Андрій Білецький: Влада зарейдила націоналістичні гасла

Чому Тягнибок не піде на президентські вибори сам?

19 листопада розділило діяльність правих в Україні на «до» і «після». Якщо раніше націоналісти від заяв до публічних акцій намагалися показати єдність, то тепер розділилися на два табори. Перший складають п’ять націоналістичних організацій, які підписали заяву на підтримку представника «ВО «Свобода» Руслана Кошулинського як єдиного кандидата на президентських виборах. Серед тих, хто бачить «свободівця» майбутнім главою держави лідер партії «Правий сектор» Андрій Тарасенко, Олег Тягнибок, лідер руху «С14» Євген Карась, голова Конгресу українських націоналістів Степан Брацюнь, голова ОУН Богдан Червак. Пізніше до підписантів приєднався лідер руху «ДІЯ» Дмитро Ярош.

Другий складає партія «Національний корпус». ЇЇ лідер Андрій Білецький відмовився підписувати «об’єднавчу» заяву. Він називає рішення націоналістів кулуарними домовленостями, у яких «Нацкорпус» участі не бере. Партія Білецького оприлюднила свою гостру заяву, назвавши лідерів вчорашніх соратників неавторитетними людьми. «Люди, які поставили свої підписи під «документом», не мають реального авторитету серед мільйонів українських націоналістів», - ідеться у заяві партії.

Ще у березні 2017-го року Андрій Білецький разом із партнерами по націоналістичному табору, зокрема із Андрієм Тарасенком і Олегом Тягнибоком підписали Маніфест націоналістичних сил «заради досягнення політичних цілей». У документі ішлося про координацію зусиль щодо проведення люстрації, очищення інформаційного поля України від ворожої пропаганди, повернення права на відновлення ядерного потенціалу тощо. Партнери не приховували, що мали намір готуватися і потім піти єдиним фронтом на президентські, а потім і парламентські вибори. «Це історичний момент. Ми не просто координуємося, а об'єднуємо свої зусилля», – казав майже два роки тому Олег Тягнибок.

Вочевидь, з того часу багато води утекло. В інтерв’ю «Главкому» Андрій Білецький розповів про те, що посіяло розбрат у таборі націоналістів, хто насправді ухвалює рішення у найбільш розкрученій в Україні правій партії «Свобода», про свій намір балотуватися в президенти, а також про те, хто є спонсором «Національного корпусу». Незважаючи на те, що під час приватних розмов народний депутат Олександр Третьяков розповідає, що допомагає фінансово «Національному корпусу», Андрій Білецький категорично це заперечує. Між тим Андрій відмовився прокоментувати той факт, що у 2014 році в газеті «Ми кияни», яка розповсюджувалася у столиці, рекламувалися три прізвища: Білецький, Третьяков і його соратник, власник фармацевтичної компанії «Дарниця» Гліб Загорій.

Днями ряд націоналістичних організацій поставили підписи під листом на підтримку Руслана Кошулинського як єдиного кандидата від правих на прийдешніх президентських виборах. Але там немає вашого підпису. Ви також обвинувачуєте партнерів у тому, що це була кулуарна домовленість, що ці дії не відповідають Маніфесту. То що стало на заваді, щоби і з вами домовилися?

Маніфест – це концептуальний документ, який говорить про те, як націоналісти бачать майбутнє і розвиток нашої країни. І, безумовно, там немає таких практичних речей, про які ви говорите. Мова може йти про протиріччя духу Маніфесту, але не його букві. Один з найважливіших моментів – не прізвище кандидата в президенти, а стратегія розвитку націоналістичного руху: це буде єдина структура, чи окремі бренди і назви. Я з самого початку виступав за створення нового єдиного націоналістичного руху без хвостів вчорашніх партій. Щоб були вказані напрямки, за якими ми рухаємося, було проведено об’єднавчий установчий з’їзд, було заявлено, що націоналісти єдиною партією ідуть на парламентські вибори 2019-го. От довкола цих речей і виникло найбільше проблем. Бо, окрім нас, ніхто створювати єдину націоналістичну структуру не виявив бажання.

Свого часу «Свобода» монополізувала націоналістичне поле в електоральному плані. Вулиця залишилася за непарламентськими угрупуваннями, громадськими організаціями. Але все кардинально помінялося у 2014 році. Тоді був Майдан і націоналісти, безумовно, грали першу скрипку на Грушевського. В 2014 році була найгостріша і найважливіша для України фаза українсько-російської війни, коли стояло питання: бути чи не бути.

