Ми будуємо країну, яка завжди готова дати відсіч агресору

Шановні громадяни України!

Рік тому я розповідав про те, як кожний мій ранок починається з смс-повідомлення від Генерального штабу України. Смс про кількість поранених і загиблих за минулу добу на передовій. Цифри бувають різними, та тільки одне повідомлення робить ранок добрим. Поранених – нуль. Загиблих – нуль.

Сьогодні, 29-й день поспіль, у мене і всієї нашої України ранок дійсно добрий. Так, перед нами постало багато нових викликів. Але сьогодні – 29 днів, як на сході України в нас немає бойових втрат.

29 днів, як українські міста та села не ховають своїх героїв. 29 днів, як не плачуть мами. 29 днів, як дружини та діти чують у телефонній слухавці: «Цілую вас, мої рідні. Скоро повернусь додому». 

Нещодавно, будучи на сході, я запитав у місцевих жителів, чи чули вони новину, що ми домовилися про «тишу». Вони відповіли: «Ми чуємо не новину. Ми чуємо тишу».

І сьогодні, у 29-й день перемир’я, у 29-ту річницю незалежності України ми всі просимо Бога лише про одне – нехай дні тиші стануть місяцями. Місяці – роками. Роки – століттями, а потім тисячоліттями. Миру, злагоди та процвітання української землі. 

І ми віримо, що це точно настане, бо надсилаємо прохання до Неба саме з цього знакового місця. Софійської площі.

Тут Ярослав Мудрий розбив печенігів. Тут проходили збори громади та ухвалювали всі важливі рішення. Тут вітали гетьмана Хмельницького з перемогою, тут проголошували Акт Злуки та соборність України. Тут у 43-му році відзначали вигнання нацистів з Києва. А у серпні 91-го тут відбулося народне віче на підтримку незалежності. І сьогодні, повертаючись до традицій наших предків, саме тут ми відзначаємо 29-ту річницю незалежності України.

Це день, коли у шістдесяти п’яти мільйонів українців на планеті велике свято. День народження нашої мами. Незалежної України.

Який подарунок від нас хотіла б отримати наша ненька Україна?      

Думаю, для кожної матері головним є щастя дітей. Найперше, щоб її діти – українці були здоровими. Сьогодні ми робимо все можливе для подолання коронавірусу в Україні. Ми забезпечені всім необхідним, налагодили власне виробництво, відновлюємо лікарні та лабораторії, та найголовніше, що у нас є, – це українські медики.

Вони мужньо протидіють хворобі, вони наші чарівники та супергерої. І ми повинні так само ставитися до наших лікарів, бути відповідальними, дотримуватися правил безпеки. І тоді обов’язково настане день, коли за радісним смс від Генерального штабу буде не менш радісне – від міністра охорони здоров’я. За минулу добу в Україні захворілих – нуль. Померлих – нуль.

Вірю, що ми здолаємо вірус і будемо «хворіти» лише футболом на трибунах, музикою на концертах та мандрівками нашою чудовою країною.

Я також гадаю, кожна мама хоче, щоб її діти не сварилися.

То, може, дітям годі змагатися в тому, хто більше та правильніше любить неньку Україну? Вона мріє, щоб ми були єдині та згуртовані. І зробити їй такий подарунок нам точно під силу. Треба згадати, що, незалежно від мови, релігії, національності – ми брати й сестри. Ми всі – діти України. І нікому не давати шансу посіяти між нами розбрат.

Ні сусідам, ні внутрішнім чужинцям. Тим, що обкрадали нашу маму Україну багато років, бо ніколи не вважали її рідною.

Кожна мама хоче, щоб усі її діти завжди були вдома. Так, на жаль, сьогодні за нашим сімейним столом бракує Донецька, Луганська і Криму. Та ми робимо все, щоб настав день, і вони повернулись. У країну, яку вони не впізнають. Яку сьогодні ми будуємо разом з вами. 

Країну, що буде першою у Європі за людським щастям, а не тільки за розміром території. Хоча ні своє щастя, ні свої території ми нікому не віддамо.

Країну, для якої найвища цінність – це життя і здоров’я громадянина, а не те, за кого він голосував на виборах президента.

Саме тому ми боремося за кожного українця і повертаємо своїх. Для нас не має значення: це 131 полонений з Росії та ОРДЛО, 14 цивільних моряків із Лівії, 45 громадян з Уханя чи 11 загиблих, на жаль, під час збиття «Боїнга» в Ірані. І за одного українського розвідника ми готові віддати тисячу інших. Бо Україна своїх не лишає. І я зроблю все, аби кожен громадянин України у будь-якому куточку планети чітко знав: я – українець, а значить, моя держава мене не залишить.

Ми будуємо саме таку країну! Країну, яка завжди готова дати відсіч.

І байдуже, хто атакує: агресор, вірус, світова криза.

Країну, де ті, хто без бою подарував частину території, будуть давати свідчення, а не проповіді з патріотизму. 

Країну, куди наші люди захочуть повертатися. Повертатися хорошими дорогами, які ми сьогодні будуємо.

Країну, де жваві суперечки будуть лише про те, як назвати ракету, що Україна запускає в космос, та на честь кого назвати збудований корвет.

