155-річчя від дня народження Лесі Українки: цікаві факти про творчість поетеси

Сьогодні, 25 лютого 2026 року, виповнюється 155 років від дня народження Лариси Косач – геніальної поетеси, драматургині та громадської діячки, яка під псевдонімом Леся Українка змінила обличчя української культури. Її життя стало потужним символом боротьби не лише за власне існування, а й за право українського народу бути частиною європейського інтелектуального простору. Леся Українка довела, що українське слово може звучати сучасно, шляхетно та вільно, попри будь-які імперські заборони, пише «Главком».

Зміст

• Дитинство та перше визнання
• Геній, загартований дисципліною та болем
• Спротив та мова свободи
• Поетеса проти імперських та гендерних стереотипів
• Останні роки і культурне безсмертя
• Актуальність сьогодні

Дитинство та перше визнання

25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський народилася Лариса Косач, яка згодом увійшла в історію під псевдонімом Леся Українка. Вона стала однією з центральних постатей української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття та піднесла українську літературу до рівня європейської.

Лариса була другою з шести дітей у родині Косачів. Її батько, Петро Антонович Косач, походив із українсько-козацького шляхетства. Мати Лесі, Ольга Петрівна Косач, походила з старовинного роду Драгоманових. Михайло Петрович Драгоманов – видатний український вчений, історик, філософ, фольклорист, громадський діяч - рідний брат Лесиної матері. Леся Українка все життя вважала свого дядька М.П.Драгоманова духовним наставником і вчителем.

Сама Ольга Петрівна теж була відомою письменницею (літературний псевдонім – Олена Пчілка), етнографом, видавцем (під її орудою виходили у 1907-1916 рр. українські часописи «Рідний край» і «Молода Україна»). Дитинство Лариси Косач проходило серед мальовничих лісів та озер Волині. Чутлива дівчинка всім єством вбирала красу рідного краю, його пісні та легенди. Через роки ці враження перелилися в поетичні строфи, в безсмертну мелодію «Лісової пісні».

Геній, загартований дисципліною та болем

Леся Українка була надзвичайно обдарованою. У чотири роки навчилася читати, у п’ять – грати на роялі, у дев’ять писала вірші, а вже у 12 років її твори друкувалися в журналах. Проте дитинство письменниці було затьмарене тяжкою хворобою – туберкульозом кісток, який змусив її відмовитися від мрії стати музиканткою.

Попри це, вона самостійно опанувала понад десять мов і перекладала Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Загалом Леся Українка написала понад 100 віршів, близько 20 драматичних творів і видала три поетичні збірки. Через цензурні утиски та негласний нагляд поліції значну частину своїх творів вона була змушена публікувати за кордоном.

Спротив та мова свободи

Сучасники часто дорікали письменниці за звернення до античних і ранньохристиянських сюжетів. Проте саме через них Леся Українка говорила про поневолену Україну. Образи завойованої Греції чи біблійного Вавилону були художніми алегоріями української дійсності.

Її драми – це не втеча від реальності, а інтелектуальна форма опору. Вона писала про випробування, відповідальність, свободу вибору та необхідність вистояти навіть у безнадійних умовах.

Поетеса проти імперських та гендерних стереотипів

У радянський період образ Лесі Українки навмисно спрощували й маргіналізували, зводячи його до образу «хворої, слабкої дівчини у вінку». Натомість реальна Леся Українка була сильною, принциповою, інтелектуально незалежною жінкою.

Разом з Наталя Кобринська та Ольга Кобилянська вона стояла біля витоків феміністичного руху в українській літературі. Її героїні – вільні, самодостатні, здатні приймати рішення і нести за них відповідальність. Для Російської імперії це було справжнім викликом.

Леся Українка підтримувала жіночі рухи, друкувалася в альманасі «Перший вінок» і послідовно виступала за право жінок на самореалізацію.

Останні роки і культурне безсмертя

Попри постійний біль і прогресуючі хвороби, письменниця до останнього залишалася активною. Останні роки життя вона провела в Єгипті та Грузії разом із чоловіком – фольклористом Климентом Квіткою. Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі.

Похована в Києві на Байковому кладовищі. Символічно, що її труну несли шестеро жінок – як знак пошани до письменниці, яка все життя боролася за гідність і свободу.

Окремим виміром актуальності Лесі Українки є її культурне безсмертя. Її присутність в українському просторі не обмежується підручниками чи пам’ятними датами – вона живе в мові, у мисленні, в сучасному мистецтві та суспільному діалозі. Її тексти постійно переосмислюють у театрі, музиці, кіно, вони надихають художників, режисерів і митців нового покоління. Леся Українка стала не просто класиком, а культурним кодом – символом інтелектуальної свободи, незламності й права бути собою. Її слово не старіє, бо звернене не до епохи, а до людської гідності – і саме тому воно залишається живим доти, доки живе Україна.

Актуальність сьогодні

Сьогодні, через 155 років після народження Лесі Українки, її тексти читаються не як пам’ятка минулого, а як гострий коментар до сучасності. Її роздуми про свободу, внутрішню відповідальність і вибір між страхом та гідністю напрочуд точно резонують із досвідом України ХХІ століття. У її драматургії свобода ніколи не дається легко – вона завжди потребує жертви, мужності й готовності вистояти, навіть коли результат не гарантований.

Особливо актуальним сьогодні є її неприйняття ролі жертви. Леся Українка послідовно відмовлялася від позиції слабкості – як особистої, так і національної. Вона не романтизувала страждання і не сприймала його як чесноту. Навпаки – її герої борються, помиляються, платять високу ціну, але не зрікаються себе. Саме тому її тексти так часто звучать у сучасному українському публічному просторі – у мистецьких проєктах, освітніх програмах, цитатах на плакатах і в соціальних мережах.

 «Главком» зібрав пісні відомих українських музикантів, слова яких належать авторству Лесі Українки.