І все ж – коли саме ви зрозуміли, що партнери на вашу пропозицію не пристануть?

Активні переговори у форматі підписантів Маніфесту проводилися навесні 2018 року, і у травні були ухвалені чіткі рішення. Суть цих чітких рішень - ми висуваємо єдиного кандидата на президентських, а на парламентські вибори йдемо єдиною колоною. Я погодився підтримати кандидатуру від «Свободи». Станом на травень цією кандидатурою був Олег Тягнибок. Домігшись нашої підтримки у важливому для них питанні, «Свобода» втратила інтерес до виконання своїх зобов‘язань перед нами.

Давайте подивимося, що мають за собою сили, представленні в об’єднанні націоналістів. Можливості має тільки «Національний корпус» – у нас більше 10 тисяч активістів по всій країні. І про це, думаю, знає кожна людина, яка хоч трохи орієнтується в українській політиці.

Ігор Кривецький брав участь у цих переговорах націоналістів?

Так, безумовно. Пан Кривецький є людиною, яка повністю вирішує напрямок діяльності «Свободи». Тому він не міг не брати участь.

А він не зацікавлений в об’єднанні цього великого правого флангу?

Я взагалі вважаю, що бізнесу не варто бути надто близьким до політики. Я думаю що вони (і Кривецький, зокрема) зацікавлені винятково у збережені бренду «Свободи» і все.

Які ваші подальші дії? Ви підете в президенти?

З 2014 року у мене жодних поразок не було. Ми створили партизанський загін – відстояли Харків, ми створили полк – це один з найкращих, найефективніших і професійніших підрозділів в Україні. Ми воювали, і за нами є вісім звільнених населених пунктів. Почали створювати молодіжний рух який потім переріс в партію… Я не боюся брати в цьому плані відповідальність, я абсолютно вірю в нашу команду. Якщо не вийшло тут, то значить нам залишається брати на себе всю повноту відповідальності, так як ми це робили в 2014 – 2015 роках під час Широкінської операції та інших і перемагати.

Ми всі реалісти і розуміємо, що ви не переможете на цих президентських виборах. Що для вас особисто буде перемогою?

Знаєте, слова про те, що ми всі реалісти, я вже чув перед звільненням нами Маріуполя. Я два тижні прислуховувався до «генералів-реалістів», які мене переконували, що просто фізично неможливо звільнити місто. На жаль, за останні два тижні були вбиті і українські вояки, і багато негативних процесів відбувалося на фронті. То скажу вам, що не варто було слухати «реалістів». Тому реалізм реалізмом, а зараз я бачу прості речі. У всьому світі преса кричала, що праві ніколи не повернуться. Але зараз йде справжній марш національних сил по всьому світу. Подивіться, що відбувається у Бразилії, яка була оплотом лівацтва у Латинський Америці. Нині там переміг правий, націоналістичний кандидат (представник праворадикальної «Соціал-ліберальної партії» Жаір Болсонаро здобув перемогу на президентських виборах у Бразилії – Ред.). Ми бачимо що Трамп вже відверто називає себе не тільки республіканцем, але й американським націоналістом. Я не хочу бути «реалістом», я просто хочу перемагати і все. Багато разів виходило, чому зараз не вийде?

Президентські опитування вам дають 0,1%–0,2% підтримки. Листопадове соцопитування показує, що вже зараз за Руслана Кошулинського готові проголосувати 0,6% українців. То де ж ваш виборець?

Влада зарейдила націоналістичні гасла з 2014 року. Не тільки президент, а й «Народний фронт» і Радикальна партія. Люди, які вважали неприйнятним гасло «Слава Україні», сьогодні переконують нас, що вони казали його завжди. Це, безумовно, не так. Давайте я вам скажу, звідки беруться наші українські рейтинги. Зі стелі. Якщо би українська соціологія мала б хоч якесь відношення до реалістичної соціології, то жодна з партій не замовляла б собі закритої соціології. Але цим займаються всі, і всі чудово знають, що рейтинги в закритій соціології відрізняються від відкритої просто разюче.

У нас як для партії, якій тільки-но виповнилося два роки, пречудові рейтинги. На рівні прохідних. Просто давайте порахуємо. Якщо мені пам'ять не зраджує, то 1% виборців на попередніх виборах – це було десь 170 тисяч людей. Тобто 0,1% – це близько 17 тисяч. Ну, нехай буде трохи менше, бо весь час українці емігрують, виїжджають. Але навіть цей 0,1% – це менше, ніж актив «Національного корпусу». Тому ці цифри просто смішні.

