Об'єднавчий Собор для українського православ'я: не треба впадати в паніку
Слід розуміти, що коли є воля та бажання досягти результату - єдиної Церкви, то цей результат буде досягнутий
Процес
Коли хтось береться оцінювати деталі нинішнього становища Церкви в Україні, то слід пам‘ятати: вона знаходиться в ПЕРЕХІДНОМУ ПЕРІОДІ, коли низка розпочатих процесів ТРИВАЮТЬ.
1. Патріархат. Патріарше достоїнство для Церкви в Україні було самостійно проголошене Всеукраїнським Собором в червні 1990 р. Першим патріархом України був блаженної пам‘яті Мстислав (Скрипник). Після нього УПЦ КП очолював блаженної пам‘яті патріарх Володимир (Романюк), а з 1995 р. - очолює патріарх Філарет. У 1993-2000 р. в УАПЦ патріархом був Димитрій (Ярема).
Отже те, що Українська церква має гідність Патріархату - це не чиєсь одноособове рішення, а соборна воля Церкви.
За всіма зовнішніми ознаками Українська церква не поступається іншим патріархатам - давність історії, число вірних та духовенства, монастирів та духовних шкіл. І перевершує автокефальні Церкви, що не мають статусу Патріархату.
Тож немає жодних логічних підстав для того, щоби Українській церкві було відмовлено в статусі Патріархату. Російська церква у 1589-90 рр. отримала від Вселенського патріархату одночасно і автокефалію, і статус Патріархату, тому і в українському випадку така можливість є.
З українського боку Вселенський патріархат і Матір-Церква вже не раз чули відповідну позицію, маючи можливість її обміркувати. Просити - не заборонено, а якщо українська сторона не буде про це говорити - то яка підстава для Матері-Церкви навіть обмірковувати питання?
Для утвердження незалежності Української церкви від Московської важливо, щоби статус Української церкви був рівноправним з Московською, тобто автокефальний патріархат. Також в інтересах і самої Української церкви, і Вселенського православ‘я, щоби Церква в Україні не перетворилася на московського сателіта, але щоби урівноважувала ситуацію, повноцінно підтримуючи Матір-Церкву Константинопольську в протистоянні московським ідеям «Третього Риму».
Отже якщо ЗАРАЗ немає відповіді від Вселенського патріарха щодо статусу Патріархату для Української церкви - це не означає, що її і не буде! Адже півроку тому ще не було відповіді і щодо автокефалії, однак вона з‘явилася, є твердою та послідовною.
Тож так само, як Українська церква наполегливо просила надати визнану автокефалію - і отримала згоду, так просить і встановити визнаний статус Патріархату - і сподівається отримати згоду Матері-Церкви. Бо хто шукає - той знаходить, хто стукає - тому відчиняють.
А хто чекає, що за нього зроблять його роботу - може чекати вічність.
2. Питання Собору. Рішення Вселенського патріархату, про які оголошено 11 жовтня - це платформа, що створює можливість для скликання Об‘єднавчого Собору. Підготовка до нього - це ПРОЦЕС, і він не має відбуватися шляхом обговорення в медіа чи в мережі, а шляхом прямого спільного ВІДПОВІДАЛЬНОГО діалогу ВСІХ СТОРІН, які включені в цей процес - УПЦ КП, УАПЦ, ієрархів УПЦ (МП), Вселенського Патріархату та Української держави. Перші три - творять єдину Церкву, Вселенський патріархат модерує і спрямовує процес, а держава забезпечує зовнішні умови, включно з нейтралізацією спроб держави-агресора втрутитися у справу.
Якби три українські юрисдикції ВЖЕ мали повну згоду між собою - то у нас не було б трьох юрисдикцій, а була би єдина Церква.
Тож нікому не треба робити вигляд, що ніби щойно тепер довідалися про відмінність позицій, та впадати від цього в паніку!
Слід розуміти, що коли є воля та бажання досягти результату - єдиної Церкви, то цей результат буде досягнутий. І процес єднання НЕ БУДЕ ЗАРУЧНИКОМ жодних внутрішніх або зовнішніх сил, які не хочуть, щоби він довершився. Занадто багато українські Церква і держава, як і Матір-Церква Константинопольська, вже приклали зусиль для успіху справи церковної єдності - щоби дозволити противникам процесу зупинити її досягнення.