Усіх, хто готовий допомагати українцям будувати саме таку країну, – ласкаво просимо долучатися. Іншим – велике прохання не заважати. У вас було багато років, аби щось зробити. Люди поставили вам оцінку. Прийміть це та не плутайтеся, будь ласка, під ногами у країни, яка рухається вперед.

Дорогі українці!

Створити країну мрії ми можемо тільки разом.

Всі 25 регіонів. Всі ми – команда. Дрім-тім з кожної області.

Це – наша збірна України. Де немає «годувальників» чи «дотаційних», бо кожен регіон – сильний і заможний. Бо кожен важливий і незамінний. Бо кожен – невід’ємна частинка пазла, без якої неможливий малюнок квітучої України.

Кому ж вершити розвиток кожного регіону? Тільки тобі. Господарю своєї землі. Бо Україна – це ти. Україна починається з тебе. Все твоє. Твої домівка, подвір’я, вулиця, село або місто, твоя область, а отже – і твоя країна.

Відчуй, що ти не телеглядач, а безпосередній творець нової країни. Зрозумій, що Україна багатоманітна та багатогранна, де «багато» – це від слова «багатство». Багатство України.

Бо львівська площа Ринок і харківська площа Свободи, Дерибасівська в Одесі та Яворницького в Дніпрі, Артема у Донецьку та набережна в Ялті – це все Україна. Лавра, Софія, Михайлівський Золотоверхий, велика ханська мечеть Бахчисарая та синагога у Дніпрі – це все Україна. Полтавські галушки, гуцульський банош, закарпатський бограч, одеський форшмак, львівський сирник та луганський шахтарський торт – це все Україна.

Карпатські гори й донбаські терикони, Південний Буг та Сіверський Донець, Синевір та Сиваш – це все Україна. 

Ми часто кажемо: добре там, де нас нема. Ні, ми маємо казати: буде добре там, де ми є! Часто питаємо: де ідеальне місце на Землі? А відповідь проста: там, де ти зараз стоїш.

Нам пощастило народитися в Україні. Ми просто ще не всі й іще не до кінця це зрозуміли.

Знаєте, коли почалася російська анексія Криму та війна на сході, лише тоді ми стали дбати про власну армію та пишатися своїми військовими. Коли стався коронавірус, лише тоді ми почали думати про медицину, помічати працю та подвиг лікарів. Коли в Україні палав лісовий вогонь, лише тоді ми стали цінувати наших пожежників та рятувальників. Давайте почнемо помічати героїв серед нас і цінувати один одного просто зараз, а не колись. Не «лише тоді». 

Час усвідомити, що нашу незалежність слід захищати кожного дня і кожному з нас. Комусь – зі зброєю в руках. Комусь – з учительською указкою, а комусь – з медичним скальпелем.

В опенспейсі якогось IT-офісу, на шахті під землею, на сцені опери, на спортивних аренах чи у пшеничному полі – ми всі будуємо незалежну Україну.  

Шановні громадяни!

Сьогодні тут ми відзначимо нагородами тих, хто щодня примножує нашу незалежність. Це наші лікарі, вчителі, промисловці, діячі науки, культури та спорту.

І, звичайно, – це наші військові та захисники. Люди з великої літери, завдяки яким сьогодні ми стоїмо тут. Завдяки яким ми зберегли свою незалежність.  

Сьогодні всім ветеранам, добровольцям та волонтерам українці зможуть щиро подякувати та вклонитися під час їхньої ходи Хрещатиком.

А наша військова техніка – сьогодні на сході. І я впевнений, що саме так і має бути. Бо танки, бронетранспортери, літаки – це не атракціон для киян і гостей столиці. В країні, яка захищає свій суверенітет зі зброєю в руках, техніка має бути не в мирному Києві, а на передовій. Там, де вона зараз потрібна. І тільки так і має бути, якщо ми поважаємо власну армію.

 А парад у нас обов’язково буде у майбутньому. Парад української перемоги. Коли ми повернемо всіх наших людей і всі наші території, коли на нашій землі буде сталий мир, ми зробимо великий парад усіх наших військ і техніки. Парад, після якого більше ні в кого навіть не виникне думки порушити мир в Україні, посягнути на її свободу та незалежність.

Дорогі українці!

Я завжди закликаю всіх нас до єдності.

Вірю, що інакше й бути не може. Знаєте, нещодавно я спіймав себе на думці – нас багато чого об’єднує, і єдність є навіть у наших протиріччях.

Ми різні. Але рівні. Ми різні. Але рідні.

Ми говоримо різними мовами, щоб розуміти один одного без слів. Ми різної віри, але віримо всі в Україну. 

Вони хотіли нас поділити, а ми множимося їм на зло.

Ми не ангели. Та чортам тут не місце.

Ми хочемо тиші, яку почує вся Україна!

Ми з краю, в якому наша хата – не скраю.

Ми твердо стоїмо на своєму, бо рухаємося вперед. 

Можемо іноді – зовсім трішки «гіркої», коли на душі зовсім не солодко.

Ми посміхаємося про сумне. Ми плачемо від радості.

Наша «Мрія» летить до неба, щоб нашу мрію побачив Бог.

Ми кладемо праву руку на серце, щоб долати проблеми однією лівою. Ми – українці. Подивись у дзеркало – і ти побачиш там всіх нас.

Це – ми.

Незалежні. Але все залежить від нас.

Зі святом вас, дорогі громадяни! 

З Днем Незалежності України!

Слава Україні!