Якщо зараз про єдиного кандидата не домовилися, то як співпрацюватимете з іншими націоналістичними силами надалі?

Я абсолютно певен, що будуть спільні дії, можливо, законопроекти чи акції в захист якихось принципових для нас позицій, в зовнішній та внутрішній політиці, у соціальній сфері. Тобто в практичному вимірі Маніфест продовжує працювати.

Чому саме Кошулинського висунули кандидатом в президенти? Як ви собі це пояснили?

Я вважаю, що у «Свободи» є лідер. Якщо ми будемо ставити технічних кандидатів, то це взагалі знущання над лідерським принципом і відповідальністю. Олег Ярославович – політик старого ґатунку, досвідчений. Він повинен був вести свою партію на виборах.

Ви ж сам кажете, що молодь треба підключати…

Якщо не хочеться нести відповідальність, тоді не варто це називати приборканням амбіцій.

Під документом на підтримку Руслана Кошулинського спочатку не було підпису Дмитра Яроша. Пізніше він у заяві у Facebook написав, що підтримує єдиного кандидата Кошулинського. То у вас були переговори з Ярошем?

Я давно не спілкувався з Дмитром, тому мені важко коментувати коментарі. Я бачив Facebook Дмитра, де він сказав, що підтримує висуненого спільного кандидата як принцип. Він написав, що кандидатура Кошулинського прийнятна. Проте потім вийшла трохи інша заява від «Дії» про те, що ми зараз створюємо нову політичну платформу і не підтримуємо жодного з кандидатів до їхнього офіційного висунення. Тому мені дуже важко сказати, що малося на увазі.

«Національний корпус» може об’єднати зусилля не з націоналістичними силами?

Ні, не розглядаємо абсолютно таких варіантів. Я бачу можливість об’єднання тільки з ідеологічними однодумцями, тобто з патріотичним політичним сегментом. Та навіть прізвище Білецького під Маніфестом, під єдиним кандидатом, якщо ми не говоримо про подальшу єдину партію, багато в чому не має сенсу. Бо це нічого не змінює по суті.

Наскільки у вас зі «Свободою» перетинається електорат? Вони так і не змогли за великим рахунком вийти за межі Західної України. Ви ж сам – з Харкова.

Я думаю, що тут питання трохи в іншому. Тут питання не в територіальній прив’язці, а в більш ширшому розумінні націоналізму. За нами нема гарних слів, величезної кількості ефірів і тому подібних речей. За нами є реальні справи, які купка людей абсолютно без грошей, підтримки, знань, досвіду, зброї і фінансів зробила в 2014–2015 роках, захистивши країну. Це наш плюс, тому і наше розуміння націоналізму до деякої міри в тактичних питаннях відрізняється (від тієї ж «Свободи»). Воно не обмежується винятково мовно-, культурно-, історичною складовою, воно має бачення майбутньої великої України. В прямому сенсі слова великої держави, геополітичного центру на Сході Європи.

Я сутність націоналізму бачу, перш за все, не стільки в історичних питаннях, скільки в ефективності країни, нації і кожної людини, яка її складає. Для мене приклад націоналізму – це не консервація цінностей як у Японії часів Такугави, а революція Мейдзі (період в історії Японії з 1868 до 1912 року, який характеризується модернізацією країни, створенням Японської імперії – Ред.), коли Японія після середньовічної ізоляції погналася за Заходом і згодом перегнала його. І зараз Японія є одним з п’яти найсильніших світових гравців. Свій націоналізм ми бачимо в площині змагання за ефективність і першість з іншими народами. Ми створюємо цілі мережі соціальних спортзалів, створюємо націоналістичні хаби, причому абсолютно різного спрямування – культурного, технічного тощо. Ми створюємо ветеранські підприємства. Вже представили таке в Харкові, на черзі Київ. Один з найбільших осередків «Національного корпусу» зараз у Сєверодонецьку, Маріуполі, Добропіллі. У нас тисячі людей у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі і Одесі. Ми на всю Україну, включаючи Донецьку область, розширили базу українського націоналізму. Тому що наші ідеї більш зрозумілі українській молоді.

Клуби, спортзали коштують грошей. Ви уже говорили, що вас підтримує фінансово мережа магазинів «Мілітарист». Хто ще?

