В Україні визначили «ворогів преси - 2020»

Сьогодні, 3 травня, у Всесвітній день свободи преси Національна спілка журналістів України (НСЖУ) уклала антирейтинг «вороги преси – 2020», до якого увійши сім фігурантів.

Про це повідомив голова Національної спілки журналістів України, член виконкому Європейської федерації журналістів Сергій Томіленко, інформує  пресслужба НСЖУ.

«Ворогами» можуть бути конкретні посадовці (наприклад, 10 років тому президента Віктора Януковича було визнано «Ворогом преси №1 у 2010 році»), а можуть бути і явища чи негативні фактори. Все, що демонструє очевидну ворожість, зорієнтованість на послаблення журналістської професії», – зазначив Сергій Томіленко.

До антирейтингу «вороги преси – 2020» увійшли:

Фізична агресія

Професія журналіста в Україні небезпечна для здоров’я та життя. Про це можуть свідчити десятки і сотні моїх колег, побитих при виконанні професійних обов’язків. І мова не про виняткові обставини і глобальні непередбачувані події, як масові побиття при висвітленні протесту на Майдані у Києві у 2013-2014 роках чи поранення або полон журналістів на Донбасі. Щомісяця в мирній Україні б’ють журналістів. Минулого року «Індекс фізичної безпеки журналістів України», який укладає НСЖУ спільно з партнерськими ГО, зафіксував 75 випадків застосування сили до працівників ЗМІ. У 2018 році їх було 86, а з початку 2020 року – майже 30. Не погроз, не онлайн-образ і цькування у соцмережах, а накидання на журналістів з кулаками. Вадима Комарова у Черкасах рік тому було убито! Тепер ось в Україні епідемія, то змушені фіксувати напади громадян на журналістів, які просто виконують свою роботу, розповідаючи про дотримання чи недотримання карантину.

 Системна безкарність

Неприпустимо високий рівень фізичної агресії в Україні можливий через відсутність прецедентів вагомого покарання за злочини проти журналістів. Справи або не доходять до суду, або тягнуться роками, або злочинці відбуваються легким переляком. Адже серйозним покаранням не можна сприймати штрафи у кілька сотень гривень або визнання винуватості з одночасним звільненням від покарання через закінчення строків давності. У листопаді 2019 року уперше за 10 років таки відбулися спеціальні парламентські слухання з фізичної безпеки журналістів. Фактично, це був форум постраждалих журналістів. І проведення таких слухань, які попередній парламент роками відмовлявся проводити, це реальна заслуга нової Верховної Ради. (Щоправда, досі це єдина заслуга ВР щодо підтримки журналістів та медіа…). Так само від моменту слухань керівництво МВС та Національної поліції суттєво змінили підхід до реагування на повідомлення про перешкоджання журналістській діяльності. І принаймні зараз порушення проваджень за «журналістськими» статтями Кримінального кодексу відбуваються оперативно. У окремих резонансних справах, як-от підпал у січні цього року у Львові авто журналістки «Радіо Свобода» Галини Терещук, правоохоронці звітують про встановлення виконавця та замовника злочину. Але цього недостатньо, щоб не говорити про системну безкарність…

 Володимир Бородянський

Автор скандального законопроекту, який передбачав кримінальну відповідальність для журналістів та запровадження державних органів цензури, – очевидний фаворит Антирейтингу «Ворогів преси». Попри те, що пана Бородянського відправлено у відставку, його відверті наміри втручання у журналістську діяльність, декларуючи «боротьбу з дезінформацією», спричинили тривалий негативний ефект. І у вигляді критики міжнародних організацій, і у вигляді тотальної недовіри журналістів до інформаційної політики Уряду та Міністерства культури. Це треба було додуматися, щоб у країні, яка за всіх Президентів гаряче відстоювала право вільно говорити, пропонувати посилати журналістів на виправні роботи чи у в’язницю!

