через компромісні рішення, прийнятні для України.

І так. Дякую нашим дипломатам за сумлінну і героїчну роботу. Вони роблять більше, ніж ми могли мріяти. Дякую.