Ви абсолютно праві, говорячи, що це коштовні речі. І не тільки у фінансовому вимірі, а і в тому, які можливості вони дають для виходу з безвиході українській молоді. Зазвичай знаходяться в регіонах люди, які готові дати в нульову оренду, або мінімальну оренду якийсь зал. Ми знаходимо місцевих бізнесменів і нам допомагають. Величезна кількість людей волонтерили у 2014 році. У «Азова» в цьому плані гарний імідж. Всі знають, що у нас ніхто нічого не крав. Саме тому у нас величезна кількість людей, які залюбки нас підтримують, будматеріалами, наприклад. Десь через один місяць у Києві ми відкриваємо великий спортивний клуб. Запрошую вас на відкриття. Сподіваюся, що це буде найбільший соціальний спортзал в місті. Є будівельна фірма, яка погодилася зробити ремонт приміщення. Він не ідеальний, далекий від гламурних клубів, але вони це зробили. Тобто якщо я чи хлопці в регіонах звертаються по допомогу, то їм здебільшого вірять і допомагають таким речам. Бо це не для партійних потреб, а для потреб перш за все простих українців.

Що стосується внесків, то ми одна з найпрозоріших партій. У нас немає сільських учителів, які вносять членські внески. У нас в партії кілька десятків тисяч активістів. Наш мінімальний членський внесок – 50 гривень. Так, не всі і не завжди можуть його внести. Хтось вносить 500 грн, хтось 1000 грн. Але через те, що кількість людей величезна, то ми збираємо досить пристойні суми на партійних рахунок. Усе ці дані ідуть до НАЗК. Повірте, до нас значно прискіпливіша увага, ніж до величезних владних, або опозиційних партій-монстрів.

Згідно із даними партійного звіту за третій квартал цього року, який є у НАЗК, членські внески у вашій партії становлять близько 1,5 мільйони гривень, на партійних рахунках перебуває приблизно 2 мільйони 750 тисяч гривень. При цьому застава для участі партії у виборах становить 2,5 млн гривень. Хіба з такими грошовими статками можна претендувати на те, щоби стати парламентською партією?

Цих грошей зараз вистачає на функціонування і розвиток партії. Ми не можемо з повітря, або від добродіїв, які називаються українськими олігархами, або від контрабандистів отримувати гроші. Будемо пробуватися з тим, що є. Безумовно, такий підхід потребуватиме серйозного пошуку людей, які готові повірити, вкластися в нашу політичну силу. Зараз буде виборча кампанія. З нею буде значно складніше розширяти, розбудовувати партію.

То якими будуть джерела фінансування партії під час виборів?

Всі говорять про те, що для того, щоби подолати 5% бар’єр потрібно $60 млн. Ми ж розуміємо, що люди, які їх дадуть будуть бенефіціарами, вимагатимуть за це навзаєм якісь послуги. То що ж тепер, не займатися політикою тому, що в Україні зараз так? Є три речі, які багато в чому взаємозамінні: час, люди і гроші. Так от з грошима не скажу, що кепсько, але є проблема для проведення таких кампаній, які проводять більшість політичних партій. Справді, на них потрібно витратити десятки мільйонів. Але у нас є люди. От ви приїдете в Одесу, ви зможете справді помацати, поспілкуватися з декількома сотнями реальними нашими активістами. Я не кажу про область, де також достатньо наших людей, які готові до протестів в наметах, які готові працювати заради партії, проводити соціальні акції. Наприклад, допомагати місцевим мешканцям боротися з незаконними забудовами, протистояти сепаратистам. У більшості партій, які мають десятки мільйонів, немає навіть десяти людей, які готові хоч щось зробити за просто так. Тому ми замінятимемо фінансові можливості ініціативою наших людей. Я з 2014-го року бачу, що ентузіазм завжди перебиває не тільки гроші, а й професійність, чисельність інших. У нас є ідея, у нас є команда. І віра людей у це. Саме такі ініціативні дії будуть гарним замінником білблрдів, коштовних роликів на ТБ.

Скільки буде достатньо грошей вашій партії для успішної виборчої кампанії?

На дану хвилину чіткого розуміння немає. Та я навіть не маю досвіду класичної виборчої кампанії (участь партії у виборах). Вірю, що завдяки ентузіазму людей зберемо рівно стільки, скільки потрібно для реальних перемог.