 Політизація теми свободи слова

Багатьма новими політиками в Україні свобода слова оцінюється як технологія, а не демократичне благо. І захищати вони хочуть «свою» владу та повноваження, а не «чиюсь» свободу. Як результат, у нинішньому парламенті суттєво послаблені можливості ефективного захисту прав журналістів та ЗМІ. Монобільшість зберегла у цьому скликанні декоративний (лише 5 народних депутатів) Комітет свободи слова, але наділила його мінімальними повноваженнями. Тепер інформаційна політика у Верховній Раді «потонула» у глобальній гуманітарній політиці. Відповідно, замість ініціатив на підтримку та розвиток незалежних ЗМІ, пріоритетом обрано посилення медіарегулювання (через проект Закону «Про медіа»). Так само Комітет з гуманітарної та інформаційної політики не поспішає заповнювати вакансії у складі Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Цим демонструє, що для нього регулятор – це політичний актив влади, а не незалежний арбітр медіасфери. І у нинішній час економічної кризи, викликаної епідемією, у парламенті та уряді, на відміну від Великобританії, Іспанії, Канади, Литви не втілюються ініціативи, спрямовані на виживання медіа. Частково про ЗМІ йдеться у глобальному пакеті з підтримки креативних індустрій, який напрацював Голова Комітету з гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко, але журналісти та редактори, особливо місцевих ЗМІ, себе у цих пропозиціях не бачать. В країні не вирішується навіть елементарне питання дозволу для роботи газетним кіоскам під час карантину (про це майже два місяці просять видавці із Запоріжжя, Херсону, Чернівців. Торгівля пресою дозволена навіть у найбільш постраждалих від коронавірусу Великобританії, Італії, Іспанії…). Та яка там економіка. В Україні навіть ніхто з топ-урядовців не подякував журналістам за ту важливу роботу, яку вони, ризикуючи здоров’ям, виконують у час епідемії. Ми ж не Великобританія, де уряд відносить професію журналіста до категорії «ключових працівників», а Міністр культури особисто пише листи до 100 найбільших брендів із закликом розміщувати рекламні бюджети у національних та місцевих медіа…

Байдужість

Топ-чиновники, захоплені перемогами цифрових технологій, відверто зізнаються, що журналісти їм не потрібні. Цей сигнал підхоплюють чиновники на місцях. Відповідно, ігноруються журналістські запити і розслідування. Формується окрема реальність: журналісти та їхня аудиторія (тобто, більшість українців) окремо і окремо – безвідповідальні політики. Така байдужість чиновників послаблює демократію в країні, адже преса не здійснює дієвого громадського контролю.  Також і громадяни недостатньо демонструють усвідомлення місії професії журналіста та до ЗМІ демонструють винятково споживацьке ставлення.

 Економічні злидні

У одній з найбідніших країн Європи, якою є Україна, ЗМІ є або дотаційними, або бідними. «Журналістика перестала бути «кормящєй» професією», – так кілька місяців тому під час дискусії в Полтаві прокоментував жебрацький рівень зарплат у ЗМІ перший заступник головного редактора газети «Полтавський вісник» Віталій Скобельський. Журналісти у регіонах отримують низьку зарплату – 4-6 тисяч гривень, поширеним є безробіття.

 Дезінформація

Недостовірна інформація, маніпуляції або поверхова і непрофесійна журналістика – ще один ворог преси. Дезінформація підриває довіру до ЗМІ і журналістів та негативно впливає на суспільне життя. Але боротьбу з фейками, яку мають вести уряди, в авторитарних країнах чи незрілих демократіях, таких як Україна, чиновники використовують для боротьби із неручними журналістами.

Всесвітній День свободи преси зустрічаємо в умовах пандемії та карантину. Covid-19 посилює «ворогів преси» та вимагає від журналістів згуртованості та сили волі для виживання професії та себе у ній.

Як зазначає Міжнародна федерація журналістів, «з самого початку пандемії журналісти довели важливу роль для суспільства — обробляючи нескінченний потік даних, пояснюючи наукові терміни і, що найважливіше, контролюючи дії політиків, ставлячи їм незручні питання та викриваючи інституційні невдачі. Завдяки їхньому запалу, журналістика, як суспільне благо, продовжувала процвітати,  забезпечуючи основу нашої демократії».

Нагадаємо, Україна на 6 пунктів покращила свій рейтинг і вперше увійшла в сотню країн за рівнем свободи преси. Такі дані цьогорічного звіту оприлюднила міжнародна правозахисна організація «Репортери без кордонів».