Олександр Третьяков допомагає вашій партії?

Я взагалі не розумію, звідки може з’явитися це прізвище.

В своєму оточенні він називає вас своєю політичною інвестицією.

Знаєте, я взагалі не можу зрозуміти, звідки може взятися це прізвище. Третьяков – це хто? Любий друг Петра Олексійовича, раніше Віктора Андрійовича?

У 2014 році в газеті «Ми кияни», яка розповсюджувалася у столиці, рекламувалися три прізвища: Білецький, Третьяков і його соратник, власник фармацевтичної компанії «Дарниця» Гліб Загорій.

(мовчанка)

Окрім того пан Третьяков просуває створення Міністерства ветеранів, чого хочете і ви.

Петро Порошенко пише на білбордах «Сильна армія», я також за сильну армію. Навряд чи це показує, що я є прихильником Петра Олексійовича. І, скоріше за все, Петро Порошенко не є прихильником Андрія Білецького. Так, я за створення Міністерства ветеранів, хоча я проти Ірини Фріз на чолі.

Що стосується Третьякова, то якщо, як ви говорите, він каже про такі речі (про те, що «Національний корпус» і Андрій Білецький є його політичною інвестицією), я надеру йому вуха. Просто тому, що це цілковита брехня. Так прямо можете про це і написати.

Хто з тих, кого називають олігархами, вам пропонують допомогу?

«Національний корпус» в плані підтримки української молоді є №1. Якби «вистачило розуму» щось подібне зробити (взяти гроші в олігархів), це означало би початок кінця «Національного корпусу». Тоді би просто люди відчували, що ми працюємо далеко не за ідею. Тобто в цьому випадку ми би втратили наш головний ресурс – людей. Навіть з практичної площини, не кажучи вже про світоглядну складову, я цього ніколи робити не буду.

Ви проти Ірини Фріз на чолі міністерства тому, що вона з президентської команди?

У нас створюється міністерство ветеранів тому, що у нас 400 тисяч ветеранів війни на Сході України. З кожним роком їхня кількість збільшуватиметься, бо те, що зараз на Донбасі, на жаль, не на два дні. Невже з цих людей не знайшлося жодного якісного менеджера і поважної в цьому середовищі людини, щоби зробити її очільником міністерства? Це ж була би елементарна повага до них. Я особисто не знайомий з Іриною Фріз. Про неї ніколи не чув нічого поганого, у мене ніяким чином не має якихось упереджень щодо неї особисто. Єдине питання – чи достатньо десяток років бути прес-секретарем Петра Олексійовича для того, щоби бути міністром в такому важливому міністерстві? Мені здається, що ні.

Зрештою парламент призначив Фріз міністром. Але чому так затягували, адже ще влітку її прізвище називали в якості можливого очільника міністерства, яке збиралися створити?

Ветерани у цій ситуації стали заручниками підкилимних ігор декількох клік в середині владної коаліції. З одного боку це Володимир Гройсман і «Народний фронт», а з іншого боку Петро Порошенко, який і хотів призначення Ірини Фріз. Всі залишилися при своєму. Єдині, хто постраждав, це ветерани, яким на півроку затягнули створення потрібного міністерства. Таке міністерство є в багатьох країнах, де є велика кількість ветеранів, у тих же Сполучених Штатів. Тому всі розмови про те, що воно недоцільне в Україні не мають під собою підстав. У міністерстві буде єдине вікно, до якого замість 22 установ, як є зараз займаються справами ветеранів, зможе звертатися людина, аби отримати допомогу.

Злам з утворенням міністерства трапився з декількох причин. Спочатку Володимир Гройсман підпорядкував уряду Державну службу у справах ветеранів, ліквідувавши Державну служби у справах ветеранів війни та учасників АТО. Хоч трохи ця служба зарухалася. Було знято питання голови служби тощо. Тобто влада зрозуміла, що тягнути з цим до безкінечності неможна. Друге – це кулуарна річ, якісь торги. Тобто Петро Порошенко, вочевидь, у чомусь поступився Володимиру Гройсману і групі «Народного фронту» в бюджеті, в тому числі скоріше за все по Маркаровій (Оксану Маркарову було призначено міністром фінансів – Ред.) Натомість отримав міністерство ветеранів і Ірину Фріз для себе. Боюся, що міністерство ветеранів у найближчі місяці не всерйоз займатиметься справами ветеранів, а займатиметься передвиборчою кампанією президента Порошенка.

Хто, по-вашому достойний очолити це міністерство?

Я б не ставив на цю посаду людину, яка пішла з фронту в політику. Тобто я би не давав цю посаду депутатам-ветеранам, які є в парламенті. Потрібна авторитетна людина, яка тривалий час займається ветеранськими справами, яка розуміє проблеми і механізми їх вирішення. Жора Турчак – одна з таких кандидатур, яка би підійшла на цю посаду (Георгій Турчак – оборонець Донецького аеропорту, боєць 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня). Це людина, яку більшість ветеранів вважають кришталево чесною. Він, здається, колишній малий підприємець, у нього досвід менеджерський, точно не менший, ніж у прес-секретаря глави держави. Я казав Володимиру Гройсману про цю кандидатуру. Але у відповідь незрозуміле мукання.

Наскільки ми розуміємо, у бюджеті немає рядку на міністерство у справах ветеранів. Як воно існуватиме?

Так бюджет можна буде відкоригувати, змінити, тобто гроші на міністерство знайти можна буде. Звісно, повноцінного фінансування годі чекати, та все ж це краще, ніж нічого.

Зараз не ведуться активні бойові дії. Які задачі виконує полк «Азов»?

«Азов» зараз перебуває біля Маріуполя, частина бійців на фронті. Інша частина захищає узбережжя Азовського моря, ще частина займається бойовою підготовкою, тим, чим повинні займатися бойові підрозділи. «Азов» зараз професійний і готовий до повноцінного виходу на передову усім особовим складом.

«Азов» – це яка кількість людей?

Це великий підрозділ, який зараз у штаті має 1150 бійців. У ньому немає жодного строковика. Тобто всі ці люди добровольці і ці всі люди професіонали-контрактники.

На акціях ви неодноразово виступали за те, щоб іноземці, які воюють на боці України, отримали українські паспорти. А скільком вже дали українські паспорти?

Наш законопроект пройшов перше читання (на початку жовтня цього року Верховна Рада підтримала у першому читанні законопроект №3433 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які брали участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України)»). Вже зараз термін подачі правок до нього закінчився. Я буду говорити зі спікером парламенту, щоби на початку грудня він пішов на друге читання у парламенті. Як тільки він буде проголосований, а я певен, що він буде проголосований, я знову збираюся йти до президента України. Візьму з собою тих самих іноземців-ветеранів, щоби президент не затягував і одразу підписав цей документ.

Скільки в Україні іноземців, які претендують на отримання українських паспортів?

Зараз кількість заяв наближається до 400. Але загалом, наскільки мені відомо, ця чисельність більше 500 людей.

Це переважно росіяни?

У величезній кількості це росіяни, білоруси і грузини. Тобто це три країни, з якими є найбільші проблеми. Десь 70%, а то й більше від всіх добровольців в Україні походять саме з цих трьох країн.

Який у вас зараз рівень контактів з Арсеном Аваковим? Були розмови, що в якийсь момент у вас охололи стосунки.

Аваков – не жінка, тому мені важко зрозуміти, як з ним стосунки можуть бути гарячими або холодними. Вся ця історія спілкування з ним навряд чи є якимсь великим секретом. Я у 2014-му спочатку створив і керував партизанським загоном. І ми були не перші – був «Айдар», «Донбас». Коли почалися створення добровольчих підрозділів, то вони входили опісля до структур МВС. З тих часів я знаю Авакова, бо постачання та інші речі залежали від Міністерства внутрішніх справ, а я командував підрозділом, який входить до структури МВС. Так, інколи я маю контакти з ним – це декілька зустрічей на рік, мабуть, дві-три.

Чи ви допускаєте, що після президентських виборів вам таки вдасться домовитися зі «Свободою» про єдину партію, про яку ви мрієте?

Я не почуваюся політиком. Я, перш за все, почуваюся українським націоналістом, який розуміє, що  головне завдання – це боротьба за добробут і життя своєї країни, нації, свого народу. Я думаю, що зараз перебуваю там, де найбільше потрібен. Знаєте, якщо говорити не про електорат, а про організовані маси націоналістів, то «Національний корпус» об’єднує 50-60% від загальної кількості націоналістичного активу в країні і буде об’єднувати однозначно більше. Свого часу Євгену Коновальцю вдалося зробити єдину націоналістичну структуру у 1929 році. Я вірю, що ми можемо це зробити зараз.

Михайло Глуховський, Павло Вуєць, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»